Літні канікули вже переходили у другу половину, і кампус Першої старшої школи затих. Найбільша подія сезону – Змагання дев'яти шкіл – закінчилася, і спортивні клуби перейшли в режим самостійних тренувань. До початку нового семестру залишався ще один тиждень; тоді клуби відновлять свою діяльність, але зараз не було заплановано жодного заходу.
Звісно, це не означало, що кампус був зовсім порожній. Хоч і небагато, але були деякі учні, які займалися самостійною підготовкою.
Особливо це стосувалось першокласників. Навчальні приміщення майже завжди були зарезервовані для старшокласників, тож для першачків це був шанс використати їх на повну. Дійсно, багато членів клубу серед першокласників можна було побачити тут, на майданчику для тренувань з рукопашного бою.
***
Він біг, вигинаючись між товстими, хаотично розставленими прямокутними колонами.
У приміщенні він не міг бачити далеко, тож це був, по суті, лабіринт, хоча й без стін. Освітлення в деяких місцях було навмисно приглушене, а під ногами були розкидані підручні матеріали, що слугували перешкодами.
Але він не міг сповільнитися – він був посеред випробування на час. Це було лише самостійне тренування, але він не збирався залишати невтішний результат.
Він підійшов до Т‑подібного перехрестя в лісі стовпів.
Швидке рішення – стежка праворуч. Внизу на нього чекав пункт з автоматичною зброєю.
Переважно рефлекторно він направив на нього дуло ПАВа, який тримав у правій руці, і натиснув на спусковий гачок, активувавши заклинання тяжіння, налаштоване для змагань.
Гравітаційні датчики апарату відчули вагу, що змусило його зупинитися.
Запізнілий холодний піт виступив на спині. Не було часу на роздуми. Він прискорив крок лабіринтом; рефлекторно зупинивши ноги для пострілу, він знав, що має надолужити згаяний час. Прослизнувши повз безшумну позицію, він пішов за стовпом ліворуч від себе і повернув, щоб скоригувати свій курс.
Тієї ж миті…
…щось липке вдарило його збоку…
…і пролунав звуковий сигнал, який сповістив, що все закінчилося.
***
Морісакі похмуро подивився на себе, коли на полігоні знову зажевріло світло. Червона кулька забризкала правий бік його тренувальної форми клубу бойової стрільби.
Каучукова фарба вже висохла. Він, напевно, міг би здерти її в будь‑якому випадку, але йому довелося б скористатися засобом для зняття фарби в кімнаті підготовки, щоб відмити її начисто. Він бігцем попрямував до виходу, намагаючись не заважати наступній людині в черзі на тест.
*
На звук відчинених дверей учениця, яка виконувала технічне обслуговування пускової установки направленої стрільби, здивовано кліпнула і обернулася. (До слова, «направлена стрільба» – це назва заснованого на магічному виді спорту, де людина вистрілює кулею, використовуючи лише магію, без пороху чи стисненого повітря, у маленьку мішень діаметром 2,54 сантиметри – або 1 дюйм – у діаметрі. Пускові установки, що використовувалися для прицільної стрільби, були схожі на гвинтівки, з вбудованим в ложу ПАВа і чотирма довгими рейками замість ствола, які утримували кулі, що вставлялися з чотирьох напрямків.)
— …Морісакі, ти виглядаєш змученим, — занепокоєно промовила до нього дівчина, Кадзумі Такіґава з 1‑С класу, припинивши свою роботу над пусковою установкою.
— Такіґава…? Ти хіба не з клубу Н.С.? Що ти тут робиш? — звісно, Н.С. – це скорочення від «Клуб направленої стрільби».
— Ого. Оце тобі таке привітання? — огризнулася вона у відповідь.
Зрештою, відповідь Морісакі була, як зрозуміла Такіґава, не дуже приємним «привітанням».
— Я прийшла, щоб забрати деякі деталі вашого вбудованого ПАВу, — пояснила вона. — Я отримала дозвіл від вашого президента, тож не думаю, що ти маєш право поводитися зі мною як з підступною особою.
— Хмф… Бачу, ви навіть не можете впоратися з власним інвентарем.
— О, ну пробач. Просто, щоб ти знав, це традиція серед стрілецьких клубів – об'єднувати наші запасні частини. Ти не знаєш, бо користуєшся лише власним ПАВом.
Окрім членів учнівської ради та дисциплінарних комітетів, члени загальних клубів мали налаштовувати ПАВи, що належать їхнім клубам, для особистого використання. Вони також мали обмеження щодо того, де їх можна використовувати згідно з локальною навігаційною системою, або ЛНС. Морісакі приєднався до дисциплінарного комітету одразу після вступу до школи, і він використовував свій власний ПАВ для всіх своїх клубних заходів. У нього не було можливості дізнатися про обслуговування клубних ПАВів.
Зазвичай це був би беззаперечний аргумент, але він пирхнув і повернувся до неї спиною. Не звертаючи уваги на те, що Такіґава назвала його придурком, він узяв балончик із шафки на стіні й бризнув собі під руку. Фарба, що прилипла до його боку, почала відшаровуватися, в результаті чого згорнулася в клубок і впала на підлогу. Кілька інших червоних грудочок розлетілися по підлозі.
— Морісакі… скільки разів ти це робив? Може, ти трохи перегинаєш? Тобі, мабуть, вже досить на сьогодні.
— …Ти хвилюєшся за мене? — саркастично відповів Морісакі, витираючи піт, що капав йому з чола, і не показуючи жодних ознак готовності зупинитися.
— Ну, звісно, — Такіґава серйозно кивнула. — І не починай з якимись дурними жартами про кохання. Я не можу просто сидіти і дивитися, як хтось, кого я знаю, виглядає так, ніби зараз впаде на підлогу.
— …Я знаю, — зневажливо сказав він, відводячи погляд.
Такіґава продовжила:
— Тоді на сьогодні досить. Якщо будеш продовжувати, ти тільки вимотаєш себе. Тобі це не принесе задоволення.
Морісакі блиснув на неї поглядом, але вона витримала його.
— …Я знаю.
Першим відвернувся Морісакі. Він більше нічого не сказав і зник у чоловічій роздягальні.
— Я розумію, чому він так спішить, але… Хоча, певно не розумію. Морісакі такий самий як і він, зрештою, — сказала собі Такіґава, дивлячись, як він іде геть.
***
Він зняв свою клубну форму і одягнув звичайну, що складається з сорочки і штанів. Коли він збирався просунути руки крізь літній піджак, його увагу привернула емблема, вишита на лівій нагрудній кишені.
…Ще чотири місяці тому він пишався цією емблемою.
…Але іноді, особливо останнім часом, вона викликала дивне роздратування.
Зараз був саме такий випадок. Незрозуміле роздратування роз'їдало його розум. Чи, може, правильніше було б сказати, що він дозволяв цьому роздратуванню залишатися незрозумілим.
Морісакі вирішив не одягати піджак, натомість перекинув його через плече і вийшов з роздягальні. Коли він підняв голову, то примружився від сильного сонячного світла, що падало на нього.
Морісакі знав, що Такіґава не потребує пояснень; він і так знав, що просто поводиться нетерпляче. Але він також знав, що якби вона не сказала це так рішуче, він, певно, все ще витрачав би час на безрезультатні тренування. Наступного разу, коли він побачить її, йому доведеться пригостити її морозивом або ще чимось.
Навіть рани, яких він отримав під час Змагань дев'яти шкіл, і які, згідно з діагнозом, потребували більше місяця для нормального загоєння, були чудово вилікувані магічним зціленням. Але його тіло за тиждень перебування в лікарні притупилося, і воно ще не повністю повернулося до нормального стану. Принаймні, не за його мірками.
І була ще одна річ.
Він відчував, що його досвід на великій сцені змагань не допоміг розвинути його магічні таланти. Насправді він відчував себе менш вправним, ніж до поїздки…
Ця думка звила маленьке гніздечко в його серці. Розум розумів, що це недобре, але він ніяк не міг вгамувати своє нетерпіння.
“Вчителі навіть не прийшли…”
Індивідуальні заняття з учителями, особливий привілей учнів першого курсу, не мали особливого значення, коли вчителів не було в школі. Не лише Морісакі, а й решта спортсменів Змагань дев'яти шкіл не отримували додаткової допомоги під час літніх канікул, а домовитися про зустріч тут можна було лише до наступного тижня. Бібліотека завжди була для самостійного вивчення теорії, але зараз він хотів відшліфувати свої практичні навички. Він не потребував нічого божевільного, як справжнього бойового досвіду.
Єдине, чого він зараз хотів, – це вдосконалити свої магічні здібності.
***
Коли більшість людей думали про сім'ю Морісакі, вони думали про їхній швидкий витяг.
Ця сім'я не належала до Номерів, а була лише відгалуженням, і навіть у порівнянні з Сотнею сімей їхні магічні здібності оцінювалися як посередні. Але коли мова йшла про їхній один дуже специфічний талант, дехто казав, що вони не поступаються головним сім'ям Номерів.
Що це була за техніка швидкого витягу?
Власне, нічого надзвичайного. Швидкий витяг – це просто швидке витягування пістолета і постріл. Його метою було якнайшвидше активувати заклинання за допомогою ПАВа. Якщо трохи детальніше, то ідея полягала в тому, щоб швидко активувати ПАВ з небойової позиції, пришвидшити процес активації та вивести з ладу супротивника до того, як він встигне активувати своє власне заклинання.
Сила заклинання користувача була вторинною. Рівень складності також не мав значення. Заклинання могло бути слабким, але навіть слабке могло вивести противника з ладу, якщо атакувати першим.
Впровадження ПАВів призвело до прискорення процесу активації магії, і ця техніка була розвитком ідей, що стояли за цим: розвивати та підвищувати ефективність ПАВів.
Оскільки техніка наголошувала на швидкості, більше значення надавалося спеціалізованим ПАВам, ніж універсальним. Спеціалізовані ПАВи здебільшого мали форму пістолетів, тож техніка народилася з розташування тіла для ефективного виймання та активації пристрою, схожого на пістолет. Звідси й пішла назва «швидкий витяг».
Оригінальна техніка мала побічний ефект, якого ніхто не очікував спочатку. Суть полягала в тому, що заклинання спрацьовувало швидше, ніж у противника – з неозброєного положення, коли в руці не було ПАВу, – і вражало його першим. Це була ідеальна навичка для японських охоронців, оскільки вони були зобов'язані носити зброю приховано. Охоронці на кшталт Секретної служби США натомість виставляли зброю напоказ, щоб відлякувати нападників. Однак японським охоронцям було наказано тримати зброю подалі від очей, щоб вони не чинили тиску на своїх клієнтів або інших пов'язаних з ними осіб.
Через цю технічну особливість членів сім'ї Морісакі часто наймали в ролі охоронців, їх клієнтура в основному складалася з заможних приватних осіб, які не могли розраховувати на постійний захист з боку державних органів. Основним бізнесом сім'ї все ще залишалися дослідження сучасної магії, але цей побічний бізнес – охоронна компанія, що надавала послуги тілоохоронців – був досить відомим, щоб суспільство вважало його куди важливішим.
Шюн Морісакі, єдиний син головної сім'ї Морісакі (в тому сенсі, що у нього не було братів), вже два роки допомагав у бізнесі тілоохоронців. Вони повною мірою використовували його хлоп'ячу зовнішність, оскільки вона присипляла пильність нічого не підозрюючих людей. Сім'я використовувала його не як основного охоронця, де він мав би бути фізичним щитом для клієнта, а радше як резервного, щоб він міг стежити за оточенням і запобігати нападам.
Але навіть попри те, що сімейний бізнес (чи радше побічний бізнес) часто звертався до нього по допомогу, не зважаючи на його зайнятість, останнім часом вони взагалі ні з чим не зверталися до нього. Морісакі не хотів простої практики, він хотів відчути чесний механізм (справжній бій), щоб відчути свою значущість. Але і сьогодні для нього не було ніяких наказів.
Знявши форму, він подивився на хлопця в дзеркало, і в його виразі обличчя читалося роздратування.
Але там не було нічого, крім його власного обличчя.
Попередження Такіґави відлунювало в його голові.
Він відчував, що його розум зараз перебуває в кепському стані. Він змусив своє нетерпіння вгамуватися, кажучи собі, що йому треба змінити темп, поки він ще слухає інших, потім прибрав руку зі свого тренувального спорядження і переодягнувся у повсякденний вуличний одяг.
***
Його післяобідня прогулянка була примхою, але якби він відкрив свою телефонну книгу, то, напевно, швидко знайшов би чотирьох чи п'ятьох людей, з якими можна було б зустрітися.
Проте Морісакі вирішив блукати вулицями сам.
Сховавши свій невеликий ПАВ у кобуру, заховану в розстебнутій жилетці, і поклавши кілька різних речей у сумку на одному ремені, він сів у таксі та поїхав до міста.
Місце призначення, Аріаке, він вибрав чисто з примхи. Йому не було чого там робити, та й місце йому не особливо подобалося. Якби він мав пояснити, чому, то це тому, що Аріаке не було надто галасливим, але в ньому було якраз стільки галасу, щоб бути живим. Там хотілося проводити час без діла.
Хоча в районі було багато парків, вони були не лише для дітей. Проте, в такий будній день, як цей, хлопчики та дівчатка шкільного віку, які мали щось, що називається «літніми канікулами», виділялися серед інших. Більшість з них були одягнені в одяг, що конкурував за відкритість шкіри, яка відповідала сезону.
Морісакі це здавалося свіжим. У школі, навіть під час літніх канікул, учні носили форму, визначену шкільними правилами. Хлопці носили сорочки з довгими рукавами, а дівчата – легінси під спідницями. І ті, й інші мали носити якийсь верхній одяг. Тренувальний одяг також був з довгими рукавами і сягав до щиколоток. Купальники нічим не відрізнялися – дівчата носили спортивні купальники, які закривали все аж до шиї.
Тут, однак, не були рідкістю майки та топіки. Голі ноги в босоніжках були само собою зрозумілими, і навіть мініспідниці та короткі шорти, що прикривали лише мінімум, були доречними в даному випадку.
Сам Морісакі був одягнений у візерунчасту сорочку з короткими рукавами, розстебнуту на два ґудзики в грубуватому стилі. Але на ньому був розстебнутий жилет, щоб приховати свій ПАВ. Це здавалося найбільш недоречним з усіх.
Діти, які гуляли навколо, не мали ПАВів. Вже певний час він не бачив ні хлопців у піджаках чи жилетах, в яких можна було б щось сховати, ні дівчат з широкими браслетами.
Зовсім не було видно магів, від якогось часу.
Це змусило Морісакі із запізненням відчути об'єктивну істину – він був частиною абсолютної меншості.
А потім, раптом, він відчув себе трохи в'їдливим.
“…Я сильно пітнію з самого ранку…”
Вирішивши, що нестача вологи дається взнаки, він подивився на відкриту терасу кав'ярні. Ні про що не думаючи, ніби відкидаючи сам факт мислення чи сумнівів, він попрямував до першої‑ліпшої кав'ярні.
*
Усередині кафе було не дуже велике, і всі місця були зайняті. Не маючи іншого вибору, він сів на терасі, де єдине, що блокувало сонячні промені, була парасолька. Зовнішні кондиціонери не були рідкістю в наші дні, але в цій кав'ярні їх не було. З огляду на зовнішній вигляд у стилі рубленого дерева та прості дерев'яні стільці й столи, власнику магазину, ймовірно, подобалася приземлена атмосфера.
Існував певний попит на такі нібито стильні кав'ярні, але попит змінювався залежно від сезону. Доказом цього було те, що тут майже не було вільних місць.
Морісакі зайняв місце біля краю тераси і байдуже дивився на групу дітей, що прогулювалися з кавою з льодом в одній руці. Здавалося, що більшість людей, які тут гуляли, були хлопці та дівчата його віку. Половина з них були парами, а 90 відсотків решти – групами. Навіть 10 відсотків з тієї половини, що залишилася, не були самотніми вовками, як він (хоча він відчував себе не стільки самотнім вовком, скільки армією, що складається з однієї людини).
Спостерігаючи за людьми і відчуваючи, що опинився не на тій стороні, він раптом побачив якусь дівчину.
Вона була самотня, як і він, – насправді, самотні дівчата були, мабуть, набагато рідкіснішими, ніж хлопці. На ній була безрукавка з високим горлом, гофрована спідниця до колін і босоніжки. Її почуття моди було чимось середнім між ефектним і занудним.
Але її зовнішність не можна було назвати звичайною.
Вісім з десяти людей – або дев'ять з десяти, якби вони були чоловіками – оцінили б її як гарненьку або вродливу.
Вона мала довгий хвіст, який звисав через ліве плече, і був такий довгий, що якщо його розпустити, то він сягав би їй до пояса. Її очі були великими і трохи скошеними догори, а рухи граціозними і повністю позбавленими зайвої енергії. Вони надавали їй вигляду великої кішки – не тигра чи лева, а пантери.
Її обличчя було явно азійським, але колір шкіри був білішим, як у кавказців. Тож, можливо, вона була більше схожа на снігового барса, ніж на пантеру. (Хоча насправді снігові барси мають сіру, а не білу шкіру.)
Крім того, вона виглядала старшою за нього на два чи три роки.
Її зовнішність, безумовно, виділялася, але з точки зору помітності, було багато інших дівчат у більш ефектному одязі. Морісакі помітив її завдяки зовнішньому вигляду, але його погляд прикувало до неї щось інше.
“Вона… магічка, так?”
Проте, вона не носила найпоширеніший ПАВ у формі браслета. У неї була сумочка, тож, можливо, вона носила з собою портативний термінал, але він не зміг би сказати звідси, якби він не був увімкнений.
У її зовнішньому вигляді не було нічого, що могло б вказати на те, що вона магічка. Але Морісакі інстинктивно відчував, що вона пов'язана з магією.
Не помічаючи його поглядів, або не звертаючи на них уваги, вона пройшла повз кафе, де він сидів на терасі. Він простежив за нею очима, коли вона пішла, а потім помітив, що інші очі стежать за нею так само.
Не для того, щоб залицятися до неї.
Його інстинкти почали кричати – ті, які він відточував під час роботи резервним тілоохоронцем, допомагаючи своїй сім'ї.
Погляди, що прикипіли до неї, таїли в собі ворожу злобу.
Розрахувавшись через настільний термінал, він підвівся, поводячись природно.
*
Причина, через яку він пішов за дівчиною, не була пов'язана з якимись глибокими думками. Його кар'єра була ще недостатньо довгою, щоб списати це на професійну хворобу, але це був найближчий спосіб описати це. Якщо говорити відверто, то на його вчинок вплинув і той факт, що дівчина була такою привабливою (молодою) красунею, що не могла не вплинути на його дії.
Дівчина (яка виглядала занадто дорослою, щоб її можна було так назвати) попрямувала з паркової зони в бік складського району. Чи мала вона там якісь справи?
Морісакі, уважно стежачи за нею здалеку, помітив, що людей, які проходили повз, ставало все менше і менше. Парки та місця відпочинку були в іншому напрямку, але перехожих ставало надто мало, щоб це можна було списати на простий збіг обставин.
Відбувалося щось неприродне – щось у буквальному сенсі неприродне.
Він не знав багато про стару магію, але пригадував, що чув про техніки в даосизмі чи оммьодо, які діяли на підсвідомість людини, змушуючи її не наближатися до певної місцевості.
Це означало, що це була робота мага. Дівчина не виявляла жодних ознак використання магії відтоді, як він уперше її побачив, тож він здогадався, що хтось інший, а не вона, магічним чином відводив від неї погляди.
Який був мотив? Це точно не могло бути пов'язано з тим, що хтось соромився зізнатися їй у коханні.
Викрадення, пограбування або… зґвалтування.
Враховуючи час доби, він не подумав би про можливість вбивства, але що б це не було, він вирішив, що це щось погане.
Наступне питання – скільки їх було. Їхні заклинання впливали на досить велику територію, тож їх було не один і не двоє. Поки він не знав, наскільки вони сильні, було б нерозумно битися з ними в лоб. Замість цього, як тільки ці «вороги» зроблять крок, він тимчасово виведе їх з ладу несподіваною атакою з флангу і скористається шансом вивести дівчину звідти.
Морісакі вирішив діяти саме так.
*
Однак ситуація розвивалася набагато швидше, ніж він очікував.
У нього склалося враження, що злодії – він вирішив, що це були злодії – почнуть діяти тільки після того, як зайдуть на територію складу, де їх ніхто не зможе побачити. Хоч як мало людей було навколо, але на головних дорогах все одно були камери спостереження. Він думав, що як тільки вони зрозуміють, що дівчина прямує до (другого) Веселкового мосту, це зруйнує їхні очікування.
На жаль, в той самий момент, коли зникли останні машини і пішоходи, спостерігачі за дівчиною проявилися у вигляді фігур, що оточили її.
— Е‑ей, ви хто такі?! — крикнула дівчина до людей, що безшумно наближалися до неї.
Її відповідь можна було б назвати сміливою. На її місці навіть чоловік зі страху перед невідомим відступив би назад, не маючи змоги вільно говорити, і ситуація не була б дивною.
Але з огляду на те, що вона не помітила, що всі люди навколо неї зникли, заклинання, мабуть, торкнулося і її.
Переконавшись, що дівчина не запанікувала – якби вона запанікувала, йому довелося б змінити свій план – Морісакі приготував свій ПАВ з тіні одного з дерев на узбіччі дороги. Несподівані напади з тіні не були частиною особливих навичок його сім'ї, але як людина, яка працювала в охороні як резервний персонал, інші все одно побачили б у його діях скоріше підступний напад, аніж швидкий витяг.
Шестеро злодіїв.
Якщо він не хотів, щоб дівчина постраждала, то мав би швидко з усіма ними розібратися.
На скроні виступили краплини поту.
Морісакі змусив себе заспокоїти раптово неглибоке, нерівне дихання, а потім вистрибнув з‑під дерева.
Він кинувся до дівчини, двічі натиснувши на спусковий гачок. Побачивши, що люди потягнулися до курток, він кинувся вперед і ще раз вистрілив у повітрі. Коли він скотився на дорогу, він вистрілив ще раз. Потім ще раз, коли підвівся.
Враховуючи характер їхньої ролі тілоохоронців – яка, хоч і була побічною роботою, але все ж таки професією – сім'я Морісакі розробила заклинання, що виводили супротивників з ладу одним махом, не завдаючи при цьому великої шкоди.
За допомогою двопроцесного заклинання прискорення, яке миттєво перемикалося з прискорення назад на прискорення вперед, щоб нівелювати саме себе, заклинання струшувало нутрощі цілі. Особливо мозок. П'ятеро чоловіків впали один за одним. Шостий чоловік, однак, спробував поцілити в Морісакі, і той відчув, як калатає його серце.
Це був глушитель і ствол пістолета.
Не ПАВ.
Зброя з бойовими набоями. Автоматичний пістолет.
Морісакі очікував контратаки на основі магії. Він не думав, що там буде зброя. Вони вже використовували магію, тож він дозволив собі повірити, що вони теж атакуватимуть магією. Він мав захист від магії, але не від фізичних куль.
Хотів би він зупинити кулю чи відскочити з дороги, заклинання не встигло б спрацювати вчасно.
Він щосили вперся ногами, намагаючись якось вийти з лінії вогню. Але перш ніж його м'язи встигли обробити ментальну команду стрибнути, пролунав особливо глухий звук пострілу пістолета з глушником.
Дуло було спрямоване в бік від нього.
Дівчина підбігла до чоловіка і схопила його за руку, що стріляла з пістолета.
Морісакі натиснув на спусковий гачок свого ПАВу. Шостий чоловік звалився, а дівчина впала на дорогу, потягнена за ним.
*
Морісакі підбіг до дівчини.
— Ти можеш встати? — запитав він, не чекаючи відповіді, і взяв її за руку. — Треба швидше тікати звідси. Ходімо поки на станцію. Думаю, вони бояться свідків.
Дівчина і справді була з твердого тіста. Незважаючи на те, що кілька хвилин тому на неї напали, вона не почала плакати і не впала в істерику. Замість цього вона кивнула на пропозицію Морісакі, схопила його за руку і підвелася.
— Сюди.
— Дякую, — сказала дівчина, тримаючи його за руку, і вони побігли до станції.
Спочатку Морісакі думав, що вона не зможе нормально бігти в босоніжках на високих підборах, але вона зовсім не затримувала його. Більше того, вона бігла поруч з ним (хоча він біг повільніше для неї).
Вона не намагалася відсмикнути руку.
М'якість маленької долоні дівчини запалила вогонь, так би мовити, в лицарському почутті Морісакі.
***
Прибувши на станцію, Морісакі запропонував залишити Аріаке, але дівчина похитала головою.
— У мене тут зустріч.
— Тоді ти могла б відправити СМС…
— Я… не можу. З мого боку немає зв'язку, — сказала вона з великими очима і занепокоєно посміхнулася.
Морісакі не міг не розчулитися, дивлячись на це чарівне обличчя.
— Дуже дякую, що врятував мене, — на щастя, дівчина вдала, що не помітила його почервонілого обличчя.
Її міркування дещо відрізнялися від міркувань людей того ж віку, що й у нього, але його це більш ніж влаштовувало.
І тоді почуття обов'язку – чи що б це не було – яке він відчував до цієї молодої, красивої дівчини, ще більше розрослося всередині нього.
Це означало, що наступні слова були не тим, що він хотів почути, і йому було важко їх прийняти:
— Але тепер зі мною все буде гаразд. Я хотіла б віддячити тобі пізніше… якось інакше. Може, даси мені свої контакти?
У цей момент обличчя дівчини помітно змінилося.
Морісакі напружився, гадаючи, в чому проблема, але за мить вона сором'язливо посміхнулася, змусивши його відчути інший вид напруги.
— О, перепрошую. Мене звати Рін Річардсон. Я вчуся в коледжі в Каліфорнії, і зараз у мене канікули. Можеш звати мене Рін.
— Я Шюн Морісакі, — той факт, що його голос не надломився, коли він назвав їй своє ім'я, приніс йому безмежне полегшення. — І мені не потрібна ніяка подяка. Ти теж врятувала мене в критичний момент. Це важливіше…
Морісакі змусив своє почуття обов'язку змінити передачу і відігнати запаморочення (хоча сам цей обов'язок був, м'яко кажучи, продиктований досить романтичними почуттями). Якби ворог мав чисельну перевагу, не дуже розумно було б вештатися поблизу місця, де її атакували. Це була не та ситуація, коли вони могли б так невимушено спілкуватися.
— Здається, що це не кінець. У тебе є якісь ідеї, чому вони напали на тебе?
Якщо вони не могли обрати найбільш прийнятний варіант і втекти, йому потрібна була інформація, щоб він зміг сформулювати план перехоплення будь‑якого противника. Хто був їхнім ворогом? Коли прибудуть союзники? Як багато він може дізнатися? Не втручатися в приватні справи клієнта було ключовим принципом роботи тілоохоронця, але якщо інформація була необхідна для його безпеки, то це вже інша історія.
— Вибач. Є причини, але…
І навіть якщо він не міг отримати достатньо інформації, це не означало, що він не міг повноцінно виконувати свою роль охоронця.
— Ясно… Я розумію. Не буду розпитувати про твої обставини. Натомість ти дозволиш мені побути твоїм тілоохоронцем, доки не прибуде інша сторона?
Очі Рін розширилися від пропозиції Морісакі.
— …Чому?
— У нас в країні є приказка, яка говорить: «Навіть випадкове знайомство визначено долею».
— Ну принаймні це я знаю, — сказала Рін, звучачи трохи роздратовано.
— Ясно. Пробач… — ніяково вибачився Морісакі. Але він теж не міг вічно перекидатися з нею словами. — Може це й збіг обставин, але я опинився в тому самому місці, де тебе ледь не викрали. Це, однозначно, якесь провидіння.
Морісакі не знав точно, чому він так уперто про це говорив. Наміри Рін були зрозумілі: вона не відкинула його пропозицію, але й не хотіла втягувати його у свої проблеми ще більше. І все ж, він все ще не відчував бажання відступати на даний момент.
Втім, частина з викраденням була суб'єктивною думкою Морісакі в першу чергу. Можливо, Рін просто втекла з дому, а її батьки попросили тих людей повернути її назад. Навіть якщо він мав рацію щодо того, що вони були викрадачами, може, дівчина була причетна до якогось великого злочину, а ці люди були організацією по той бік. Може вони намагалися повернути члена своєї банди, який втік. Але хай там що, люди, які відкрили вогонь по комусь серед білого дня без жодного попередження, не могли бути ніким іншим, окрім як лиходіями. Таким був висновок Морісакі – чи принаймні рішення.
— …Тепер ти знаєш, що це небезпечно, так? — сказала вона. — Ти не схожий на того, хто не може відрізнити гру від реальності.
Роздратованого погляду Рін було недостатньо, щоб охолодити ентузіазм Морісакі. Ці люди були злочинцями, що націлилися на беззбройну тендітну дівчину. Було цілком ясно, на чий бік він повинен стати. Ясно для нього, в усякому разі.
— Ти в більшій небезпеці, ніж я, міс Рін. Поліція у нас чудова, і я кажу це не для того, щоб похвалитися. Але це не означає, що злочинності не існує. У нас не вистачає офіцерів, особливо тих, хто може протидіяти магічним злочинам.
— Знаєш, у всіх інших країнах так само, — уїдливо зауважила Рін.
Морісакі не розгубився.
— Саме тому я вважаю, що тобі потрібен особистий тілоохоронець.
— …Ти будеш моїм тілоохоронцем? — запитала вона, знову дражливо.
Він цілком серйозно кивнув.
— Може я й виглядаю молодим, але я займаюся цим вже два роки.
— …Морісакі, ти виглядаєш як старшокласник.
— Я першокласник Першої старшої школи при Національному магічному університеті. Але моя сім'я – власники компанії з надання послуг тілоохоронців.
— О… Морісакі, як член сім'ї Морісакі.
Досі Рін не сприймала його серйозно. Половина почутого пройшла повз неї. Однак зараз вона нарешті кивнула, очевидно, вже переконавшись. Водночас це означало, що вона була людиною з високим статусом і добре зналася на індустрії особистих тілоохоронців.
— Але я не маю під рукою нічого, щоб заплатити тобі.
— Я роблю це не в рамках своєї роботи. Я просто не хотів прикидатися, що нічого не бачив.
— Ти справжній джентльмен, — хихикнула Рін. Морісакі збентежено відвів погляд. Вона зібралася з духом і подивилася йому в очі. — …Ну добре. Якщо ти так хвилюєшся, то, мабуть, я прийму твою пропозицію.
— …Будь ласка, залиш це мені, — сказав він, гордо киваючи головою.
— Тоді я знаю, що це несподівано, але у мене є прохання. Ти не проти?
— Яке?
Питаннями безпеки не займалися слуги. Але побудова здорових стосунків з клієнтом була важливою для успішного завершення його місії. Поки прохання не були нездійсненними або не створювали труднощів для ескорту, вони були зобов'язані виконувати побажання клієнта. Це був один із перших пунктів у посібнику для тілоохоронців, як на Сході, так і на Заході – хоча, можливо, на Сході він дещо відрізнявся.
— Відтепер називай мене Рін. Якщо ти ще раз назвеш мене міс Рін, то підеш собі геть, ясно?
***
— …То ти не магічка, Рін?
— Так. Я не знаю, чому ти так подумав, Шюне, але…
Рін посміхнулася, її обличчя було розгубленим. На відміну від Морісакі, який намагався відкритися їй, але все ще зберігав тверду формальність, Рін недбало назвала його Шюном, наче вони вже були друзями. Чи була вона такою стриманою через те, що була старшою?
Він крадькома глянув на її обличчя. Вона була гарненька. Зазвичай люди виглядають значно краще, якщо дивитися на них здалеку. Але в її випадку вона була чарівною навіть зблизька – можливо, навіть більше. Напевно, це було завдяки її яскравому виразу обличчя. Вона ніколи не вдягала одне й те саме обличчя двічі. Принаймні, таку відповідь придумав Морісакі, спираючись на свій недостатній досвід.
— О! Може, це все через цю штуку, — сказала вона, витягаючи з‑під одягу кулон і показуючи його йому. Коли крізь розстебнуту сорочку Морісакі побачив м'які вигини на її грудях, у нього прискорилося серцебиття. Посилений приплив крові мав би відобразитися на кольорі його обличчя, але, на щастя, вираз обличчя Рін свідчив про те, що вона нічого не помітила.
— Що це?
— Магічний предмет.
— Що?
— Магічний предмет. Ти носиш його, щоб тримати людей на відстані. Його зробили ще тоді, коли навмисні викрадення були великою проблемою. Це оберіг, який захищає тебе від поганих людей… Так, це справжня штука.
Сучасна магія була дослідженою та систематизованою формою старої магії. Хоча він ніколи не бачив жодного з них, він знав, що з об'єктів, які називали «магічними предметами», багато з них справді мали магічні ефекти. Але водночас, факт був у тому, що підробки – не більше, ніж прості аксесуари – зустрічалися в сотні разів частіше, ніж справжні речі. Серйозні молоді сучасні маги, такі як він, мали тенденцію ставати настороженими, коли мова заходила про такі терміни, як магічні предмети.
Проте зараз Морісакі не мав бажання сумніватися у словах Рін. Її посмішка розвіяла підозру, яку він відчував, і зняла його цинічне ставлення. Але на зміну йому прийшов інший сумнів.
— Ти не магічка, але у тебе є магічний предмет? — запитав він з серйозним обличчям.
Рін виглядала трохи схвильованою.
— Т‑так. Хтось, кого я знаю, дав мені його, щоб тримати сталкерів подалі.
— Сталкерів…? Ти з ними вже стикалася в минулому?
— Н‑ну, типу того.
— Може, це ті самі люди, що й раніше? Стривай, я обіцяв не питати про це. Перепрошую, — побачивши, що Морісакі покірно відступив, Рін потай відчула полегшення.
— …Проте, — продовжував він, — здається, це не спрацювало проти них.
Його увага вже давно перемкнулася на нападників, і Рін, здавалося, була переконана в його щирості.
— …Проти тебе це теж не спрацювало, так що, може, на магів це не діє?
Її запитання спрямувало хід розмови в інший бік, ніж очікував Морісакі. Зазвичай він би випнув груди і кивнув. Він вважав себе особливим. Він пишався тим, що є магом, і був упевнений, що вирізняється з‑поміж однокласників особливою майстерністю. Змагання дев'яти шкіл закінчилися невдало, але якби не це підле порушення правил, він знав, що досяг би таких самих результатів, не використовуючи вміння цього нахабного трюкача.
Але чомусь не зміг кивнути.
— Ми не такі вже й різні. Магія – це технологія, яку створили люди. Твій магічний предмет – це, по суті, заклинання мага – і те, і інше дозволяє людині використовувати магічні сили.
— Ага… Знаєш, ти маєш рацію. Маги і ми – це люди, так?
Вона явно не усвідомлювала, що її слова видавали той факт, що вона думала про магів і немагів як про різні типи людей.
На щастя, Морісакі теж не розумів.
***
Після того, як Морісакі наголосив, що їм слід уникати малолюдних місць, вони вирішили провести час, чекаючи на повідомлення від людини Рін, у кафе біля вокзалу. Вона майже повністю вела розмову, а він здебільшого кивав головою і погоджувався з нею. Проте нікому з них не було нудно.
Як і сподівався Морісакі, вони не помітили більше слідів підозрілих осіб. Випадково, однак, він відчув чиюсь присутність, що спостерігала за ними здалеку.
Раптом обличчя Рін напружилося. Морісакі запитально подивився на неї, коли вона дістала інформаційний термінал.
Мабуть, вона отримала повідомлення від людини, з якою мала зустрітися. Але напружуватися замість того, щоб з полегшенням сприйняти повідомлення… Морісакі не зовсім розумів, як це можна розцінювати. Можливо, людина або люди, з якими вона зустрічалася, були справжніми ворогами Рін. Йому хотілося, щоб вона хоча б сказала – зізналася йому в цьому.
— Прямо під Веселковим мостом, — сказала Рін з кам'яним обличчям. — Вони сказали, що зможуть дістати там човен.
— …Тоді ходімо.
«Під Веселковим мостом», ймовірно, малася на увазі площа, побудована поруч з опорами мосту. Навіть у будні там завжди були туристи. Коли Морісакі запропонував їм піти, він потягнувся до настільного термінала.
Але коли його рука опинилася на відстані буквально волосини від нього, Рін приклала до термінала картку.
— Намагаєшся заплатити за їжу старшої за тебе дівчини? Для старшокласника це на‑ха‑бно, — вона ткнула йому вказівним пальцем у лоб, і він почервонів. На її обличчі, яке ще кілька хвилин тому було напруженим, з'явилася розслаблена посмішка.
*
Відстань була б коротшою, якби вони йшли головними дорогами, але Морісакі навмисне обрав звивисті, покручені паркові маршрути. Він вирішив, що попереднє заклинання, яке стримувало як пішоходів, так і транспортні засоби, буде менш ефективним у парках, де люди здебільшого залишаються на одному місці, ніж на проспектах, де вони природно рухаються і проїжджають.
Це точно не тому, що він хотів бути з Рін довше. Принаймні не свідомо.
Він змусив її покласти кулон у сумочку. Відвернення уваги інших людей матиме протилежний ефект від того, чого вони зараз хотіли.
Теоретично ідея була правильною, але, на жаль, вона призвела до несподіваної неприємності.
Перед ними стояла стіна з людей. Всі вони були приблизно одного віку з Рін. Вони стояли щільно, наче професійні футболісти, які намагаються заблокувати штрафний удар. На жаль, їхній одяг, обличчя та інші риси були настільки далекими, наскільки це було можливо, від будь‑якого виду бадьорої спортивної поведінки. Відверто кажучи, вони виглядали не дуже респектабельно.
Були невеликі відмінності, але всі вони носили, по суті, одне й те саме. Найпоширеніше вбрання складалося з жилета з блискучої тканини, металевих кілець на зап'ястях, нижче ліктів і вище ліктів.
Поверхня жилетів, схожа на луску ящірки, була металевою шкірою – матеріалом, який три роки тому став модним у нижчих класах. Синтетична гума могла похвалитися захистом і поглинанням ударів, які були набагато кращими, ніж куленепробивні, стійкі до ножових поранень синтетичні волокна минулих років. Однак, це був недосконалий продукт – його недостатня повітропроникність означала, що ви спітнієте в ньому навіть в опалювальному приміщенні взимку, не кажучи вже про вулицю влітку. Навіть безрукавки все ще вважалися занадто спекотними, і більшість молодих людей, які їх носили, ніколи не застібали їх спереду. Звичайно, це робило їх марними для захисту від ножових або вогнепальних поранень спереду. Іншими словами, це було не більше, ніж модний тренд.
Металеві кільця навколо їхніх рук були м'язовими підсилювачами, що використовували ЕМС, скорочено від «електронні м'язові стимулятори». ЕМС використовувалися в тренажерах ще в 1960‑х роках, тож це була стара технологія. Однак у наш час їм вдалося підвищити швидкість скорочення м'язової тканини, використовуючи зворотний зв'язок від власного електричного струму м'язів. Спочатку вони були медичними інструментами, що використовувалися для реабілітації, але вони могли легко збільшити силу удару, тому стали популярними серед ледачих вуличних бійців.
Дехто з них мав на очах ще й спеціальні окуляри доповненої реальності. Судячи з датчиків зображення, прикріплених уздовж металевих стрічок, що тримають окуляри, у них, ймовірно, була встановлена програма оптичного пошуку. Додаток інформував стрілкою, якщо щось наближалося на певну відстань, але більшість аматорів не могли ним користуватися. Це теж було лише модним трендом.
Їхній бойовий (?) стиль, з акцентом на зовнішній вигляд, був характерний для групи злочинців, які називали себе «Воїнами».
Кожен з молодиків, що стояли перед ними, посміхався.
Ніхто не промовив жодного слова.
Морісакі обійняв Рін за плече і спробував повернутися тим шляхом, яким вони прийшли.
Він почув кілька грубих свистів. Потім, несподівано скоординованими рухами, людська стіна перетворилася на круглу огорожу, відгороджуючи їх.
— …Ми поспішаємо. Будь ласка, дайте пройти.
— Куди поспішаєш? Я впевнений, що у тебе є час погратися з нами.
— Ага, точно! Ми знаємо набагато більше цікавих занять, ніж цей малий.
Спроба Рін мирно врегулювати ситуацію була зустрінута образливими вмовляннями, коли кільце ще більше зімкнулося.
— Ми дійсно…
— Це марно, — перебив Морісакі, коли вона спробувала ще раз. — Вони все одно не стали б нас слухати.
— Ого, кусається!
— А він правий. Ми тут не для того, щоб балакати.
— Ги‑ги‑ги‑ги! — пролунав грубий сміх.
— А ти швидко вчишся, козляра.
— Ми заберемо свої речі звідси. Ти можеш йти додому. Забудь про це – або ми тебе примусимо!
…Той, мабуть, був лідером цих «Воїнів». Молодик, який стояв позаду стіни – тепер прямо перед ними – змінив свій тон з дружнього на погрозливий.
Він був на голову вищий за Морісакі. Його футболка виглядала так, ніби рукава були відірвані, а руки, що виднілися з неї, були обтягнуті товстими м'язами. Від тильних сторін його рук до плечей була срібляста фарба, що у геометричній формі повзла вгору. Це було зроблено з тією ж метою, що й м'язові підсилювачі – прискорити скорочення м'язів (хоча ефект від цього був сумнівним). І з його рельєфним пресом і повними стегнами, його тіло явно не було тілом аматора.
Зіткнувшись з поглядом, який можна було назвати лише диявольським, Морісакі дозволив короткому презирливому смішку вирватися назовні.
— Що тут смішного…? — запитав молодик, знизивши тон, щоб звучати ще більш загрозливо.
— Будь ласка, пробачте, — відповів Морісакі, використовуючи ввічливі слова, незважаючи на глузливу посмішку на своєму обличчі. — Шібуя та Ікебукуро – це одне, але Аріаке? Я просто не очікував, що зустріну тут такий вимираючий вид, як ви.
— …Ти думаєш, що ти кумедний, га?
— Тепер ти задоволений, коли закінчив своє позерство, так? Ми дуже поспішаємо. Пропустіть нас, будь ласка.
— …Схоже, ти просто прагнеш, щоб тобі зробили боляче, а?
Побачивши, що молодик переніс свою вагу на пальці ніг, Морісакі трохи відвів праве плече назад. Його розстебнутий жилет трохи погойдувався.
— Яструбе, цей малий – маг!
…І при цьому один з них мигцем побачив руків'я його ПАВа, що визирало з потайної кобури.
Хлопець, що стояв праворуч від Морісакі, був тим, хто попередив про небезпеку. Хлопці, що оточували їх, завмерли, а потім відступили, кожен з них відсахнувся – за винятком одного.
— Відростіть вже собі пару яєць! — вигукнув єдиний виняток – лідер, на ім'я Яструб, заохочуючи решту. — Я все знаю про вас, магів, — він навмисне подивився вниз на Морісакі, його губи скривилися в усмішці.
Не схоже було, що він був лише лайкою. Насправді він, може, й заслуговував на те, щоб його називали «непоганим».
— Магія як зброя, чи не так? Тебе посадять, якщо ти застосуєш її проти беззбройної людини.
Морісакі мовчки перевів погляд на нього.
Тепер, підливаючи масла у вогонь, молодий лиходій продовжував викрикувати образи.
— А маги, які не вміють користуватися магією, нікчемні. Я бачу твій блеф наскрізь, дрібне лайно.
Коли молодик вибухнув черговим безглуздим «ги‑ги‑ги», Морісакі подивився на нього з жорстокою посмішкою.
— Випробовуєш мене, вимираючий вид?
— …Що це означає?
— Я питаю, чи хочеш ти знати, чи справді ми, маги, без магії ні на що не здатні. Чи ти тільки гавкаєш і не кусаєшся?
— Ха…? Хм… Ей, щоб ніхто його не чіпав.
Лідер вимираючого виду, що зветься «Воїнами», змінив свій дурнувато‑розгублений вираз обличчя на звичайний (і все одно виглядав потворно), потім підняв руки, відкрив стійку і трохи прогнувся в талії. Це була напівпозиція.
Морісакі придушив власний низький глузливий сміх, скинувши сумку з плеча. Він стиснув кулаки перед обличчям і зробив кілька швидких кроків вперед.
— Ну, давай, нікчемо.
— Давай, беззуба шавка. Але навіть не думай торкатися дівчини. А то пошкодуєш, що взагалі на світ з'явився.
— Великі слова для такого дрібного лайна. Вперед!
Це стало сигналом до початку бою.
Високий, вигнутий удар ногою полетів в обличчя Морісакі. Він захищав Рін позаду себе, тому не міг відступити. Замість цього він ухилився, прослизнувши під ударом. Нога Яструба зупинилася, коли він пролетів у повітрі, різко змінивши курс, щоб обрушитися на голову Морісакі.
Удар гаком – ні, удар сокирою.
Морісакі наблизив своє тіло до ноги, що била, а потім злегка скрутився, щоб уникнути удару.
Обличчя його противника зблідло. Як тільки чоловік опустив ногу, він почав викидати швидкі джеби. Морісакі парирував їх однією рукою.
Удар ногою, середній джеб, низький удар ногою, середній удар ногою, замах ногою, боковий ліктьовий… Його швидкий ланцюжок ударів демонстрував, що молодий лідер, безумовно, був не з тих, хто гавкає. Це не було чимось, чого він навчався шляхом наслідування – це було схоже на спеціальну підготовку, швидше за все, на різновид повноконтактного карате.
Але Морісакі ухилявся і парирував кожен удар.
Яструб почав проявляти роздратування. Він викинув широкий, довгий хук в щелепу Морісакі, щоб збити його з ніг одним ударом.
Морісакі не втратив шансу. Він ступив уперед і завдав лівого джеба в обличчя супротивнику. Тільки сила, що стояла за ним, дорівнювала наступному лівому прямому. Сила удару була такою, що непідготовлений кулак міг би отримати травму, але Морісакі, схоже, це анітрохи не турбувало. Коліна його супротивника підкосилися, і Морісакі завдав щільно зведеного удару долонею.
Яструб похитнувся і звалився на землю. Він виглядав розгубленим – цей крихітний хлопець звалив його з ніг лише двома ударами.
Вираз його обличчя виказував, що він не може в це повірити. Морісакі подивився на старшого хлопця і, сміючись, насміхався з нього.
— Ти повільний. Дуже повільний. Такої швидкості може бути достатньо для вуличних бійок, але вона не спрацює проти магів у справжньому бою.
Його супротивник, мабуть, не зрозумів, що він щойно сказав. Маги повністю покладалися на свою приховану силу, на свою магію. Він не міг змиритися з реальністю, що постала перед ним: хтось перевершив усі його тренування з рукопашного бою, які він пройшов.
Магія прискорення: один з восьми видів. Її не обов'язково використовувати для прискорення або уповільнення цілі; з її допомогою можна було прискорювати себе. Маги, які використовували заклинання самоприскорення, відчували саму межу швидкості, яку їхні органи чуття могли обробляти щодня – швидкість, неможливу для тих, хто не міг користуватися магією. Це було схоже на те, що відчував професійний гонщик на автодромі в школі, поза школою на тренувальних майданчиках, під час перегонів і в реальному змаганні. Для розігнаної свідомості Морісакі трохи підвищена швидкість аматора бойових мистецтв була для нього не більше ніж сповільненою зйомкою.
Тілоохоронець підняв свою сумку і взяв Рін за руку. Він не мав жодного наміру йти разом з представниками цього вимираючого виду, які відмовлялися приймати реальність. І хоча це не було дуже великою втратою часу, але все ж таки, без сумніву, це був обхідний шлях.
Але тут Рін відмахнулася від його руки.
Він ошелешено втупився в її обличчя. Його думки завмерли, а кінцівки заніміли.
Побачивши, що Морісакі остовпів на секунду, чоловіки потягнулися – не до нього, а до Рін. Один схопив її за руку, а потім притягнув до себе, приставивши ніж до її обличчя – це, напевно, було заплановано. Але цей вчинок загнаних у кут щурів поставив його в глухий кут, оскільки вони тримали Рін.
Морісакі перезапустив свій застиглий розум, несвідомо і рефлекторно почавши рухатися за вкоріненою в ньому схемою.
Одним плавним рухом він витягнув свій ПАВ з жилета. Коли він вирівняв дуло, він вже вийшов з режиму очікування. Не вагаючись ні секунди, він запустив своє заклинання.
Молодики, мізки яких тряслися в черепах, один за одним падали на дорогу. Деякі з них сильно вдарилися і почали стікати кров'ю, але умовний рефлекс Морісакі не зупинився.
Коли він отямився, на дорозі стояли лише він і вона.
І ще один – молодик, який уникнув нокауту, але все ще лежав на спині. Не схоже було, що він зможе встояти. Яструб позадкував через дорогу.
Беземоційні очі Морісакі – до нього ще не повністю повернулися почуття – втупилися в нього як кинджали.
— Т‑т‑ти монстр! Не підходь! Не підходь до мене! — все ще сидячи, Яструб почав нишпорити по кишенях, гарячково викидаючи все, що міг знайти.
Побачивши складений ніж, який полетів зовсім не в ціль, Морісакі знову простягнув руку до Рін.
Цього разу вона прийняла її.
***
Не кажучи ні слова, вони йшли, тримаючись за руки, до місця, де мав прибути човен.
Дорогою їх ніщо не турбувало. На площі біля води, яку перетворили на парк, гуляли численні пари. Сторонні спостерігали за їхнім специфічним дійством, але потім відводили погляд, і їхній інтерес швидко згасав.
Невеликий пірс, на якому стояли Рін і Морісакі, був платформою для спостереження за припливами і відпливами човнів. Дівчина дивилася на море. Їхні руки природно роз'єдналися.
— …Шюне… — раптом сказала вона після довгого мовчання.
— Що таке, Рін?
Вона продовжувала дивитися на море, не повертаючись до нього.
— Всі маги … люблять битися? — запитала вона. Дівчина не могла бачити обличчя Морісакі, але й не показувала йому свого.
— Рін?
— Чи люблять маги битися? Чи люблять вони робити людям боляче? Чи люблять вони небезпеку? Чи люблять вони хизуватися своєю особливою силою, якої немає у звичайних людей?
Її голос неухильно підвищувався, і Морісакі міг сказати, що вона критикує його.
— …Ти злишся?
— Я не злюся! Це просто зачіпає мене!
“А хіба це не значить, що ти сердишся?”, — промайнуло у нього в голові, але Морісакі не зміг заспокоїтися, щоб вставити дотепну репліку.
Коли Рін повернулася, в її очах стояли сльози.
— …Ми не насолоджуємося битвами, тому що ми маги, — сказав він. — Що ж до кривдження людей, то я принаймні не отримую від цього задоволення.
Її заплаканий вираз обличчя жалив.
— Тоді для чого було їх провокувати?!
— Вони б не сприйняли жодної спроби поговорити з ними!
Але у Морісакі були й свої міркування. Він не вважав, що його дії були неправильними. Можливо, вони були не найкращими, але в нього склалося враження, що він вправно впорався з бандою.
— Тоді треба було просто втекти! Не треба було їх усіх бити! Хіба ти не міг просто використати заклинання, щоб втекти?! А якщо не хотів, то міг би покликати на допомогу. Не думаю, що бійка була єдиним виходом.
— Це… — почав Морісакі. Він добре знав, що вона має рацію.
Але все ж таки…
— Ти маєш рацію. Ми могли б втекти. Але тоді вони могли б зібрати ще більше своїх друзів і прийти за нами. Ми не знаємо, чи ті, що були раніше, нападуть знову, і якщо так, то коли. Ми не можемо ризикувати. Якщо є шанс усунути ворогів з дороги, то треба це зробити.
…Він не міг поступитися в цьому питанні.
— Чому бій – це єдине, про що ти можеш думати?! Чому ворог чи союзник – це єдине, про що ти можеш думати?!
— Маги – не надлюди! Ми не можемо справлятися з кожною річчю ідеально, як це показують по телевізору!
Цьому його навчив найближчий за віком дядько, коли його посвячували в охоронці.
Маги не надлюди.
Магія – це не сила, яка дозволяє тобі робити все так, як ти хочеш.
Ось чому ти не можеш вагатися, коли натискаєш на спусковий гачок.
Вирішуй спокійно, хто твої вороги і хто твої союзники.
Неймовірна сила, здатна захистити свого клієнта, навіть даючи ворогу фору, непереборна сила, якою славилися Десять головних кланів… На жаль, у практиків Морісакі – в тому числі й у Шюна Морісакі – такої сили не було.
— Я не настільки хороший, щоб бути легковажним зі своїми ворогами.
— Шюн…
Пристрасть згасла в очах Рін, коли вона побачила гримасу Морісакі. Вираз її обличчя пом'якшав, і вона взяла його за руку.
— Рін… — сказав він, не зустрічаючись з нею поглядом, хоча й відпустив її руку. — Ти… думаєш, що маги теж монстри? Ти думаєш, що володіння силою за межами людського розуміння робить нас звірами? Думаєш, що ми якісь боги, які можуть виконати будь‑яке бажання, незважаючи ні на що…?
— Уникай…
— Маги… Вони теж люди.
— Шюн, ти… боїшся битися?
— …Так. Не має значення, чи це пістолет, ніж, кулак, чи магія… Я боюся їх усіх.
— Тоді чому ти б'єшся? Ти ж тільки в старших класах. Чому ти займаєшся такою небезпечною справою?
— Ну… бо я маю силу, щоб…
— Уникати. Я не думаю, що ти мусиш робити небезпечні речі тільки тому, що ти маг – тільки тому, що в тебе є магічні здібності. Якщо тобі страшно, хіба не можна зупинитися…? Маги – такі ж люди, як і ми, чи не так?
По обличчю Морісакі пройшло видиме тремтіння. Промінь страху і промінь надії сплелися воєдино серед розгубленості. Рін дивилася на нього з настороженою посмішкою.
На тлі інших пар навколо їхня поведінка не дуже виділялася. Але озираючись назад, можна сказати, що вони були надто захоплені своєю розмовою.
Рін першою помітила, що щось не так.
— Шюне… тобі не здається, що щось не так?
— Рін?
— Мені здається, що вже давно ніхто не дивиться в цей бік…
Якби хтось із однокласників сказав таке, Морісакі подумав би, що вони надто сором'язливі (за винятком кількох обраних). Але зовсім інша справа, коли це говорила така вродлива дівчина, як Рін.
— Рін, ти ж не користуєшся цим кулоном, так?
— Га? Ні… тому це дивно. Я не використовую його, але він відчувається так само як і тоді, коли я його використовую…
— Рін, перепрошую.
— Гаа?!
Морісакі різко обійняв її. При цьому він швидко пробігся поглядом ліворуч і праворуч. Навіть такий сміливий (принаймні, на його думку) вчинок не привернув ані найменшої уваги. Навіть погляду.
Він випустив її з обіймів і почав шукати будь‑які ознаки магії. Він не міг сказати чітко, але відчував, що їх огорнула якась невиразна повітряна оболонка.
— Що? Що це?
— Тихіше!
Морісакі зняв сумку, вийняв з неї товстий браслет і надів його на ліву руку. Потім дістав порожню кобуру і повісив її на праву кишеню штанів. Він відкинув усілякі спроби не виділятися. Він був готовий до дії.
Немов чекаючи на це, з нізвідки з'явилися чоловіки в чорних костюмах, штанах і сонцезахисних окулярах, оточивши Морісакі та Рін півколом. Вони виглядали так, ніби міські легенди про людей у чорному ожили.
Морісакі зціпив зуби. Він мав би здогадатися, що вони використовували заклинання ментального втручання.
“…Залиш жаль на потім!”, — дорікнув він собі.
Один з костюмів підійшов до них. Його очі, сховані за сонцезахисними окулярами, були спрямовані не на Рін, а на Морісакі.
— …Ми з РУКМ, — сказав він, витягаючи чорну шкіряну візитницю. Він відкрив її, щоб показати Морісакі.
І справді, там була емблема Розвідувального управління Кабінету міністрів – спеціальна печатка, яка змінювала колір і візерунок залежно від кута огляду. Морісакі, який знав, що цей візерунок має гіпнотичний ефект, одразу ж відвернувся, переконавшись у цьому.
Губи чоловіка ледь‑ледь піднялися, коли він сховав своє посвідчення у піджак.
— Ми візьмемо на себе забезпечення захисту міс Річардсон. Тепер це державна справа, тому ми змушені попросити вас відійти.
Він майже кивнув їм, не думаючи, перш ніж помітив, що Рін міцно тримається за спину його жилета.
— Рін, ти йдеш з ними?
Вона рішуче похитала головою на це запитання. Потім вона подивилася прямо в очі чоловікові – точніше, в його сонцезахисні окуляри, якщо бути точним.
— Я відмовляюся, — чітко сказав Морісакі.
— Здається, я казав вам, що це тепер офіційна урядова справа…
— Ви ж охоронці, так? Це означає, що ви не можете змусити її піти з вами проти її волі. Або, може, у вас є ордер? Я не думаю, що у РУКМ є повноваження проводити арешти.
Чоловік у чорному багатозначно посміхнувся, ніби кажучи, що його перемогли, а потім подивився вбік.
Це був сигнал.
З манжетів їхніх костюмів визирнули дула пістолетів.
Морісакі обхопив лівою рукою талію Рін, потім простягнув праву руку, щоб активувати ПАВ‑браслет, коли стрибнув у воду.
Вона закричала. Але її голос заглушив звук вистрілу стисненого газу і короткої голки, що пронизала повітря.
Дротики з транквілізатором пролетіли просто над ними, коли вони пірнули.
У повітрі Морісакі активував заклинання переміщення. Їхнє падіння зупинилося прямо перед тим, як вони вдарилися об воду, а потім вони підстрибнули до наступного пірса. Коли вони приземлилися, він змусив Рін присісти навпочіпки; потім, присівши сам, він перевів свій браслет у режим очікування. За мить Морісакі вже витягнув з прихованої кобури свій ПАВ у формі пістолета.
Він бачив вісьмох ворогів, коли їх оточили, і двоє з них були магами.
Він змусив себе забути про те, звідки вони були. Все, про що він думав, – це захистити дівчину позаду себе. Варіант втечі навіть не спадав на думку. Його страх перед боєм зник, і він не зважав на те, що на нього дивляться перелякані очі.
Він переможе цього ворога, щоб захистити свою підзахисну. Це був єдиний варіант, який підказував йому розум.
Знаючи, що спочатку треба нейтралізувати магів, він двічі швидко натиснув на спусковий гачок. Він почув один приглушений стогін. Результат був очевидний – один був повалений, а інший заблокував його. Він побачив, як пальці ворожого мага танцюють над його ПАВом. Він побачив, як інший чоловік направив на нього пістолет із транквілізатором.
З нереальною швидкістю, схожою на магічний трюк, Морісакі сховав пістолет у кобуру на поясі та перезавантажив свій універсальний ПАВ‑браслет зі стану очікування.
Він відчув, як заклинання прискорення починає впливати на його тіло. Він проігнорував його. Послідовність активації, яку він викликав, була заклинанням переміщення в зоні дії. Дротик, випущений стисненим газом, був захоплений його заклинанням «Стазис».
Прискорення, яке відкинуло його вбік, вдарило по його тілу. Його ноги відірвалися від землі, і він впав у воду.
Рін перехилилася через пірс і вигукнула його ім'я. Група чоловіків у чорному кинулася до неї.
З води стирчав ствол пістолета. Його права рука, що тримала пістолетоподібний ПАВ, виринула на поверхню ще до того, як його ніс встиг піднятися над водою, щоб вдихнути. Він цілився в мага, що стояв позаду неї.
Заклинання вистрілило.
Ворожий маг, захоплений зненацька, був нокаутований магією Морісакі.
Він знову перевів свій спеціалізований ПАВ у режим очікування, але залишив його в руці. Потім він перезавантажив функції свого універсального ПАВу. Занурюючись глибше, він натиснув кнопки на цифровій панелі ПАВу і активував заклинання прискорення.
Стрибком, від якого навіть дельфіни роззявили б роти – ні, неможливим для дельфінів стрибком – тіло Морісакі вистрибнуло з води.
Його права рука піднялася, а ліва опустилася. Схрестивши зап'ястя, він не лише направив на ворогів свій спеціалізований ПАВ, а й вимкнув живлення на універсальному. Він дозволив псіонам витекти з нього в спеціалізований ПАВ, а потім шість разів натиснув на спусковий гачок у повітрі.
Не зумівши повністю вбити імпульс свого вільного падіння, як тільки він вдарився об землю, він приземлився на асфальтовану дорогу.
Разом з його тілом впали і чоловіки в чорному, один за одним.
***
— Шюне, Шюне! Ти в порядку?! — покликала Рін з відчайдушним обличчям, ставши на коліна поруч з ним.
— Я в нормі, — відповів він, кивнувши і розплющивши очі. Він лежав горілиць; кілька секунд він лежав так, щоб віддихатись, а потім перевівся в сидяче положення. Однак, коли він спробував встати, то впав назад на одне коліно з криком:
— А‑а‑а!
— Шюне?!
— Зі мною все добре… Просто вивих або два, — сказав він, хоча на його лобі виступив рясний піт.
Рін оглянулася на всі боки в пошуках допомоги. Наслідки заклинання ментального втручання, яке заважало будь‑кому помітити їх, вже зникли. Більшість туристів і пар на побаченнях дивилися на них здалеку. Але це були відсторонені погляди – звичайнісінькі погляди. Всі зосередилися на лівій руці Морісакі, помітивши закріплений ПАВ‑браслет, який позначав його як сучасного мага.
Вона чула, як вони шепотілися між собою. Ніхто не наважувався підійти. Морісакі вирішив не стояти, а сів, схрестивши ноги.
— Рін, човен вже тут?
— Га? О… здається, он там.
— Бачу…
Невеликий крейсер наближався. Це було швидкісне судно, призначене для мілководдя як в океані, так і в річках.
— Пробач. Це я винна… — Рін опустила голову.
— Все гаразд, — відповів Морісакі. — Найголовніше, що ти в безпеці. Я радий, що зміг виконати свою обіцянку, — це не було схоже на прояв хоробрості. Його голос звучав щиро задоволено.
— Чому…?
— Дійсно, чому… — відповів Морісакі, не даючи відповіді на її запитання. — Може ти була права, Рін.
Але навіть без слів він знав, про що вона намагається його запитати.
— Може, магія – це інструмент, створений для битви… І може, ми, маги, раз наша свідомість будується навколо магії, дійсно є інструментами, призначеними для битви. Тому що нам це подобається.
Монолог Морісакі звучав так, ніби він відмовлявся від самого себе, і на очах Рін з'явилися сльози.
— Пробач, Шюне, мені так шкода… — повторювала вона між схлипуваннями, і сльози одразу ж починали текти, коли вона дивилася вниз.
— Рін? Чому ти вибачаєшся? І чому плачеш…? — Морісакі збентежено шукав причину її сліз і вибачень. Але він був спокійний – настільки спокійний, що це здивувало навіть його самого. В його серці не було ніякого смутку.
— Пробач мені. Пробач, що наговорила тобі таких жахливих речей…
— Рін?
Морісакі був розгублений. Він не знав, що сказати. Він не знав, що робити. На жаль, ніхто ніколи не давав йому інструкцій для таких випадків.
— Не кажи, що ти інструмент. Ти захистив мене, навіть не зважаючи на небезпеку. Ти набагато людяніший, ніж ті стривожені люди, які можуть лише спостерігати здалеку.
Її уривчасті слова, вимовлені безладно, серед гикавки та ридань, з'єдналися в його свідомості…
…і наповнили його серце гордістю.
— Мені так соромно. Я була такою ж, як і вони. Десь у глибині душі я вважала магів монстрами, істотами, відмінними від мене. Пробач мені, Шюне.
— Все добре. Справді.
Підбадьорена силою його тону більше, ніж словами, Рін підняла очі.
— Я радий, що зміг тобі допомогти. Цей день став для мене по‑справжньому цінним.
Морісакі не мав жодного уявлення про обставини, в яких опинилася Рін, так само, як і вона не мала жодного способу дізнатися про його переживання.
Рін скоса подивилася на нього, коли він посміхнувся, яскраво і ясно.
— Рін, твій човен прибув.
Вона обернулася. Як він і казав, маленький крейсер закінчив причалювання, і двоє чоловіків у костюмах низько вклонилися їй.
— Іди, Рін. Я буду в порядку через кілька хвилин відпочинку.
— Що? Але…
— Будь ласка, йди. Вони можуть знову напасти на нас.
— …Добре, Шюне. Дуже тобі дякую.
Без прощального поцілунку. Він збрехав би, якби сказав, що ця думка не приходила йому в голову. Але це зробило б усе надто ідеальним, затьмарило б цю реальність, яка здавалася йому такою повноцінною. І він не намагався роздути своє его.
Тим прикріше для нього було те, що він мусив залишатися сидіти і проводжати її. Коли Рін помахала йому з човна, він помахав у відповідь, все ще зі схрещеними ногами на землі.
Це виглядало не дуже круто, але, може, це теж було йому до лиця.
***
— Леді Мейрін, добре, що ви в безпеці.
— Так, завдяки допомозі того хлопця.
Після того, як крейсер відійшов від берега, Рін кивнула одному з чоловіків, які вийшли її зустріти. Вираз її обличчя був холодним, і вона відгукнулася на інше ім'я – це було так, ніби вона була зовсім іншою людиною. Перед нею стояв добрий старий чоловік із сивим волоссям.
— Леді Мейрін… будь ласка, добре роздумуйте, перш ніж приїжджати до цієї країни самій у такі часи.
— Ти мені наказуєш?
— Ні, я б ніколи не зробив такого, — відповів старий, шанобливо вклонившись їй. Його манери були бездоганними, але його ставлення здавалося якимось фальшивим. — Але, схоже, що їхній уряд повністю готовий воювати з нами. Я вважаю, що їхня зневага до вас сьогодні заслуговує на відповідну відплату, — запропонував він, дивлячись на неї.
— Я не дозволяю, — відповіла вона, без зайвих роздумів відкинувши цю ідею. — Зрозуміло. Сьогоднішні дії японського уряду були безцеремонними і ганебними десять тисяч разів. Втім, я отримала стільки ж доброти і навіть більше у відповідь від цього хлопця. Якщо ви збираєтесь поставити мене своїм лідером, бо ніхто з вас не вміє користуватися магією, то я забороню будь‑які дії, спрямовані проти цієї країни. Якщо це вас не влаштовує, прошу відправити мене назад до Каліфорнії.
— У цьому немає потреби. Все буде так, як ви бажаєте, леді Мейрін.
***
Морісакі не був взятий під варту РУКМ.
Ймовірно, це було тому, що вони також діяли незаконно. Інші члени союзників у костюмах без свідомості піднімали переможених прямо на очах у Морісакі, а агенти, які прийшли за ними, не кинули на нього ані найменшого погляду.
Ким саме була Рін? Чому за нею полює державна служба? Йому ніхто не сказав.
Зрештою, він так і не дізнався, ким вона була насправді: прийомною донькою Річарда Суна (донькою коханки, з якою особливо любив проводити час її батько), колишнього лідера гонконзького міжнародного злочинного синдикату «Безголовий дракон» до його вбивства. Вона була тією дівчиною, яку рештки організації, що втекли, підняли на посаду лідера: Мейрін Сун.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub