— “Хочеш піти на пляж?”
…Все почалося з кількох слів Шідзуку.
— На пляж? Поплавати?
Сучасні відеотелефонні системи дозволяли підтримувати розмови з десятьма людьми. Міюкі, яка у відповідь на запитання відповіла своїм, насолоджувалася пустою балаканиною зі своїми однокласницями Шідзуку та Хонокою.
— Ага, — пролунало уривчасте ствердження Шідзуку.
Її відповідь була надто короткою, щоб Міюкі змогла її зрозуміти. Хонока, яка дружила з нею ще з початкової школи, ніби одразу все зрозуміла.
— “О, тобто…?”
— “Ага, точно.”
Міюкі ж познайомилася з ними лише чотири місяці тому. Коли вони почали закінчувати речення одна одної подібним чином, їй стало зовсім важко давати цьому раду.
— «Тобто…» що означає? — запитала вона.
Лише тепер вони зрозуміли, що ненароком забули про Міюкі. Дівчата обмінялися поглядами – хоча на дисплеї Міюкі це виглядало так, ніби вони відводять очі. Потім Хонока перевела погляд назад до центру екрана, де було видно Міюкі.
— “У сім'ї Шідзуку є літня дача на Оґасаварах.”
— Що? Твоя сім'я має власний пляж, Шідзуку?
— “Так…”, — ще одна коротка відповідь від Шідзуку. Цього разу вона кивнула, виглядаючи трохи зніяковілою.
Серед заможних людей було модним захопленням мати дачу на одному з безлюдних островах Оґасавара. Це явище було піддане критиці – і заздрості – за те, що це екологічно шкідливе хобі нуворишів, аргумент, піднятий неосвіченими критиками, які помилково вважали обливання брудом як прояв власного інтелекту. Усі безлюдні острови, на яких вони побудували ці дачі, колись були заселені. Тепер же вони пустували, хоча це правда, що виселення з них людей призвело до того, що вони перетворилися на пустирі.
Однак будівництво на них шикарного дачного будинку з нульовим рівнем викидів (хоча через те, що вони використовували для отримання енергії сонячне світло, не можна назвати ці будівлі повністю екологічно безпечними) було аж ніяк не руйнуванням навколишнього середовища. Це було ефективне використання національної землі й зовсім не заслуговувало на осуд.
Звісно, Міюкі не збиралася чіплятися до Шідзуку чи її сім'ї з цим питанням, а просто була здивована тим, що її родина має такий будинок. Володіння будинком для відпочинку з власним пляжем було привілеєм, обмеженим невеликою купкою надзвичайно заможних людей. Шідзуку, ймовірно, розуміла, що мала на увазі Міюкі, але чути несправедливу критику, яку повторювали знову і знову, наче все суспільство з цим погоджувалося, ймовірно, вселило в її свідомість несвідоме почуття провини.
Шідзуку зібралася з думками (зміна настільки незначна, що, знову ж таки, той, хто не знав її добре, не зміг би цього помітити) і пояснила обставини.
— “Тато сказав мені запросити друзів. Думаю, він хоче познайомитися з тобою і Тацуєю.”
Хонока трохи відсторонилася.
— “О, то дядько Ушіо буде з нами цього року…”
Вона виглядала так, ніби щось обдумувала – безсумнівно, це був спогад про канікули, які вона провела з Шідзуку та її батьком у минулому. Можливо, на тій самій дачі, яку вони зараз обговорювали.
— “Не хвилюйся. Він буде там лише на початку”, — пояснила Шідзуку. — “Думаю, у нього багато роботи. Кілька годин – це все, що він може виділити.”
Дещо наляканий вираз обличчя Хоноки змінився на полегшення. Міюкі подумки з цікавістю підняла брови, гадаючи, що ж могло статися, але цікавість була недостатньою, щоб змусити її забути про справжнє питання.
— Я не проти, — погодилася вона. — Коли ти хочеш зайнятися цим?
— “Я ще не знаю. Я хотіла вибрати час, зручний для Тацуї.”
Вираз обличчя Міюкі вказував на те, що їй доведеться запитати про розклад брата, але відповідь Шідзуку свідчила про те, що вона і так це добре розуміє.
***
— …І ось що вони сказали.
Тацуя вперше почув про цю потенційну подорож після сніданку наступного дня. У Тацуї одразу ж промайнула думка:
“То ось чому вони не спали до пізньої ночі, і так раділи”, — але, звісно ж, з його вуст вирвалося щось інше.
— А що, поїдемо тільки ми, Шідзуку і Хонока?
— Шідзуку сказала, що хоче запросити Еріку, Мідзукі, Сайджьо та Йошіду, — сказала його сестра, трохи вагаючись, перш ніж продовжити. — Вони не такі близькі з ними, як ми, тому Шідзуку хотіла знати, чи запрошу я їх від її імені.
Міюкі, мабуть, не хотіла завдавати братові зайвого клопоту. Спочатку вона не планувала турбувати його з цим питанням і збиралась поговорити з ними сама.
— Ясно. Тоді я поговорю з Лео та Мікіхіко. Що стосується мого розкладу… — з іншого боку, у світі Тацуї, де панувала гармонія, він не міг перекладати на сестру такі дрібниці. Він зробив ковток кави і подумки розгорнув свій графік. — …Наступного тижня я вільний у п'ятницю, суботу та неділю. Після цього буде трохи важкувато.
Літні канікули в школах магії тривали до кінця серпня. (У багатьох старших школах науки і літератури літні канікули закінчувалися в середині серпня, тоді як у школах мистецтв і фізкультури канікули часто тривали до середини вересня). Минулого і позаминулого року більшу частину літніх канікул Тацуя присвятив тренуванням в Окремому магічному батальйоні та різноманітним дослідженням. (Минуле літо було додатково заповнене підготовкою до іспитів – здебільшого в ролі домашнього репетитора Міюкі). Оскільки Змагання дев'яти шкіл припало на перше півріччя, його теперішній графік був вкрай напруженим. Розробка пристрою для магії польоту, що мала розпочатися наступного місяця, лише погіршувала ситуацію. Для нього літні канікули знову стануть не зовсім канікулами.
— Тоді може краще на дві ночі, три дні, з наступної п'ятниці по неділю? Я подзвоню Шідзуку і скажу їй.
Ось чому Міюкі була рішуче налаштована не пропустити такий шанс. Вона була трохи розчарована, що вони не зможуть побути наодинці, але в її свідомості дати братові трохи вільного часу було, очевидно, важливіше, ніж її власні бажання.
***
Шідзуку була готова звільнити свій графік заради Тацуї; коли Міюкі передзвонила їй, вона кивнула, вже маючи готову відповідь. Потім Шідзуку зв'язалася з Хонокою, щоб розповісти їй про план, а Міюкі поговорила з Ерікою та Мідзукі. Тим часом Тацуя запросив Лео та Мікіхіко. Кожен з них міг прийти. Чи справді це був просто збіг обставин? Хай там як, але Тацуя вирішив не втрачати пильності.
І ось, все ще під впливом власного здивування, настав день подорожі. Дівчата з групи, готуючись до поїздки, разом ходили по магазинах, влаштувавши у відділі купальників універмагу подію, варту уваги, але Тацуя заховав свої спогади про це у шухляду і заварив її, тож ми опустимо тут подробиці.
З якихось причин група врешті‑решт зібралася на пристані в Хаямі замість аеропорту.
— Ого… це фантастичний крейсер.
Цього разу (на відміну від Змагань дев'яти шкіл) шорти та відверто оголені стрункі, витончені ноги Еріки не були недоречними, коли вона дивилася на білий човен, з блискучими очима.
— Еріко, я впевнена, що твоя сім'я має як мінімум крейсер, — зауважила Шідзуку, її обличчя злегка почервоніло. (Тацуя теж навчився добре розуміти її вираз обличчя.)
— У нас є човен, але крейсером його не назвеш… Або принаймні я не хочу. У них завжди вимкнені стабілізатори, тож кататися на них просто жахливо.
— …Для тренувань?
— Точно.
— Ти дуже старанно тренуєшся… — здивовано сказала Міюкі.
Мідзукі не знала, яке обличчя зробити, тому просто невиразно посміхнулася.
З іншого боку…
— Рушійна система Флемінга… Я не бачу ніяких повітропроводів, значить, він не працює на газовій турбіні. Це воднева фотокаталітична установка плюс батарея паливних елементів? — пробурмотів Тацуя, дуже детально розглядаючи рушійну систему, його увагу, як і будь‑якого нормального (?) хлопця, привернула механічна сторона човна.
— Про всяк випадок, на борту є ще й бак для зберігання водню, — несподівано пролунала відповідь. (Зміст відповіді не був несподіваним, але Тацуя взагалі не очікував отримати відповідь.)
Він обернувся і побачив «капітана», який стояв там. На ньому був грецький рибальський кашкет, низько насунутий на очі, і куртка з декоративними ґудзиками. У роті у нього навіть була люлька, щоб довершити образ. Однак, здавалося, йому не вистачало належної статури. Ожиріння, спричинене неправильним способом життя, було викорінено в суспільстві двадцять років тому з появою нових ліків, але якщо він збирався косплеїти капітана, він міг би скористатися трохи більшою повнотою.
Поки Тацуя думав про це, «капітан» простягнув руку для рукостискання. До речі, в лівій руці він майстерно тримав тютюнову трубку – хоча при ближчому розгляді виявилося, що вона була порожня.
— Тацуя Шіба, так? Я Ушіо Кітаяма, батько Шідзуку.
Тацуя не міг не почуватися спантеличеним – цей чоловік був несподівано простою людиною. Проте Тацуя мав набагато більше соціального досвіду, ніж звичайний старшокласник. Він плавно відповів на рукостискання, нічим не виказуючи свого здивування.
— Приємно познайомитися. Я Тацуя Шіба. Я багато чув про вас. Дуже дякую, що дозволили нам з сестрою відвідати це місце.
— І мені дуже приємно.
Тацуя мав намір відповісти на потиск руки батька Шідзуку лише легким рукостисканням, щоб не переступити межі ввічливості, але Ушіо стиснув його руку міцним, сильним рукостисканням.
Його рука виявилася сильнішою, ніж Тацуя міг припустити. І все ж, порівняно з Кадзамою та Янаґі, його пальці та долоня здавалися більш звиклими до канцелярської роботи. Власне, що привернуло увагу Тацуї більше, ніж його хватка, так це сила погляду цього чоловіка. Це був оцінювальний погляд, але він не викликав у нього ніякого дискомфорту. Це були очі досвідченого ветерана війни, лідера, який стояв над людьми і схрестив мечі з тими, хто мав подібний статус.
— …Твій інтелект живе не лише в книжках. Так само, як і твоя технічна майстерність не базується на дешевих трюках. Ти маєш вигляд справді надійної людини.
Слова Ушіо були тихими, настільки, що за звичайних обставин їх не можна було б почути; його голос був досить низьким, що навіть Тацуя мусив зосередитися, щоб щось розібрати. Однак він виявив, що в них міститься більше, ніж мінімально необхідна кількість ввічливості. Але навіть якби вони були сказані на нормальній гучності, Тацуя не вважав би їх неввічливими. Почуття власної гідності не покидало Ушіо Кітаяму, і тому йому здавалося природним оцінювати тих, хто стояв перед ним.
“Проте.”
— Так, Шідзуку має гострі очі. І голова у неї справді на плечах, якщо можна так сказати!
На це раптове зауваження Тацуя, зберігаючи зовні спокійний вираз обличчя, зітхнув про себе. Невже це був той самий Ушіо Кітаяма, про якого він так багато чув?
Він просто з ввічливості не сказав чоловікові, що вже знає його ім'я. Використання ділового імені замість справжнього з метою захисту приватності було нормою в управлінні корпораціями в ці дні. Батько Тацуї, наприклад, працював керівником відділу досліджень і розробок FLT під ім'ям Тацуру Шіібара, а не під своїм справжнім ім'ям Тацуру Шіба.
Коли Шідзуку вперше розповіла, що її батько керує компанією, він нічого не зрозумів, але коли він запитав назву компанії, Тацуя був дуже здивований тим, наскільки великою була ця людина насправді.
Через пізній шлюб Ушіо Кітаямі було вже за п'ятдесят (подолання всіх перешкод, пов'язаних з його пропозицією одружитися з магічкою, зайняло роки), але його безтурботність – чи, скоріше, весела вдача – дозволяла йому виглядати не старше сорока.
— …Міюкі! — покликав Тацуя, кивнувши йому.
Міюкі підбігла риссю, швидко оцінила ситуацію, а потім граціозно вклонилася батькові Шідзуку.
— Приємно познайомитися з вами. Мене звуть Міюкі Шіба. Щиро дякую за запрошення.
— Дякую за таку ввічливість, міледі. Я Ушіо Кітаяма. Мушу сказати, що приймати тут таку вродливу дівчину – несподівана честь як для цього корабля, так і для скромної оселі нашої сім'ї.
Ушіо досить театрально відповів на уклін, приклавши руку до грудей, а Міюкі наслідувала його, посміхаючись і роблячи реверанси на західний манір.
Враховуючи красу та елегантність Міюкі, не дивно, що обличчя Ушіо трохи розслабилося.
— Дядьку, я не пам'ятаю, щоб ви мені коли‑небудь говорили щось подібне.
— Тату, перестань витріщатися і поводься пристойно.
Але брак поблажливості та брак логіки – це різні речі. Дві дівчинки раптово відкрили вогонь по старшому чоловікові.
— Ні, ні, я нічого такого не робив…
Проти однієї людини, навіть власної доньки, Ушіо, можливо, і зміг би ухилитися від відповіді. Але навіть цей талановитий бізнесмен не зміг би впоратися з Шідзуку, яка об'єдналася з Хонокою, своєю подругою з початкової школи, до якої він ставився, як до другої дочки. (До речі, причини, чому Хонока вагалася, коли почула, що Ушіо буде тут, стосувалися, зокрема, того, що він справді вважав її своєю донькою, а також того, що він давав їй більше кишенькових грошей, ніж вона могла витратити щоразу, коли приїжджала, а їй було ніяково через це.)
Ушіо зробив величний жест і звернувся до Еріки та інших, які зупинилися на невеликій відстані від нього, очевидно, прагнучи перевести розмову в інше русло.
— …О! Ви всі нові друзі моєї доньки, так? Ласкаво прошу! Сподіваюся, ви добре проведете час. На жаль, я мушу йти. Почувайтеся як вдома.
Угоди з діловими партнерами – це одне, але його дочка – зовсім інша історія. Хвилювання проглядало на поверхні, особливо в тому, як його тон голосу постійно змінювався між формальним і неформальним.
Батько Шідзуку поспішив залізти у великий пасажирський автомобіль. Усередині він зняв свій рибальський капелюх і з жалем подивився на нього.
— Він певно хотів відчути, що принаймні вирушив у подорож з донькою… — співчутливо прошепотів Тацуя.
***
До островів Муко, де була дача, було близько тисячі кілометрів. Подорож займала приблизно шість годин на кораблі компанії «Fleming», який насправді розвивав максимальну швидкість сто вузлів.
Зараз Тацуя не мав ані найменшого уявлення, що змусило їх скористатися човном замість літака (ЛВЗП з гвинтами зараз не є чимось незвичайним, і насправді вони коштують дорожче, ніж крейсери Fleming), але, за словами Лео та Еріки, вся справа була в подорожі, а не в місці призначення. Він мало не відповів, що їхньою метою була не подорож, а купання на пляжі. Але зітхнувши, пропустив це повз вуха, подумавши, що ці двоє – чудова пара.
У будь‑якому разі, морська хвороба йому не загрожувала – його привела сюди добра воля інших людей. Вони зустрілися рано – о 6:00 ранку – через те, що дорога зайняла б багато часу. Тацуя піднявся на борт корабля, щоб вони могли швидко вирушити в плавання.
Корабель був великий навіть ззовні, але палуба здавалася просторішою, ніж видавалася раніше. Звичайно, тут не було нічого величезного, як басейн чи театр (це був не круїзний лайнер, а скоріше крейсер), але місця для них восьми було більш ніж достатньо, щоб розставити шезлонги і закинути у воду рибальські снасті.
…Звичайно, вся палуба була вкрита прозорим обтічним куполом, щоб зменшити опір повітря, тому рибалка була фактично неможливою.
— Борт відкриється, коли ми будемо на малій швидкості, — пояснила штурман крейсера, універсальна економка, на ім'я міс Куросава, яка, за словами Шідзуку, особисто доглядатиме за ними і в їхньому пляжному будинку, де вони зупиняться.
Що ж до її зовнішності… Тацуя відчув, що для неї є більш відповідне слово, ніж «економка». Особливо беручи до уваги те, що на вигляд їй ледве можна було дати більше двадцяти років.
Тим не менш, її образ не був схожий на образ суцільної безладності; вона здавалася скоріше людиною, до якої можна було б застосувати термін «добре організована». Хоча купол розсікав різкі промені літнього сонця, що падали на океан, вона, мабуть, відчувала себе в цьому вбранні задушливо. Власне, йому ставало жарко від одного лише погляду на неї.
Сам Тацуя, звісно, незмінно носив піджак з довгими рукавами – хоч і літній, – тож, може, він не мав права про це говорити.
Планування корабля передбачало міст у верхній частині носової частини з каютами під ним. Прозорий купол простягався від стелі містка, а за містком палуба займала іншу половину корабля.
Як тільки Куросава переконалася, що всі на борту, вона швидко відійшла на місток. За мить корабель відірвався від берега.
***
Не потрапивши в шторм і не викликавши ні в кого морської хвороби – хоча хвилі були дещо бурхливими – завдяки стабілізатору та системі поглинання хитавиці корабель спокійно дістався до острова Накоудо, де був розташований пляжний будиночок.
Коралові рифи поблизу цього острова зустріли свій гіркий кінець у другій половині минулого століття через здичавілих кіз. Пізніше планувалося штучне відновлення рифів, але воно не дало бажаних результатів. Тепер, після того, як суглинок був вичерпаний, берегова лінія була перетворена на пристань і піщаний пляж з приватним капіталом, який був використаний для будівництва дачі. Це було так зване знищення довкілля, яке так часто критикували представники інтелігенції.
Однак корали не були пошкоджені, поки цей острів залишався заселеним, і дикі кози були винищені також завдяки людям. Тож шкода довкіллю виникла через те, що люди прийшли сюди, чи через те, що їх не було?
Тацуя відчував, що йому хочеться зануритися в цинічні думки, але він вирішив, що краще цього не робити. Він не міг зарозуміло критикувати це місце, будучи одним з тих, хто прийшов сюди заради задоволення.
Як і слід було очікувати від цього внутрішнього монологу, Тацуя та інші вже прибули на острів і пішли на пляж.
Білий пісок. Сяюче сонячне світло.
Але пляж сяяв ще яскравіше.
— Тацуя, а ти не будеш купатися?
— Тацуя, вода прохолодна. Це так приємно!
Еріка та Міюкі гукнули його з берега. Тацуя невиразно посміхнувся і махнув рукою з тіні парасольки, яку встромив у пісок.
“…У будь‑якому разі, це справді блискуче.”
Якби його запитали, що саме так сліпуче блищить, він відповів би, що це дівчата в пляжному одязі, які граються біля води.
Першою його увагу привернула Еріка, яка була одягнена в цілісний купальник яскравих базових кольорів. Він мав простий дизайн без зайвих прикрас, що лише підкреслювало її стрункі пропорції.
Міюкі, яка махала збоку від Еріки, була вдягнута у цілісний купальник з великим квітковим малюнком. Квітчастий візерунок візуально затуманював її власні пропорції, які з кожним днем ставали все більш жіночними, підкреслюючи її невиразно феєричний шарм.
Ще більше його здивувала Мідзукі. На ній був роздільний купальник з детальним візерунком у горошок; він не оголював стільки шкіри, як бікіні, але був глибоко декольтований на грудях, акцентуючи на їхній пишності. Це створювало відчуття спокусливості, яке він не міг собі уявити, враховуючи її звичайну зрілість. Хоча, з іншого боку, можливо, через те, що її плечі та стегна були стрункими, вона не мала багато вигинів навколо талії; це було більше схоже на те, що можна назвати «милою» особливістю.
Хонока також була вдягнута в роздільний купальник, але її парео було накинуте на одне плече, що надавало їй більш дорослого вигляду завдяки асиметричному дизайну. Якщо судити не лише за розміром, але й за різними параметрами, вона, можливо, мала найкращі пропорції з усієї групи.
На противагу їй, Шідзуку була одягнена у легкий суцільний купальник, рясно прикрашений рюшами. Коли Шідзуку, яка навіть зараз демонструвала незворушний, зрілий вираз обличчя, одягала це, здавалося, що це мало дещо чудернацький, містичний шарм.
Тацуя зрозумів, що не може більше дивитися на них, тому відвів погляд убік, де великі бризки відмічали поверхню води досить далеко від пляжу. Лео та Мікіхіко влаштували плавальні перегони.
Наскільки Тацуя міг бачити, Лео чудово проводив час, але Мікіхіко був у розпачі та близький до виснаження. Це чомусь було досить зворушливо.
Тацуя дивився далі в море, на горизонт, дозволяючи своєму розуму очиститися і поринути в блакитне небо.
Так він провів деякий час, думками витаючи десь далеко.
Раптом він помітив, що поруч хтось є.
“Ви закриваєте мені огляд”, — подумав він, але стримався, щоб не заговорити, і захотів ляснути себе по спині.
П'ятеро людей зігнулися біля нього, вдивляючись в його обличчя. Зазвичай це не було б проблемою, але враховуючи, що вони були одягнені в купальники, коли зігнулися, це стало для нього неабиякою проблемою.
— Тацуя, про що ти думаєш? — запитала Шідзуку, присівши навпочіпки, поклавши обидві руки на коліна і розглядаючи його обличчя.
З цього ракурсу він зрозумів, що у неї не таке вже й дитяче тіло, як він вважав. Але це було те, що він не міг показати у своїх словах чи поведінці – і, звісно, не могло бути й мови про те, щоб витріщатися довше.
— Тацуя, ми пройшли такий довгий шлях до океану. Не хочеш поплавати з нами?
— Точно. Шкода буде провести весь час під парасолькою.
На його нещастя, Міюкі була ліворуч від нього, а Хонока праворуч, оточивши його в тій самій позі, що й Шідзуку. Його погляд не міг втекти в жодному напрямку.
Залишивши осторонь Міюкі, яка стояла поруч із Шідзуку, безневинно чекаючи на його відповідь, він не міг залишити без уваги Еріку; вона стояла поруч із Міюкі зі злісною посмішкою на обличчі. У нього не було чітких доказів, але він це відчував.
— Мабуть, ти маєш рацію. Я поплаваю.
Він недбало відвів погляд від п'яти спокусливих фігур, підвівшись і обтрусивши пісок з ніг та плавок. Все ще дивлячись вниз, він зняв свою яхтову парку з короткими рукавами.
Зі звуком падіння парки на пісок настрій різко змінився.
“Упс”, — подумав Тацуя, але було вже запізно.
— Тацуя, ти… Що за…? — у голосі Еріки відчувалася неприхована напруга.
Він одразу зрозумів, про що вона говорить. Тацуя був не єдиним, хто знав, чому вона заклякла від несподіванки – Хонока, Шідзуку та Мідзукі теж. Зрештою, їхні погляди були прикуті до «речей» на його тілі.
Його парка приховувала загартовану, треновану статуру. Розмір його м'язів сам по собі не дивував; вони не мали об'єму, як у дорослого чоловіка. Але, попри хлоп'ячість, його прес і грудні м'язи були щільно і міцно зібрані, вирізьблені в його торсі, як у скульптурі епохи Відродження.
Але були й речі, яких не було б на скульптурі. Зокрема, кілька шрамів, викарбуваних на його шкірі.
Більшість з них були від поранень. Майже стільки ж від колотих ран. Де‑не‑де були невеликі сліди від опіків. Дивно, що не було синців від зламаних кісток, але навіть без них його тіло не було таким, яке могло бути результатом нормального зростання.
Тренування тіла за звичайних умов не робило його таким. Під час тренувань можна було проливати кров, але цього було недостатньо.
Таке тіло можна було набути лише внаслідок того, що тебе різали, кололи, обпікали, знекровлювали під час болісних – чи навіть схожих на тортури – тренувань. Еріка розуміла це, і тому не могла втриматися, щоб не сказати щось.
— Тацуя… Що ти робив…? Ти…
— Перепрошую. Я знаю, що на це не дуже приємно дивитися.
Він відповів на питання, яке вона не могла задати, потім відвів погляд і потягнувся до парки, яку щойно зняв.
Але його рука не схопила її. Він подумав, що впустив її на пісок, але Міюкі швидко опустилася на коліна, щоб підняти її, і тепер тримала біля грудей.
Вона може й була його молодшою сестрою, але він не міг простягнути руку до жіночих грудей, тому його ліва рука блукала в повітрі, не знаючи куди подітись. На щастя (?), не було потреби турбуватися про метафоричний меч у піхвах, бо Міюкі не встигла підвестися, як взяла його ліву руку у свою праву.
— Ах! — здивовано вигукнув він. Груди сестри, відокремлені від нього лише купальником, притиснулися до його руки. Міюкі, однак, не виглядала збентеженою через це.
— Тацуя, все в порядку, — її щоки злегка почервоніли, але сором був не від того, що вона обіймала його напівоголеного. — Я знаю, що кожна з цих ран є доказом того, як важко ти працював, щоб стати сильнішим за всіх, — це було від збентеження, коли вона дивилася в його очі з такої близької відстані. — Я б ніколи не подумала, що твоє тіло непривабливе.
Вираз обличчя Тацуї розслабився, але за мить він відчув м'який удар по іншій руці.
Еріка швидко свиснула. Але не з насмішки, а з похвали.
Хонока знала, що сталося, але все ж таки повернулася, щоб подивитися, що саме викликало відчуття, яке огорнуло його праву руку.
І справді, Хонока вчепилася в нього, тримаючись обома руками за його біцепс, ніби змагаючись із сестрою. Однак, на відміну від неї, купальник Хоноки був роздільний, тож його рука безпосередньо торкалася її ніжної шкіри. Можливо, саме тому обличчя Хоноки було втричі червоніше, ніж у Міюкі.
— Я… я теж не проти, — сказала вона, спочатку затинаючись, а потім вимовила решту. Це теж було цілком природно. Одна справа, якби вона була його дівчиною, але вона нею не була, а те, що вона була протилежної статі та ще й у купальнику, робило цей вчинок надто сміливим. Було б ще дивніше, якби Хонока була зовсім спокійною.
Звісно, з точки зору дивності, дивним був би сам вчинок.
Дівчинці‑підлітку, та й жінці з більшим життєвим досвідом, мабуть, було важко дивитися прямо на рани, висічені на його тілі. Їх було багато, але всі вони були маленькими, тому, можливо, це не здавалося їй огидним. Але все ж таки, це було нормально – уявити собі те, що спричинило ці рани, і почати боятися, чи не так? Він знав це, тому той факт, що він все ж таки зняв куртку перед дівчатами, був нічим іншим, як помилкою з його боку. Він з гіркотою подумав, що, мабуть, все ще перебуває в омані від погоди тут, так далеко на півдні.
Крім того, реакція Еріки, можливо, теж була незвичною для дівчини, але Тацуя все одно розумів, що це не все. Він уже відмовився від використання звичайної шкали для оцінки слів і вчинків Міюкі стосовно нього. Але для Тацуї було загадкою, що змусило Хоноку зробити таке. Це було майже як…
— Це майже як… тебе розривають між коханням і сестрою.
— Агов, шшш! Не можна так казати, Мідзукі. Це тільки починає ставати цікавим!
Мідзукі не дражнилася; це було її щире враження. Тацуя теж це знав, хоча й був повністю згоден з Ерікою щодо «не можна так казати». Однак він був абсолютно не згоден з останньою частиною коментаря Еріки.
Але тон голосу рудої явно відрізнявся від попереднього, незалежно від частини речення; вона була абсолютно відвертою. Тон Мідзукі був таким самим, як і завжди.
Хоча Хонока чітко почула, що сказала Мідзукі, вона все ще трималася за його руку. Для нього це було вже занадто. (Він взагалі не звертав уваги на Міюкі.) Тож Еріка взяла на себе сміливість трохи незграбно посміхнутися до Тацуї.
— Емм, пробач, Тацуя. Я не хотіла зробити це дивним.
— Ні, все нормально, не вибачайся.
— Ну що! Хоч ти й сказав, що все гаразд, але знаєш… — Еріка посміхнулася, наче їй щойно спало на думку щось хороше. — …Як вибачення, я покажу тобі свої, — вона засунула великий палець правої руки під лямку купальника і підморгнула, піднявши її приблизно на висоту пальця.
Поруч з нею завмерла Мідзукі.
Тацуя по черзі подивився на кожну з дівчат, що обіймали його руки. Хонока не збиралася підводити своє обличчя, а Міюкі просто продовжувала посміхатися йому.
— Ем, може поплаваємо.
Тацуя попрямував до берега, а вони обидві все ще трималися за нього.
Еріка роздратовано надула щоки, тоді як Мідзукі спустошилась, даруючи стурбовану посмішку.
Шідзуку, яка пройшла повз них, щоб піти за Тацуєю та іншими, кілька разів кивнула дівчині по праву руку, ніби кажучи: «Молодець».
***
Перед Тацуєю розкинулося сліпуче блакитне небо. Припавши спиною до поверхні води (хоча він був майже повністю занурений у воду, лише обличчя було над водою), він плив, дрейфуючи серед ледь помітних хвиль.
Їхній діалог, що розпочався зовсім недавно, перетворився на грайливу водну битву, а потім дійшов до того, що йому захотілося назвати їхні постріли «реактивними струменями» (магічними, звісно ж, з Тацуєю в ролі мішені). Проте бути єдиним хлопцем у групі з п'яти дівчат було психологічно складно навіть для Тацуї. Якби там були Лео та Мікіхіко, йому було б не так важко втекти, як він це вже робив. На жаль, вони пішли на заплив на довгу дистанцію, і їх уже майже не було видно. Коли Тацуя сказав:
— Я відійду трохи далі, — і повернувся спиною до четвірки, Міюкі глянула на нього не дуже задоволеним поглядом, але, схоже, все ж таки зрозуміла, що йому потрібно.
Дівчата з групи гралися на човні, трохи ближче до берега, ніж там, де плавав Тацуя. Їхній компроміс, ініційований Міюкі, полягав у тому, щоб не турбувати його під час перерви, але все ж таки тримати його в полі зору.
Легкий вітерець доносив їхні захоплені голоси до вух Тацуї. Він чув лише хвилеподібні звуки їхньої мови; він не міг розібрати, про що саме вони говорили. Проте, це дозволяло Тацуї тримати руку на пульсі, навіть не дивлячись на них. Хонока і Шідзуку були на човні, а Міюкі та Еріка – у воді, тримаючись за борт. Мідзукі, мабуть, відпочивала під парасолькою.
“Здається хтось казав, що Хонока погано плаває”, — подумав він, його тіло м'яко погойдували хвилі.
Човен був лише з малою осадкою – маленький, нестійкий, не більше, ніж велика дошка для серфінгу. Чи буде з нею все гаразд так далеко?
Його зловісні передчуття такого роду часто виявлялися правильними. Кожен називав це по‑своєму – хтось називав це «знаменням», а хтось – «котодамою», маючи на увазі традиційне японське вірування в те, що слова та імена наділені силою, – але кількість разів, коли хтось із його оточення казав, що може статися щось недобре, а потім воно справді сталося, перевищувала логіку. Ця ідея стосувалася не лише слів, сказаних вголос, але й думок, які люди тримали при собі.
Раптовий крик пронизав спокійне літнє повітря. Його розум зафіксував перекидання човна (чого він так боявся) ще до того, як очі встигли подивитися в тому напрямку; за долю секунди він підвівся на воді та побіг по поверхні до перевернутого човна.
Звичайно, він не мав би використовувати цей спосіб пересування там, де його можуть побачити інші, але це було набагато швидше, ніж плавання. Він підбіг до перекинутого судна, а потім перервав дію свого заклинання «Водяний павук» (яке збільшувало поверхневий натяг), яке він миттєво накладав з кожним кроком.
Він пірнув у воду ногами вперед. Махнувши рукою Міюкі, яка пірнула під воду перед ним, він обхопив Хоноку за талію. Вона пручалася, махаючи руками й ногами; мабуть, була в паніці. Тацуя все одно витягнув її назад на поверхню.
Над хвилями Еріка щойно закінчила витягати Шідзуку на поверхню палуби. Хто перевернув човен – Еріка чи Шідзуку? І як він взагалі перекинувся? Хоча він все ще був стурбований, він залишив ці питання на потім і вирішив занести дівчину на руках на човен, тепер, коли все було виправлено.
Як тільки її обличчя опинилося над поверхнею, вона, здавалося, трохи заспокоїлася, але стан паніки не вщух. Хоча вона не була божевільною у своєму опорі, вона кричала щось на кшталт «Почекай» і «Будь ласка, перестань», неодноразово висловлюючи свій страх перед тим, як залізти на човен. Однак, незважаючи на тепло літнього моря, воно повільно виснажувало її витривалість, чим довше вона перебувала в ньому. Вона майже потонула, їй треба було відпочити – тож Тацуя насилу підняв її, поки вона заперечливо хитала головою. Вона розвернулася, і Шідзуку, що вже була на човні, підхопила її ззаду. Коли Хонока постала перед ним, Тацуя нарешті зрозумів, що саме її так стурбувало.
Напевно, він був розроблений з акцентом на моду, а не на плавання.
Верх купальника Хоноки був піднятий.
Тацуя заплющив очі й дозволив силі тяжіння потягнути його на дно морське.
Хонока видала запізнілий крик і згорнулася калачиком на палубі, обома руками обхопивши груди.
***
— Хник… хник… ик…
— Мм, Хоноко, я… Це…? З тобою все гаразд? — запитала спантеличена Мідзукі. Хонока нарешті сіла на піщаному пляжі й одразу ж розплакалася по‑справжньому. Інші троє – Шідзуку, Еріка та Міюкі – розгублено стояли навколо неї.
— Хник… ось чому… хник… я ж казала… — сопіла вона. — Я ж казала зачекати…
Звісно, найважче це було витримати Тацуї. Він по‑справжньому хотів втекти. Але в цій ситуації не було можливості змінити курс чи відступити.
— Ну, це ж… Тацуя врятував тебе… — чесно зауважила Еріка, але це не мало особливого ефекту. Міюкі теж не знайшла слів, щоб втішити її, зважаючи на те, що Тацуя був одним з тих, хто був причетний до цього.
— Хоноко, ну… пробач мені, — Тацуя не хотів нічого такого – насправді, він майже не ніс жодної відповідальності за це. Але вічно дивитися на це з байдужістю він не міг, тому схилив голову і вибачився.
Шідзуку тихо прошепотіла на вухо Хоноці:
— Хоноко, ти ж знаєш, що Тацуя в цьому не винен? — тільки Хонока змогла почути її голос. — У тебе був час, щоб поправити костюм, — незважаючи на низьку гучність її голосу, і навіть на те, що частина того, що вона сказала, була суперечливою, це ефективно заспокоїло її. — Я знаю, що все пішло не по плану…
Але вони здавалися трохи сумнівними для слів розради.
— …але це може бути твоїм шансом.
По суті, вони були відвертими конспіраторами.
Шідзуку прошепотіла їй ще кілька слів, і Хонока нарешті підвела очі.
— Тацуя… ти справді шкодуєш про це?
— Я б не брехав про це. Мені правда шкода, — сказав Тацуя, ще раз глибоко вклонившись.
— Добре, тоді… — сказала Хонока. — …До кінця дня роби, як я скажу.
— Що…? — на обличчі Тацуї з'явилася розгубленість від несподіваного коментаря. Він відчув, що уявлення Хоноки про те, що їй слід робити в такий момент, не збігається з його власним. Здавалося, він був не єдиним, хто так думав – Міюкі та Еріка мали такий самий вираз обличчя.
— А потім я тобі пробачу. Добре…?
Тацуя і Міюкі обмінялися поглядами. Його сестра сухо й покірно посміхнулася.
— …Якщо цього буде достатньо, — відповів він неохоче кивнувши, знаючи, що вона не з тих дівчат, які ставлять йому нечестиві вимоги, як у популярній десятиліття тому грі в короля.
— Це обіцянка! — кивнула Хонока у відповідь, широко посміхаючись.
***
Коли Лео вийшов з океану після запливу на довгу дистанцію, якраз настав час чаювання на балконі.
На столі стояли прохолодні напої та веселковий асортимент фруктів.
Працюючи бортпровідницею, Куросава носила фартух, під яким був не той самий одяг, що й раніше, а тонке суцільне міні. Поверх цього міні, яке оголювало її плечі та стрункі кінцівки, був великий білий фартух, більший за саму сукенку. Вона випромінювала сексуальність, яка зазвичай змусила б підлітка не відводити від неї очей, але тут було четверо ще потужніших носіїв купальників: хоч і поступаючись у зрілості, дві з них мали дивовижну зовнішність, а дві інші, однозначно, були на голову вищими за середній рівень. Для Лео, який, зіткнувшись із незліченною кількістю купальників, зміг на практиці застосувати старий вислів «їжа перед романтикою», дорослий шарм, який випромінювала Куросава, не був таким вже й складним суперником.
Це не означає, що він був повністю апатичний. Побачивши чотирьох дівчат у купальниках, Лео хитнув головою вбік.
— Хм? А де Тацуя… і Міцуі?
— Вони… он там… на тому човні.
Відповідь пролунала не зі столу, а з‑за його спини. Це був Мікіхіко, з якого капала морська вода, виснаження було помітним на його постаті. Він говорив, намагаючись віддихатися, і показував пальцем.
Тацуя і Хонока були в старовинному човні, що прямував у море.
— …Що тут відбувається? — запитав Лео.
— Багато що, — відповіла Еріка, повернувшись до нього щокою. Вираз її обличчя був менш холодним і більш надутим. Але замість того, щоб образитися, Лео лише розпалював свою цікавість.
Мікіхіко підійшов до нього, виглядаючи дуже зацікавленим розмовою. Але його увага швидко повернулася до тих двох, що все ще були в морі.
Вони не могли розгледіти вираз обличчя Тацуї, оскільки його обличчя було в тіні солом'яного капелюха, і тим більше обличчя Хоноки, яка була повернена спиною з піднятою парасолькою.
Проте, коли човен віддалявся від берега, Мікіхіко відчував, що навколо них панує дружня, весела атмосфера.
— …Схоже, вони добре проводять час.
— Ей‑єй…!
“…Ти ідіот”, — хотіла було сказати Еріка, аж раптом її обірвало холодне повітря з сидіння навпроти неї.
Хрум‑хрум, хрум‑хрум…
Мікіхіко почув зловісний звук, який був більш доречним у глуху зиму, що долинав з рук дівчини, яка сиділа поруч з ним.
— Йошідо, хочеш дуже добре охолодженого апельсина? — привітно промовила Міюкі.
Мікіхіко швидко кивнув і взяв у неї майже заморожений апельсин. Наче за командою, Куросава простягнула йому ложку. Мікіхіко машинально взяв ложку для шербету.
Міюкі взяла новий шматочок фрукта. Він знову почув хрускіт, і за мить вона створила крижаний манговий шербет. Вона очистила фрукт від холодних блискіток і з привітною посмішкою запропонувала його сидячому по діагоналі від неї.
— Хочеш теж спробувати, Сайджьо?
Навіть Лео зміг вимовити лише:
— Ам… дякую…
Міюкі знову подивилася на купу фруктів, але, мабуть, закінчивши випускати пар, байдуже відвернулася.
— Шідзуку, пробач, але я, певно, дуже втомилася. Можна я піду до себе в кімнату відпочити?
— Авжеж, не хвилюйся. Міс Куросава?
— Так. Я проведу вас, леді Міюкі.
Міюкі пішла за помічницею і зникла в пляжному будиночку.
Зморщене обличчя Мідзукі з полегшенням розслабилося, що дуже контрастувало зі звичним покерним виразом обличчя Шідзуку.
***
На вечерю вони приготували барбекю. Вони гармонійно розташувалися навколо гриля, ходячи туди‑сюди між ним і столом.
Міюкі повернула собі спокій після невеликого відпочинку, Хонока сміливо кружляла навколо Тацуї, а Еріка весело розмовляла з Шідзуку.
Мідзукі, яка, схоже, була дещо травмована післяобіднім чаюванням, сиділа трохи осторонь від Міюкі та інших, вважаючи за краще обмінюватися тихими словами з Мікіхіко.
Лео користувався ротом лише для того, щоб їсти. Його апетит фактично перетворив Куросаву на його особисту офіціантку.
Звісно, група не була чітко поділена. Іноді Хонока приєднувалася до кола Міюкі, а іноді Тацуя і Лео влаштовували невеликі харчові баталії.
Але між ними панувала дещо незручна – порівняно з нормальною – атмосфера.
***
Затишшя перед бурею.
Вони не знали, що станеться, але все одно відчували, що щось наближається. Той, хто зруйнував цей настрій і відкрив завісу хаосу, був несподіваним.
Одразу після того, як п'ятеро дівчат закінчили гру в карти, а Мідзукі опинилася на місці переможеної, Шідзуку запитала Міюкі, чи не хоче вона трохи прогулятися на свіжому повітрі.
Міюкі завагалася, але лише на мить.
— …Я не проти, — сказала вона, швидко посміхнувшись і кивнувши головою.
— …Ви йдете на прогулянку? Можна з вами?
— Ні, Мідзукі. Ти маєш грати в гру з покаранням.
Мідзукі вже збиралася підвестися і піти за подругами, але Еріка схопила її за футболку і потягнула вниз.
— Що?! Я нічого не знаю про це!
— Переможений завжди карається. Так чи інакше, ми займемося цим, так що ви обоє обережно там, — сказала Еріка, махнувши рукою, вдаючи, що не помічає напруження між двома дівчатами. Вона стримала Мідзукі, не розуміючи, чи може дівчинка прочитати ситуацію в кімнаті, чи ні.
Дівчата були не єдиними, хто помітив дивну нервову атмосферу. Лео швидко вийшов сам після вечері, майже напевно тому, що відчув цю атмосферу ще на стадії її формування. Мікіхіко, зайнятий грою в шьоґі, крадькома зиркнув на їхній обмін думками, але не зосередився на ньому.
— Шах. За десять ходів я виграю.
— Що? Вже?! — вигукнув він, почувши безжальну заяву Тацуї.
***
Вони вийшли з дачі і пішли ліворуч, вздовж берега.
Шідзуку йшла мовчки, і Міюкі так само мовчки йшла за нею.
Коли вони дійшли до місця, куди вже не сягало світло пляжного будиночка, Шідзуку нарешті обернулася.
Її обличчя було більш безпристрасним, ніж зазвичай – ні, воно було напруженим.
Міюкі лагідно посміхнулася, але це була архаїчна посмішка, яка не видавала жодних емоцій.
— Вибач, що привела тебе сюди.
— Нічого страшного. Тобі ж є про що поговорити, так?
Хоча й очікувано, Шідзуку не одразу порушила цю тему.
Після того, як шум хвиль, що омивали пляж, пролунав разів десять, Шідзуку нарешті відкрила рот, щоб заговорити.
— Я хочу, щоб ти мені про дещо розповіла.
— Про що?
— Що ти відчуваєш до Тацуї? — запитала вона. Без жодної передмови, питання було настільки різким, що «не перебирати словами» чи «не ходити по колу» навіть не підходило для його пояснення.
— Я люблю його, — відповіла Міюкі просто, без жодних вагань чи розгубленості.
— Ти маєш на увазі… як чоловіка? — насправді, вагання виникло з боку Шідзуку. Проте вона не розгубилася – хоча, можливо, це було через її характер.
— Ні, — відповіла Міюкі, не виказуючи ані найменших вагань. Більше того, вираз її обличчя був дійсно розслабленим. — Я поважаю і люблю свого брата більше, ніж будь‑кого іншого. Але не як жінка. Мої почуття до нього – це точно не романтичне кохання. Таке було б неможливим між мною і братом.
Вона зустрілась з поглядом Шідзуку.
— Хоча, здається, я розумію, чому ти запитала про це, — Міюкі посміхнулася. — І це нормально. Я не збираюсь ставати на шляху у Хоноки, — вона зробила паузу. — Хоча я все одно буду ревнувати, розумієш? Я б сказала тобі, щоб ти не хвилювалась, але певно це не спрацює.
Міюкі злегка хихикнула, але тепер Шідзуку здавалося, що вона ось‑ось заплаче.
— …Як?
— Що як?
— Як… як ти можеш так розсудливо до цього ставитися? Ти ж так сильно його любиш.
Міюкі зробила крок до Шідзуку. Та напружилась, але не відступила. Міюкі пройшла повз неї, а потім зупинилася, вони стояли спинами одна до одної.
— …Важко пояснити наші стосунки іншим. Надто багато думок та сподівань переплелися в них. Мої почуття до брата не такі прості… але сказати, що я люблю його, думаю, буде найточніше.
— …Хіба ви не кровні родичі? — запитала Шідзуку, обертаючись.
— Боже, це дуже нав'язливе запитання, — відповіла Міюкі, роблячи те саме.
— …Вибач.
— Ні, я не засуджую тебе за це, — сказала Міюкі, хитаючи головою і недбало посміхаючись. — Мабуть, добре мати подругу, яка готова піти на таке заради тебе.
— Я… теж вважаю тебе подругою, Міюкі.
— Я знаю. Тому ти й запитала, так? Ти ж не хотіла, щоб друзі робили одне одному боляче?
Шідзуку опустила очі, зніяковівши під її теплим поглядом.
— Повертаючись до питання… Ми пов'язані кров'ю. Принаймні так написано в офіційних документах, і жоден тест ДНК не показав, що це не так.
— Але…
— Я знаю, що ти хочеш сказати, — Міюкі свідомо кивнула, поки Шідзуку намагалася підібрати слова. — Всі інші теж думають, що мої почуття до нього виходять за рамки любові між братом і сестрою.
Шідзуку замовкла, на її обличчі з'явилася розгубленість.
— Розумієш… я насправді померла три роки тому.
Але це зізнання все одно неминуче викликало б у Шідзуку питання «що?».
— А може, краще сказати, що я мала померти? Але в той час я дуже чітко відчувала, як моє власне життя покидає мене, тому сказати, що я насправді померла, теж не буде брехнею.
Посмішка Міюкі, коли вона говорила, була настільки тендітною, що це надавало довіри до її слів. Шідзуку відчула, як мороз пройшов по спині.
— Я можу бути тут зараз, отакою, тільки завдяки брату. Те, що я можу плакати і сміятися, те, що я можу говорити з усіма вами – це все завдяки йому. Він дав мені життя, і тому кожна частинка мене належить йому.
— Що це…? — «…означає?» – намагалася запитати вона, але не змогла – і тому не отримала відповіді.
— Мої почуття до брата не є коханням.
Натомість відповідь була такою ж, як і на друге запитання Шідзуку: чи любить вона його як чоловіка. Цього разу вона була такою ж впевненою.
— Кохання – це коли ти прагнеш когось, так? — цього разу питання поставила Міюкі. — А хіба кохання – це не те, коли ти хочеш, щоб хтось був твоїм?
Шідзуку не могла відповісти. З одного боку, вона вважала, що давати хрестоматійну відповідь було б недоречно…
— Але в браті немає нічого такого, чого б я прагнула. Бо він уже дав мені… ну, мене.
…а з іншого боку, вона розуміла, що це було риторичне запитання.
— Я не можу більше нічого просити від свого брата. Я навіть не можу просити, щоб він прийняв мої почуття. Слова, щоб висловити ці почуття… не можуть бути висловлені нічим іншим, окрім як «я люблю його», я думаю.
— …Я здаюсь, — все, що Шідзуку змогла зробити після зізнання Міюкі, це вимахувати білим прапором. — Міюкі, ти справді особлива, — сказала вона, лише похитавши головою.
— Я була першою, хто визнав, яка я дивна, — сказала вона, пустотливо заплющивши одне око.
***
Одразу після того, як Шідзуку та Міюкі пішли, Хонока стояла перед дзеркалом. Вихід за квітами був лише приводом, щоб вийти з кімнати.
Дивлячись у дзеркало, вона згадала, що Шідзуку прошепотіла їй після вечері:
— Я виведу Міюкі на прогулянку, а потім ти можеш запросити Тацую.
Вона одразу зрозуміла, що Шідзуку мала на увазі. Їм навіть не довелося про це говорити, бо Шідзуку читала її, як книгу.
Навіть нещасний випадок, що стався раніше, коли перекинувся човен, насправді був планом Шідзуку зі зведення. Вона заздалегідь планувала згадати, що Хонока погано плаває, щоб Тацуя врятував її, а потім змусити Хоноку по‑різному проявляти свою вдячність. У них навіть був готовий запасний план на випадок, якщо Тацуя не встигне вчасно. Ганебна подія, яка насправді сталася, була цілковитою випадковістю, але в результаті вона змогла встановити над хлопцем контроль. Хонока відчувала себе винною, але водночас і щасливою.
А тепер Шідзуку підготувала все для її освідчення в коханні. Хонока на мить завагалася, нафарбувавши губи світлою помадою, щоб не виділятися. Ще раз перевіривши зачіску та одяг, вона пробурмотіла «все в нормі!», щоб підняти собі настрій. Вирішивши діяти за планом і запросити Тацую на побачення, поки його сестри не буде, вона повернулася до вітальні.
Вона не усвідомлювала, що її ноги злегка тремтять.
***
Крадькома поглядаючи на Тацую, що йшов поруч, Хонока хвилювалася, коли ж їй варто заговорити про це. Поки що все йшло за її сценарієм: він легко погодився погуляти разом, і Хонока відчула, що натомість втратила рівновагу.
Усе почалося надто гладко, і тепер здавалося, що це її тягнуть за собою.
Проте Тацуя мовчав.
Вони вийшли з пляжного будиночка і пішли праворуч, вздовж берега. Він йшов у ногу з нею, тримаючись ближче до води, наче хотів захистити її від хвиль, що розбивалися об берег.
Їй здавалося, що він уже здогадався про її наміри, але не хотів, щоб вона дійшла до місця призначення.
Вона мала зробити перший крок, інакше все так і залишиться невирішеним. Побоювання цього дало Хоноці необхідний поштовх.
— Тацуя, — сказала вона нарешті, кілька разів відкривши і закривши рот. Він зупинився і повернувся до неї.
Світло з будинку більше не доходило до них.
Слова, якими вони обмінювалися на іншому боці темного пляжу, були поглинуті хвилями і втрачені для них обох.
Лише хлюпання води заповнювало темряву під зоряним небом, коли Хонока зустрілася поглядом з Тацуєю.
Але вона не пішла далі. Навіть коли її спонукав його погляд, вона відвела очі й подивилася вниз.
— Ну… — через деякий час вона знову подивилася йому в очі, ніби збиралася щось сказати, але потім занервувала і знову відвела погляд. Це повторювалося кілька разів.
— Мммм. Що таке? — запитав Тацуя, спонукаючи її до дії. Його тон і слова були м'якшими, ніж зазвичай; цей голос, більше ніж його слова, здавалося, надав їй необхідної сміливості.
— Емм… ну… я кохаю тебе, Тацуя!
Її відповідь, яку вона вичавила з себе наприкінці вагань, можливо, можна було б почути по той бік темряви. Але Хонока була не настільки розслаблена, щоб думати про це.
Для неї зараз вони з Тацуєю були єдиними двома людьми у світі.
— …Я хочу знати, що ти відчуваєш до мене!
Не в змозі зустрітися з його поглядом, вона міцно заплющила очі. Відповідь не відразу прийшла.
— …Я… тобі докучаю? — запитала Хонока сльозливим, нервовим голосом після того, як з тривогою розплющила очі.
Тацуя посміхнувся і похитав головою.
— Ні, зовсім ні. Я знав, що колись ти мені це скажеш. Але я це зрозумів лише сьогодні вдень.
“Його очі виглядають сумними”, — подумала вона, дивлячись в обличчя Тацуї. Хонока стиснула руки в кулаки, майже впевнена, що їй доведеться терпіти смуток, який підступав все ближче.
Але відповідь Тацуї була несподіваною і не відповідала ні доброму, ні поганому результату, який вона собі уявляла.
— …Хоноко, розумієш, як людині, мені бракує певних ментальних якостей.
— …Га?
— Коли я був маленьким, зі мною стався магічний нещасний випадок… В результаті чого я втратив частину своїх розумових функцій.
Обличчя Хоноки зблідло – настільки, що він бачив його навіть у темряві. Її очі розширилися, а тремтячі руки потягнулися до рота, щоб прикрити його.
— Це жахливо… — промовила вона крізь них.
— Я думаю, що після цього я вже не можу відчувати любов… чи кохання. Воно ніде не замкнене, так що я не можу його звільнити абощо. Воно не зламане, тому я не можу його полагодити. Неможливо відновити те, що було стерто.
Те, як Тацуя говорив про це, звучало так, ніби це стосувалося когось іншого, а не його самого.
— Я не розумію, що таке кохання на емоційному рівні. Мені може хтось подобатися, але я не можу покохати. Тобто, я знаю, що це таке. Але я довго й уважно придивлявся до свого серця і дійшов висновку, що в мене цього немає.
Хонока все ще прикривала рот, і вона не сказала «Це ж божевілля» або «Я не можу в це повірити». Але й нічого іншого вона не могла сказати. Їй буквально бракувало слів. Заціпеніла, зізнання Тацуї було єдиною річчю в її голові.
— Це може прозвучати трохи підло, але ти мені теж подобаєшся, Хоноко. Але тільки так, як я ставлюся до інших своїх друзів. Незалежно від того, наскільки важко ти стараєшся заради мене, я не думаю, що коли‑небудь буду дивитися на тебе як на особливу дівчину. Я знаю, що тобі буде важко, що тобі буде боляче, якщо я змушу тебе це зробити.
Коли він говорив, на його обличчі з'явилася безсила посмішка.
— Я не можу відповісти на твої почуття до мене.
Він закрив рота.
Хонока теж мовчала.
Лише шум хвиль, що приходили і відходили, заповнював тьмяну ніч.
Хвилі повільно прибували до берега.
Нарешті, коли минуло достатньо часу, і вони майже досягли їхніх ніг…
Хонока підняла голову.
— Будь ласка, не злись на мене, але… я думала, що ти любиш Міюкі. Не як сестру, а як дівчину.
— …Це непорозуміння.
— Так, схоже на те. Тацуя, ти дуже кмітливий… Якби ти хотів мені збрехати, то сказав би щось правдоподібніше, що виглядало б переконливіше. Я ніколи не чула про таке заклинання, яке може стерти певні функції розуму, але, мабуть, саме тому я тобі вірю. Але це означає, що у тебе не буде іншої дівчини, окрім мене, так?
Збентежений таким несподіваним поворотом подій, Тацуя кивнув.
— Ну, певно, ні…
— …Тоді все добре.
— Га?
— У тебе ж не буде дівчини дуже довго, так? Це означає, що якщо я буду кохати тебе, ти не підеш до когось іншого, так?
— Ну… мабуть, ти маєш рацію…?
— Значить немає проблем. Я буду кохати тебе й далі! Принаймні до тих пір, поки не закохаюся в когось іншого!
Це була життєрадісна заява.
— …Здається, ти мене зрозуміла, — кивнув Тацуя з сухою посмішкою.
Навіть він не був настільки тупим, щоб не зрозуміти, що вона мала на увазі, додавши «поки не закохаюся в когось іншого».
***
Сонячне світло знову заявило про себе з першими променями сонця. Рано вранці температура повітря вже піднялася до понад тридцяти градусів.
І ніби задушливої спеки на піщаному пляжі було недостатньо… ще й відбувалася страшенно палка битва.
— Тацуя, повернись спиною. Я нанесу сонцезахисний крем.
— Тацуя, хочеш соку?
І таке інше.
— Шідзуку каже, що дасть нам водні лижі. Хочеш покататися?
— Я чула, що трохи далі є гарне місце для дайвінгу.
І подібні речі – нове дратівливо‑болюче тепло, цього разу випромінюване іншими людьми.
— Міюкі вчора довелося сильно стримуватись…
— Хонока виглядає ніби вона багато пережила…
Дещо здивовані коментарі Еріки та Мідзукі.
— …
Трохи стурбований погляд Шідзуку.
— Емм… Певно, це нелегко.
Глибоко співчутливий вираз обличчя Лео.
— …Йошідо, що сталося?
— Е‑е, та нічого!
Мікіхіко – взагалі‑то, краще не казати, щоб зберегти його честь.
Так чи інакше, кожен погляд, кожна пара очей зі своїм набором емоцій, був прикутий до Тацуї. Зі свого боку, він по черзі, іноді зітхаючи, відповідав на прохання Міюкі та Хоноки.
Він разом з Міюкі промчав поверхнею океану на водних лижах. (Згодом він почав кататися і з Хонокою.)
Хонока, яка, вочевидь, добре плавала – її вчорашня паніка була зовсім з іншої причини – взяла його з собою на моторному човні, щоб відвезти до місця занурення. (Міюкі теж попливла з ними.)
Нанесення сонцезахисного крему, його повторне нанесення (і ще одне), запихання до рота одного морепродукту за іншим – Тацуя відчув, що таке бути гускою фуа‑гра (більш відомо як «годування з ложечки»)…
Тацуя, застрягши між теплими повітряними потоками високого тиску Оґасавари і пекучими гарячими вітрами…
…Здавалося, він був якось більше, ніж учора, більше, ніж завжди, розслаблений і добре проводив час.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub