Окінава
Пляжний будинок. Берег моря, Онна
Нічні події тривали до досить пізньої години. Зрештою, цей день виявився доволі насиченим, адже ми пішли на вечірку одразу після прибуття на Окінаву, а потім не лягали спати майже до опівночі.
Тим не менш, наступного ранку я прокинулась ще до того, як повністю зійшло сонце. Я могла пояснити це лише звичкою.
Правда полягала в тому, що я хотіла спати довше, але я також не хотіла ставати ледаркою. Тому про те, щоб перевернутися і знову заснути, не могло бути й мови. Я піднялася з ліжка і розсунула штори, а потім вирішила відчинити вікна, щоб впустити свіже повітря. Кімната була на другому поверсі з вікнами, що виходили на задній двір, тож я могла не хвилюватися, що хтось побачить мене в піжамі – але, чесно кажучи, це був гарний звичай для леді, яка, прокинувшись, спершу приводить себе до ладу.
Я глибоко вдихнула солонуватий вітерець і сильно потягнулася. Потім я ненароком глянула вниз і побачила мого брата, який тренувався.
Він опустився в упор, зробив крок правою ногою вперед, а потім витягнув праву руку, потім ліву. Зберігаючи низьку поставу, він зробив крок лівою ногою, потім витягнув ліву руку ще далі – лише для того, щоб за мить швидко відвести її назад і провести удар правою.
Він розвернув тіло, підтягнувши праву ногу до лівої, відкриваючи праву руку зсередини назовні, а потім ліву ззовні всередину. Потім він підняв праву руку вгору, а ліву опустив вниз, і все це в потужній манері.
Напевно, це була якась форма карате чи кенпо, яку я не знала.
Він взяв у руки маленькі двокілограмові гирі, а потім повторив кожен рух, чітко і чисто. Це були свіжі, яскраві рухи, схожі на фірмові пози першокласних театральних акторів або навіть танцюристів.
Обійшовши по колу половину подвір'я, він зупинився, розслабився і видихнув на повні груди.
“А? Вже закінчив…?”
Я з жалем спостерігала за спиною брата, коли він робив глибокі вдихи – цікаво, чи покаже він мені ще раз цей прекрасний танець.
“Покажи мені ще.”
“Ще разок – і досить.”
“Покажи своїй сестрі, яким крутим ти можеш бути…”
“Стривай!” — я була в шоці.
“О ні… на секунду я захопилася?”
Я поспішно закрила штори і відійшла від вікна. Карниз видавав досить гучний звук, але він не міг почути його з двору… подумала я. Я притулилася спиною до стіни, потім сповзла на підлогу.
Моє обличчя стало гарячим. Серце калатало дуже швидко, дуже сильно. Я приклала руку до грудей, але все ще не могла повністю заспокоїтися.
“Він же не бачив мене, так?”
Він жодного разу не підняв голову. Він не міг побачити мене, коли я стояла біля вікна.
І все ж, я не могла позбутися відчуття, що він помітив мене, коли я дивилася на нього, зачарована.
***
Того ранку міс Сакурай, як завжди, приготувала нам сніданок. Пляжний будиночок знаходився в управлінні ХАРу, тому в ньому була автоматична плита, але міс Сакурай, як ніхто інший, вважала, що їжа, приготована машиною, не має належного смаку. Поки їй не було більше нічого робити, вона готувала їжу для всієї сім'ї вручну.
Останнім часом я старалася їй допомагати, але навіть я знала, що, чесно кажучи, моїм навичкам ще далеко до цього.
— Ви вже визначилися з планами на день, міледі? — запитала міс Сакурай, коли я пила чай. На перший погляд, вона зверталася до мами, але вона мала на увазі й мене, і мені не потрібно було її про це питати, щоб дізнатися.
Мама вдала, що замислилася на мить, а потім відповіла:
— Трохи прохолодно, тож я хотіла б вийти на воду.
— Тоді мені приготувати крейсер?
— Хмм… Вітрильна яхта підійде. Не дуже велика.
— Зрозуміло, міледі. Відправлення о четвертій годині вас влаштовує?
— Так, дякую.
Мама часто опускала конкретні деталі, але міс Сакурай вже звикла до цього. Вона зрозуміла, що вона мала на увазі, і без проблем склала розклад.
Це означало, що мої власні плани на четверту і пізніше були визначені. Мама, напевно, збиралася до того часу проводити час тут, у пляжному будиночку, але що мені залишалося робити?
— Міюкі, якщо у тебе немає інших планів, може, підеш на пляж? — запропонувала міс Сакурай, поки я сиділа в роздумах. — Думаю, тебе це освіжить, навіть якщо ти просто подрімаєш там.
— …Гаразд, — відповіла я. — Я вранці відпочиватиму на пляжі.
— Я допоможу тобі зібратися, — вона хихикнула. — Якщо ти хочеш одягнути купальник, тобі треба переконатися, що ти всюди намастилася сонцезахисним кремом.
“Га? Чого хихикаєте?”
— Ні, не треба. Я й сама впораюся.
— Ну‑ну, не будь такою скутою.
“Чому вона виглядає так розважено?”
— Все‑таки південне сонце дуже яскраве. Якщо пропустиш пляму, то отримаєш сильний опік.
“Міс Сакурай, ваші очі виглядають якось підозріло.”
— Тобі доведеться нанести його скрізь, навіть під купальник, — вона ще трохи хихикнула.
— Емм, міс Сакурай?
“Ви мене трохи лякаєте!”
— А тепер, пішли готуватись.
Не кажучи більше ні слова, я спробувала втекти, але не встигла я зробити й кроку, як хранителька мами схопила мене за зап'ястя. Її хватка не була болісно сильною, але я просто не могла вирватися.
Коли вона тягнула мене на другий поверх, я була майже впевнена, що бачила, як мій брат відвернувся, придушуючи сміх.
…Але він ніколи не мав би такої людської реакції.
***
Після того, як міс Сакурай власноруч закінчила наносити лосьйон для засмаги буквально на всі ділянки мого тіла, я підштовхнула виснажену себе і попрямувала на найближчий до будинку пляж.
…Чому я мала так втомитися через щось подібне? Це ж несправедливо.
Як би там не було, мені дуже хотілося сісти і відпочити. Я зняла свою відкриту туніку, потім лягла обличчям вниз на рушник, який мій брат поклав під парасольку, що стояла на піску.
Мій купальник був не зовсім бікіні, але все ж таки роздільний, який відкривав багато шкіри. Я не обирала цей купальник – міс Сакурай змусила мене його вдягнути.
Навіть побачивши мене в такому непристойному положенні – хоча мені самій було дивно про це говорити – мій брат і оком не змигнув. Він сів поруч зі мною, одягнений у плавки до колін і легку парку, а потім втупився в горизонт. Він виглядав відстороненим, зі злегка піднятими колінами та руками навколо них. Здавалося, він не помітив, як я кинула на нього один‑два погляди збоку – він просто спокійно дивився на воду.
Може, йому було нудно?
Учень першого класу середньої школи, здоровий і фізично підготовлений, просто сидить тут, з морем перед ним.
Я злегка підвелася, починаючи думати, чи це нормально, і крадькома подивилася на інші парасольки.
Он там… сім'я. Тато, мама і дівчинка років шести‑семи. За мить до них від берега підбіг хлопчик, трохи старший за дівчинку. Він смикнув батька за руку, намагаючись затягнути його у хвилі.
Під парасолькою поруч з ними нікого не було. Там були речі, приблизно, на двох людей. Дві парки – це означало двох людей, так? Вони обоє, напевно, були у воді.
За цим було…
“Іп!”
Я розгублено відвернулась. Потім я озирнулась назад, перш ніж відвести погляд вдруге.
Там був хлопець‑підліток, приблизно старшокласник – навряд чи він був у коледжі – намащував олією тіло дівчини такого ж віку. Навіть на досить ризиковані місця. Стривайте, та він же повністю її обмацував, так? Вони не соромилися? Ніщо не заважало іншим бачити їх!
Хлопець, принаймні, не виглядав збентеженим тим, що хтось дивиться. Він посміхався, проводячи руками по її тілу. Це була трохи моторошна посмішка.
Невже всім хлопцям це подобалося?
Ви можете сміятися і називати мене недосвідченою – міс Сакурай, наприклад, це точно було б смішно, – але одного разу я прочитала в якомусь журналі, що всі хлопці хотіли торкатися до тіл дівчат. Я чула, як мої шкільні друзі розповідали про те, що кожного разу, коли одна зі старших учениць йшла на побачення зі своїм хлопцем, він хотів доторкнутися до її тіла, і це її непокоїло – але, за їхніми словами, вона таки чогось досягла. Тоді я обурювалася. За кого він вважав дівчат? Ця згубна культура вільного сексу закінчилася понад п'ятдесят років тому! І мова йшла про ученицю середньої школи!
“…Ой, мені треба заспокоїтись. Не можна допустити, щоб на цьому пляжі в середині літа почався мороз.”
Втім не схоже, що дівчині це не подобалося. Я не бачила її обличчя, бо вона лежала долілиць, як і я. Але вона дозволяла хлопцеві робити все, що він хотів, тож, мабуть, була не проти.
…Як і я?
Лежати обличчям донизу, а він сидів поруч зі мною…
Він взагалі про це думав? Чи відчував він щось подібне? Я викрутила шию і вкрадливо глянула на його обличчя.
Він дивився на мене. Наші очі зустрілися.
Я завмерла, не в змозі відвести погляд, але через кілька секунд він відвернувся, знову повернувшись обличчям до горизонту.
Після того, як мені вдалося відновити контроль над собою, я не змогла навіть крикнути на нього. Моє обличчя горіло, і я затулила його рукою. Я думала про те, щоб розпустити своє переважно зав'язане волосся і використати його як завісу, але я могла передбачити, що це спричинить проблеми пізніше.
Єдине, що я могла зробити, це чекати, лежачи обличчям донизу, поки жар не спаде з моїх щік. Коли я закрила очі, мій розум почав думати про непотрібні речі.
Відколи він дивиться на мене?
І на що він дивився?
На мою спину? Ноги? Чи…?
Це його теж цікавило? Він, може, відчував, що хоче доторкнутися до мого тіла…?
Я знала, що мені не варто про це думати, адже ми були родичами.
Проте, мій брат і я… Хоча ми жили в одному будинку, ми не дуже часто бачилися. Єдиний час, який ми проводили разом, був, коли ми йшли до школи та зі школи. Цілий день ми проводили разом тільки на канікулах, таких як ці.
У мене не було жодних спогадів про те, коли ми були справді маленькими, наприклад, як ми разом приймали ванну або навіть як він грався зі мною. Для мене він був не стільки членом сім'ї, скільки знайомим хлопчиком, приблизно на рік старшим за мене. Ось як я це відчувала.
Мій брат, мабуть, відчував те саме. Для нього я, мабуть, була просто дівчинкою, на рік молодшою, в тій же школі…
Раптом я почула, як зашипів пісок. Я зрозуміла, що мій брат підвівся. Але я нічого не бачила. Рука, яку я використовувала як подушку, притиснулася до мого обличчя. Я відчувала, як напружуються мої руки, ноги, спина – все тіло. Єдине, що все ще рухалося в моєму тілі, було моє серце, яке намагалося вибитися з грудей.
Мені здалося, що я відчула, як мій брат схилився наді мною.
Я не могла дихати. Мій розум був у тумані. В голові промайнула безглуздо спокійна думка, що ще занадто рано позбавлятися кисню. Але я була не в змозі віддати жодної осмисленої команди своїм кінцівкам.
А потім наді мною промайнула тонка тканина.
“…Га?”
Я відчула, як тканина накрила мене від плеча до стегна. Це була туніка, яку я зняла. Туніка, яку я недбало згорнула, тепер була розстелена на мені.
Чомусь я відчула раптове полегшення. Моя несуттєва напруга випарувалася, і, можливо, в результаті цього розслабився мій розум.
Але в той момент у мене не було енергії для самоаналізу. Я дозволила сонливості затягнути мене в затишне дрімання.
*
Як виявилося, я мала б подякувати міс Сакурай. Незважаючи на те, що я була під парасолькою, сонячні промені були гарячими та яскравими, а я проспала досить довго. Якби вона не нанесла сонцезахисний крем всюди, навіть під нігті, мої відкриті частини тіла точно опинилися б у жахливому стані.
— Спекотно…
Коли я перестала компенсувати недосипання в екстремальній спеці, то побачила, що мій брат все ще поруч зі мною, дивлячись в горизонт.
— …Скільки я проспала? — запитала я.
— Близько двох годин.
Я не попередила його, що збираюся поставити запитання. Але він відповів мені без жодної паузи – так, ніби не було жодного іншого питання, яке я могла б задати. Це виглядало майже так, ніби він відповів поспіхом, щоб не дати мені часу на роздуми.
— Ох.
Щось у цьому не давало мені спокою, але я щойно прокинулася, і мій мозок не міг надто замислитися над невиразним відчуттям несправедливості. Я підхопилася, моя туніка сповзла на простирадло. Морський вітер, мабуть, надув на мене піску; хоча я лежала на простирадлі, мої руки і ноги були вкриті коричневими цятками.
— Я йду у воду, — коротко сказала я, не чекаючи відповіді, і взулась у шльопанці.
Навколо нашого простирадла було багато слідів, втоптаних у пісок. Їх не було перед тим, як я заснула. Плоскіші, де‑не‑де, виглядали так, ніби люди впали на спину.
Люди грали в пляжний волейбол…?
Всі парасольки навколо нас були зняті.
“Я, певно, й справді сильно спала”, — подумала я, прямуючи до краю води абсолютно ні про що не турбуючись.
***
Після пізнього обіду я трохи почитала в своїй кімнаті. Але через дві години мені стало нудно. Я не ненавиділа читати, просто сьогодні не було настрою.
“Попрошу маму дозволу подивитися, як вона практикується в магії”, — подумала я, прямуючи до своєї кімнати.
Моя кімната була найдальшою на другому поверсі. Мамина – з протилежного боку сходів, найдальша в цьому напрямку. Після моєї була ще одна порожня кімната, а кімната мого брата була поруч зі сходами. Коли я проходила повз неї, то почула голоси зсередини.
Я раптом зупинилась, всупереч собі. Ця пляжна резиденція була страшенно звичайним курортом, тому в ній не було ідеальної звукоізоляції, як у нашому будинку. Але конструкція все одно була достатньо якісною, щоб я не могла почути звичайну розмову з коридору. Вони, мабуть, говорили голосно, інакше звук не пройшов би за двері.
І стривайте – це голос міс Сакурай? Не роздумуючи, я притулилася вухом до дверей.
— Чому ти не доглянув за таким страшним синцем?!
Міс Сакурай, мабуть, сварила мого брата.
— Він не серйозний. Кістки не зламані.
— Не має значення, зламав ти кістку чи ні! Хіба тебе не болить?!
— Болить. Але це плата за мою помилку.
Травма? Плата за помилку? Про що вони взагалі говорили?
— Господи, кожного разу… Я вже відмовилась від спроб виправити твоє мислення, але… Все одно, я накладу цілющу магію, тому, будь ласка, роздягайся.
Кожного разу?
— У цьому немає потреби. Якщо це може стати проблемою в бою, воно само вилікується.
— …Тацуя, навіть у хранителів є повсякденне життя, про яке треба думати. Ми ж не бойові машини. Для початку, ти міг би розбудити Міюкі та разом втекти завчасно. Ми намагаємося поважати волю і свободу тих, кого охороняємо, наскільки це можливо, але це не означає, що ти маєш вплутуватися в бійки тільки тому, що не хочеш будити її зі сну.
“…Га? Мене?”
— Мені шкода.
— Ти обдумай це, добре? Втеча – це цілком прийнятна стратегія. Наступного разу спробуй бути трохи гнучкішим.
Я не чула, як вона зітхнула, але була майже впевнена, що вона зітхнула, а потім розвернулася. У паніці, але тихо, я вислизнула назад до своєї кімнати.
***
Крейсер міс Сакурай являв собою електричний вітрильник, розрахований на шістьох осіб. Нас було четверо, плюс штурман і його помічник, тобто повна комплекція.
Ми сіли на довгі дощаті лавки обличчям одне до одного і чекали, коли відпливемо. Мама сиділа навпроти мене, а брат – поруч.
Роблячи вигляд, що розглядаю, як вони розгортають вітрило, я поглянула на обличчя брата. Він серйозно дивився на процес, не помічаючи мого погляду.
Розмова, яку я ненароком підслухала раніше, відтоді не виходила у мене з голови. Брат був моїм тілоохоронцем, і цілком природно, що він міг постраждати, захищаючи мене.
Річ у тому, що я не пам'ятала, щоб мого брата коли‑небудь сильно ранили в минулому. Я майже ніколи не бачила таких безпосередніх проблем, як вчора. Його травми завжди були пов'язані з тренуваннями.
Тому я вирішила, що навіть якщо я і була кандидатом у спадкоємці Йоцуби, більшість людей не будуть настільки боягузливими, щоб підняти руку на таку дитину, як я. Таке траплялося лише в романах; у реальному житті це був виняток. Для мого кузена Фумії небезпека була пов'язана не стільки з обставинами клану, скільки з роботою дядька Міцуґу.
Хранитель, призначений мені, був лише символом, який супроводжував моє становище як кандидата на спадкоємця Йоцуби. Саме тому вони передали роль хранителя такій дитині, як мій брат, – таким чином вони забезпечили йому місце в сім'ї, оскільки з магією у нього були проблеми. Принаймні так мені здавалося, хоча також здавалося, що це було виправданням, яким я намагалась ігнорувати свою нечисту совість.
Але з того, як вони говорили про його роль, складалося враження, що йому щодня завдавали болю.
— Міюкі, про що думаєш? — раптом пролунав голос навпроти мене.
Збентежена, я перевела погляд на голос.
— Га? О ні, ні про що, — це було недобре. Тепер мама хвилювалася за мене. — Просто я вже давно не плавала під вітрилами…
— О, так, розумію.
Вдавати, що я спостерігаю за процесом підняття вітрил, здавалося, було вдалою ідеєю. Але я розуміла, що не зможу дурити її вічно, тому вирішила залишити роздуми на потім.
Вчасно подали сигнал, що ми готові до відплиття. Потім, незважаючи на те, що ми не використовували мотор, ми відчалили від причалу з більшою швидкістю, ніж я думала. Я повністю зосередилась на краєвидах, що віддалялись.
*
Підхоплений західним вітром, крейсер взяв курс на північ‑північний захід, у напрямку Ієджіми.
Я думала, що літній вітер на Окінаву дме з південного сходу, тому запитала капітана. Він сказав, що зі сходу насувається циклон з низьким тиском. Він був недостатньо сильним, щоб перетворитися на тайфун, тому сказав мені не хвилюватися про це.
Я й так не хвилювалась, тому це змусило мене хвилюватись ще більше… але ми пливли не кілька днів, тож у мене, мабуть, не було причин боятись.
Ми пливли в напрямку Ієджіми, але метою нашої подорожі була прогулянка, тож ми планували розвернутися на півдорозі. За нинішньої швидкості вітру сонце зайшло б ще до того, як ми дісталися б до острова.
Наша екскурсія виявилася набагато приємнішою, ніж я очікувала. Вітер змів усі похмурі почуття всередині мене, віднісши їх кудись далеко. Якби я знала, що це буде так добре, я б попросила вийти раніше і зайти далі. Я заплющила очі та деякий час відчувала на своїй шкірі подих вітру, що проносився повз вітрило. Якби все закінчилося саме так, я б дуже міцно поспала тієї ночі.
«Якби» – це ключове слово. Невдовзі я зрозуміла, що все закінчиться геть інакше.
Напруга пронизала мою шкіру. Я розплющила очі.
Міс Сакурай дивилася – ні, вдивлялася у відкрите море, її вираз обличчя був суворим.
Помічник капітана виглядав стурбованим, коли повідомляв по рації про щось – про підводний човен? Судячи з того, як він виглядав, він не належав до СОЯ. Чи міг він бути з іншої країни? Це ж японські води – це що, вторгнення?!
Я не єдина, хто почав панікувати. Здавалось, що сам човен був стурбований, оскільки його двигун почав ревіти. Екіпаж почав розгортати вітрила. Потім, коли крейсер розвернувся, то нахилився. Я схопилася за довге поруччя сидіння.
— Міледі, сюди.
Я знала, що зараз не час, але почути, як мій брат звертається до мене «міледі», було чимось на кшталт шоку. Він завжди так робив, але це було стримане і формальне звертання, і мені стало сумно.
Через це моя відповідь була ще більш різкою, ніж зазвичай:
— Я знаю!
Брат підкорився моїй абсолютно недоречній агресії і поступився місцем.
Тоді я побачила бульбашки, що піднімалися на поверхню води. Брат стояв переді мною, тому я не бачила його обличчя, але дуже чітко уявляла, як виглядали його очі.
Це був не блиск і не пронизливий погляд. Це був порожній погляд, без жодної емоції, яку можна було б побачити в його очах.
Міс Сакурай так само охороняла маму; вони стояли на межі квартердека. Мама була дуже сильною магічкою, але останнім часом її тіло не дуже добре справлялось з її магічними здібностями. Взаємозв'язок між магією і тілом ще не був добре вивчений, але спостереження показували виснаження витривалості, відповідне до сили потужних заклинань, якими вона користувалася.
Я не могла дозволити мамі використовувати магію. Зрозумівши це, я швидко дістала з сумки свій ПАВ. Міс Сакурай вже тримала свій наготові. А мій брат – він просто стояв там, з порожніми руками.
Потім я побачила дві чорні тіні, що здіймалися з вируючими бульбашками, які прямували сюди. Дельфіни? Ні, ясно, що ні! Я інстинктивно знала, що це були. Торпеди? Без жодного попередження?!
Поки я заклякла, мій брат зробив щось, чого я не зрозуміла. Він простягнув праву руку до чорних тіней, що наближалися на воді.
“Який сенс? У нього ж немає ПАВу!”
“І це я маг?!”
Я проклинала себе, переважно аби виплеснути злість. Моя нездатність допомогти дратувала, як і дивна поведінка брата.
Я подивилася на обличчя міс Сакурай, бажаючи покластися на неї. Як хранителька мами, вона зробить щось замість мене і, звичайно, замість мого нікчемного брата – принаймні, так я вирішила, бажаючи ігнорувати реальність моєї власної безпорадності. Однак…
Мій прогноз виявився хибним.
Перш ніж міс Сакурай встигла запустити магію… мій брат вивільнив величезне заклинання, схоже на блискавку, що вдарила з хмар. Це було так швидко, що я навіть не зрозуміла, що він щось активував.
Чорні тіні ставали більшими, коли вони опускалися – вони розпадалися на частини?
“Це… він це зробив?”
“Без жодних допоміжних пристроїв…?”
У мене виникло кілька сумнівів і заперечень цього припущення, але я була магічкою. Я розуміла без тіні сумніву, що це явище було зміною подій, спричиненою заклинанням мого брата. Я також знала, що це було заклинання надзвичайно високого рівня – демонтаж структури шляхом втручання в структурну інформацію об'єкта.
“Він не володіє ніякими магічними здібностями, окрім відключення магії противника. Це він зробив?”
Невже я нічого не знала про свого брата?
Чи розуміла я хоч щось в ньому?
Поки міс Сакурай вимовляла свої підводні заклинання, я, згорнувшись калачиком, спостерігала за спиною брата зі свого місця.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub