Окінава
Пляжний будинок
Наша відпустка на Окінаві була джерелом неприємностей з першого дня, але вчора вона знову стала спокійною. Сьогодні був ще один спокійний день – принаймні поки що. Я боялась, що наша літня відпустка буде нудною, але якщо вона не принесе мені нічого, окрім головного болю, то я краще відмовлюсь від неї.
Через чотири дні після прибуття на Окінаву ми нарешті змогли насолодитися тропічним вихідним днем. Проблема полягала в тому, що я не була впевнена, чи ми включили мого брата.
Була перша година дня. Замість того, щоб дрімати, я просто читала за письмовим столом у своїй кімнаті, ліниво переглядаючи рідкісну друковану книгу з магії, яку знайшла для мене міс Сакурай.
“Яка різниця, що це просто перегляд? Я все одно не розумію її повністю.”
Єдині посібники з магії, на які люди витрачали час, щоб видати їх на папері, були вузькоспеціалізованими. Навіть старшокласники магічних шкіл мали б з ними проблеми. Треба бути нарцисом, щоб думати, що я, учениця першого класу середньої школи, зможу розібратися в цьому з першого разу.
Він, звісно, міг би розібратися.
Він – мій брат – був, або я так думала, у своїй кімнаті, завзято друкуючи на робочій станції, яку він притягнув сюди, з підключеними до неї ПАВами.
Позавчора він отримав від лейтенанта пару пістолетних ПАВів. Спочатку йшлося про те, що він їх просто позичить, але в якийсь момент вони перетворилися на подарунки. Мені захотілося пожалітись на те, наскільки недбалими виглядають СОЯ. Я звісно розуміла, що вони хотіли зробити попередню інвестицію, але, на жаль, ця авантюра була приречена на повну невдачу. Зрештою, він був моїм хранителем. Він не міг стати солдатом.
Він також не мав жодних причин відмовлятися від того, що йому дають, але це все ще були лише прототипи. Навряд чи вони призначалися для чогось більшого, ніж сувеніри для відвідувача, на якого чекало світле майбутнє.
Тим не менше, схоже, вони йому дуже сподобалися. З того дня і до сьогодні він возився з ПАВами, коли видавалася вільна хвилина. Він ніколи навіть не заїкався про те, що міг би займатися тюнінгом ПАВів. Це, мабуть, не залишало йому часу на відпочинок.
Чи не набридло йому це? Чи справді робота з ПАВами була для нього такою цікавою? Ну, я сказала «тюнінг», але він, напевно, просто переставляв кнопки і все таке…
*
Наступне, що я пам'ятаю, це те, що я стою перед його дверима.
Емм, і навіщо я знову сюди прийшла? Що я робила?
Всупереч моєму внутрішньому сум'яттю, моя права рука піднялася, щоб постукати у двері.
І в згоді з моєю внутрішньою розгубленістю, моя рука зупинилася перед тим, як постукати у двері.
Я почала почуватись, як клоун без глядачів. Третьосортним клоуном, до того ж. Я зітхнула і опустила руку. Я вже збиралася розвернутися і піти, але трохи запізнилася.
Двері клацнули, а потім тихо відчинилися – повільно, враховуючи, що на їхньому шляху хтось стоїть. Завдяки цьому двері не вдарили мене по носі. Це була б банальна сценка. На жаль, у мене не було часу прикинутися дурепою і втекти.
— Тобі щось треба? — запитав мій брат, щойно його обличчя з'явилося з‑за дверей, наче він знав, що я стою тут, і, мабуть, так воно і було.
— Я, ем, ну…
— Так?
Він дуже терпляче чекав, поки я затинаючись відповім. З таким покерним обличчям, яке навіть не давало відчути, що він чекає, він спостерігав за мною. Його холодний погляд посилював мій дискомфорт.
— Емм, можна зайти?!
Мене переповнювало відчуття кризи, що якщо так триватиме, я запанікую, тому я вирішила виштовхнути слова, перш ніж це станеться. Після того, як я це вимовила, то подумала: «Для чого мені заходити до нього в кімнату?», але було вже надто пізно щось робити.
Напевно, я тоді зашарілася. Навіть очі мого брата розширилися, коли я подивилась на нього з червоним обличчям – я насправді не хотіла так дивитися – але він не виявив жодного здивування, а потім відчинив двері, щоб я увійшла.
Як завжди, його кімната була простою – точніше, порожньою. Тихо працююча робоча станція в порожній кімнаті голосно заявляла про свою присутність.
— Що тобі треба?
Я не змогла відповісти на його запитання. У той момент моя увага була прикута до напіврозібраного ПАВу, підключеного до робочої станції голими шнурами, і нескінченного потоку букв і цифр, що заповнювали його монітор.
“Та це ж прямо як лабораторія з розробки ПАВів…”
Я, чесно кажучи, була вражена.
Але наступне слово, яке він вимовив, одразу ж відірвало мене від моїх думок.
— Міледі?
— Не називай мене так! — сердито вигукнула я.
Він почав говорити і застиг. Було справді незвично бачити, що він не знаходить слів, але я не могла його звинувачувати.
Я сама собі здивувалася. Зрештою… мій голос вийшов практично криком. Це звучало так, ніби я була на межі сліз.
— О, я…
— …
— Емм, ну… Розумієш! Якщо не звикнути до цього нормально, то все одно можна ляпнути щось, коли цього не очікуєш, правда?
Вираз його обличчя змінився від шоку до підозри. Його сумнівний погляд здавався невпевненим у моєму здоровому глузді. Це мене засмутило, але я зібралася з духом і продовжила своє недолуге виправдання.
— Тому, будь ласка, називай мене М… Міюкі!
Але далі я не могла зайти. Мені знадобилося все, що у мене було, щоб сказати це, і я міцно заплющила очі. Заплющивши очі, я стиснула кулаки, як маленька дитина, яка боїться, що її будуть сварити, навіть не знаючи, чого я боюся. Це теж було схоже на малу дитину, яка беззастережно боїться батьківського невдоволення.
— …Добре, Міюкі. Так краще?
Його відповідь була лагідною. Він говорив не тим дорослим, жорстким тоном, а більш повсякденно, так, як можна почути розмову друзів між собою.
Напевно, так він розмовляв і з іншими людьми, крім мене, зі своїми друзями та однокласниками в школі.
Він говорив зі мною лагідно і дивився на мене з лагідним виразом обличчя.
— …Так буде добре.
І цього разу я справді відчула, що ось‑ось розплачуся. Мені знадобилося все, що я мала, щоб стримати сльози.
— Пробач. Я піду до себе в кімнату.
Я не думала, що моя стійкість витримає, тому я втекла від нього. Я втекла у свою кімнату і зарилася обличчям в подушку.
Тому що тепер я знала.
Навіть його доброта була нічим іншим, як удаваною. Навіть ті короткі слова, які брат природно сказав би сестрі в нормальних стосунках, були лише результатом холодного розрахунку.
У мене не було причини, але тепер я знала.
Зрештою, я була його сестрою.
Я ненавиділа наші стосунки, ненавиділа те, що ми розуміли одне одного лише в такі моменти. Я придушила голос подушкою і заплакала.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub