І ось настав день публічних дебатів. В лекційній залі зібралася половина всіх учнів школи.
— Тут більше, ніж я думала.
— Гадаю, більше, ніж будь‑хто міг передбачити.
— Подумати тільки, в нашій школі стільки учнів з вільним часом… Може, нам треба внести пропозицію про посилення шкільної програми.
— Це не смішно, Ічіхаро…
За порядком, це були слова Міюкі, Тацуї, Судзуне та Марі. Вони спостерігали за подією з‑за лаштунків. Маюмі стояла трохи осторонь і чекала разом з Хатторі. В іншому крилі стояли четверо старшокласників з коаліції, які також чекали під пильним поглядом члена дисциплінарного комітету. Саяки серед них не було.
— Цікаво, чи є ще хтось, хто чекає деінде, щоб застосувати справжню силу… — пробурмотіла Марі, ніби сама до себе. Тільки «ніби» – було зрозуміло, що вона розмовляла не сама з собою.
— Згоден, — пробурмотів Тацуя, розуміючи цей факт. Він думав про те ж саме.
Він швидко окинув поглядом зал. Кількість учнів 1‑го та 2‑го курсів була приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Якщо не брати до уваги жарт Судзуне, вони не думали, що так багато учнів – не лише 2‑го, а й 1‑го курсу – зацікавляться цією проблемою. Серед них вони виявили близько десяти членів коаліції. І навіть серед них не було видно членів коаліції, які захопили кімнату для трансляції.
— Я не знаю, що вони планують робити… але ми все одно не можемо зробити перший крок.
Цього теж краще було не казати. Ініціатива завжди йшла від іншої сторони – все, що могла робити ця сторона, це чекати, коли вони почнуть діяти.
— Неагресивна охорона звучить добре в теорії, але…
— Голово Ватанабе, не сподівайся, що вони застосують силу… Вже починається.
Марі хотіла щось заперечити – чи, радше, обуритися, – але перевела погляд на сцену, почувши заяву Судзуне.
***
Дебати, у режимі панельної дискусії, закономірно розпочалися таким чином:
— Президенте учнівської ради, у нас є питання щодо розподілу бюджету між клубами цієї осені. Згідно з даними, які ми зібрали, конкурентоспроможні магічні клуби з високим процентом учнів першого курсу отримують більше бюджету, ніж неконкурентоспроможні магічні клуби з таким же процентом учнів другого курсу. Це свідчить про те, що привілейоване ставлення до учнів першого курсу поширюється не тільки на заняттях, але навіть у позакласних заходах, чи не так?! Президенте, якщо ви дійсно маєте на увазі рівне ставлення до учнів першого та другого курсів, тоді цей нерівний бюджет потребує негайної корекції.
— Рішення про розподіл бюджету між клубами приймається радою, що складається з президентів кожного клубу, і базується на бюджетних ідеях, які враховують кількість членів клубу та фактичні досягнення. Причина, через яку здається, що конкуруючі магічні клуби отримують більші бюджети, здебільшого є відображенням їхніх досягнень у внутрішніх змаганнях. Крім того, навіть не магічні змагальні клуби, які досягли національного рівня майстерності, як, наприклад, команда з леґболу, отримують такий самий бюджет, як і змагальні магічні клуби. Думаю, цей графік говорить сам за себе. Висновок про те, що учні першого курсу мають привілейоване становище, коли йдеться про розподіл бюджету, є помилковим.
Так дискусія дійшла до того, що Маюмі, як представниця учнівської ради, виступила проти поставлених коаліцією запитань і вимог.
Втім, не було схоже, що коаліція мала якісь конкретні вимоги. Вони лише підняли питання розподілу бюджету і сказали, що це має бути зроблено порівну – у них не було жодних вимог щодо того, яким клубам, скільки або яку частину бюджету слід додати до їхнього бюджету.
Насамперед, Тацуї здалося, що їх заманили в цю історію і затягли сюди.
— Учні другого курсу всіляко дискримінуються учнями першого курсу. Хіба ви не намагаєтесь уникнути цього факту?!
— Ви стверджуєте, що всіляко дискримінують, але що саме ви маєте на увазі? Як я вже пояснила, користування нашими приміщеннями та розподіл матеріалів відбувається на рівних засадах від класу А до класу Н.
І їхнє гасло, яке було б ефективним у контексті збудженої аудиторії, на сцені було не більше ніж порожнім ідеалізмом. Оскільки Маюмі наводила свої аргументи, використовуючи конкретні приклади та цифри, які не залишали місця для інтерпретації, їхнє беззмістовне гасло не мало жодних шансів.
Незабаром дебати почали перетворюватися на промову Маюмі.
— …Я не буду заперечувати, що серед учнів є ті, хто має упередження, на які вказала коаліція. Але це є наслідком фіксованого почуття вищості та меншовартості. Воно породжене захисним інстинктом привілейованих, коли на їхні привілеї зазіхають. Вона повністю відрізняється від інституційної дискримінації.
— Терміни «Цві́ти» та «Бур'яни» заборонені для використання в школі, учнівською радою та дисциплінарними офіцерами, але, на жаль, багато учнів все одно їх вживають.
— Однак проблема не лише в тому, що учні першого курсу називають себе «Цві́тами», а учнів другого курсу поблажливо називають «Бур'янами». Навіть учні другого курсу вважають себе «Бур'янами» і покірно приймають це як належне. Це дуже сумна тенденція, і вона існує.
Кілька людей загуділи, але ніхто не став відкрито сперечатися.
У коаліції закінчилися аргументи проти Маюмі, яка, приховуючи кокетливу, диявольську посмішку, виголошувала пристрасну промову з гідним виразом обличчя та імпозантною поведінкою.
— Ця стіна в нашій свідомості є справжньою проблемою. Перший і другий курси існують, ясно як день, як частина шкільної системи. Але це пов'язано з національною нестачею вчителів, і ця проблема не буде вирішена найближчим часом. Або вони дають недостатню освіту всім, або дають достатню освіту деяким. У цьому, безперечно, є певна дискримінація.
— І ми нічого не можемо з цим зробити. Це правила, які ми мусимо прийняти як учні цієї школи, якщо хочемо тут навчатися. Але крім цього, систематичної дискримінації не існує. Для декого з вас це може стати сюрпризом, але навчальна програма для учнів першого та другого курсів абсолютно однакова. Можуть бути відмінності в тому, як швидко вони просуваються в навчанні, але використовуються ті ж самі лекції та практики.
Це було несподіванкою як для Тацуї, так і для Міюкі. Він не міг не пробурмотіти собі під ніс «Ха…», а вона мовчки погодилася з цією думкою. Побачивши їх, Судзуне розплилася в усмішці.
— Навіть для позакласних заходів клубний комітет і учнівська рада розподіляють використання приміщень настільки рівномірно, наскільки це можливо. Я не буду заперечувати, що ми надаємо перевагу клубам з більшою кількістю членів перед тими, що мають меншу кількість. Але це рішення прийнято тому, що ми не можемо ігнорувати ні індивідуальні можливості, ні можливості клубів. Ми не надаємо і не будемо надавати систематичного пріоритету позакласним заходам, пов'язаним з магією.
— Раніше один із членів коаліції згадував, що на магічні клуби виділяється більша доля бюджету. Він мав рацію щодо цього, але я вже показала на графіку, що цей розподіл є результатом врахування їхніх реальних досягнень.
— Кожне питання, окрім питання викладання, можна пояснити чимось іншим, ніж розподіл між першим і другим курсами. Гадаю, тепер ви розумієте, що для цього є раціональні, логічні підстави. Проблема криється у стіні в нашій свідомості – у нашій готовності звинувачувати у всьому поділ на курси, хоч ми і розуміємо, що є й інша причина, яка віддаляє учнів першого і другого курсів один від одного.
Кілька людей знову загуділи. Цього разу, щоправда, деякі вигуки були на знак згоди. Прихильники коаліції глузували, але голоси, що лунали з групи присутніх 2‑го курсу, які просили коаліцію замовкнути, явно свідчили про зміну в тому, що відбувається.
— Як президент учнівської ради, я не задоволена поточним станом справ. Ця ментальна стіна іноді може навіть розпалювати ворожнечу в школі, тому я стала шукати шляхи вирішення цієї проблеми. Втім, це не має бути рішенням, яке створює новий вид упереджень. Навіть якщо учні другого курсу зазнають дискримінації, зворотна дискримінація учнів першого курсу не є рішенням проблеми. Це не може бути дозволено навіть як тимчасове рішення.
— І учні першого, і учні другого курсів належать до цієї школи, і це єдині три роки, які кожен з нас проведе тут як учень.
Вибухнули аплодисменти. Не можна сказати, що аплодувала вся аудиторія, але оплески не були поодинокими. Серед тих, хто плескав у долоні, не було поділу на «Цві́тів» і «Бур'янів».
Хвиля оплесків відступила, і в кімнаті запанувала тиша. Учні 1‑го та 2‑го курсів, як ті, що аплодували, так і ті, що – ні, пильно дивилися на Маюмі, що стояла на подіумі, затамувавши подих, очікуючи її наступних слів.
Учасники коаліції, які перебували на одній сцені з нею, розгублено дивилися на неї.
— Я вважаю, що єдині дві речі, які нам дозволені, – це усунути систематичну дискримінацію і не брати участь у зворотній дискримінації. Це чудова можливість, тому я хотіла б, щоб ви всі прислухалися до моїх надій.
— Чесно кажучи, є ще один елемент системи, який дискримінує учнів першого та другого курсів у учнівській раді – це обмеження на призначення офіцерів для груп, які не є членами учнівської ради. За існуючої системи, всі офіцерські посади, окрім тих, що в учнівській раді, мають бути призначені серед учнів першого курсу. Це правило є лише частиною загальних зборів учнівської ради, коли обирається новий президент, і ми можемо його змінити. Я планую скасувати це правило під час засідання, коли піду з посади. Це буде моя остання робота на посаді президента учнівської ради.
Зчинився переполох. Учні забули навіть про вигуки та насмішки і почали перешіптуватися між собою – спереду і ззаду, зліва і справа. Маюмі мовчки чекала, поки галас не вщухне природним чином.
— Я на цій посаді лише пів року, тож це рішення може здатися передчасним. Але ми не можемо змусити людей змінити свою думку, та й не повинні намагатись. Тому я планую боротися з цими реформами настільки, наскільки це можливо, використовуючи інші засоби.
Весь лекційний зал вибухнув оплесками.
Не обійшлося без вигуків, схожих на ті, які фан‑клуб міг би влаштувати своєму кумиру, але було зрозуміло, що учні як 1‑го, так і 2‑го курсів підтримують не те, що висловила коаліція, а те, що заявила Маюмі.
Маюмі проповідувала про потрясіння від ментальної дискримінації.
Дії коаліції, безумовно, були тією можливістю, яка дозволила їм стати на шлях позбавлення від дискримінації. Однак це було прямо протилежним тим змінам, яких вони прагнули. Реформаторські групи, навіть досягнувши своєї мети, поступово ставали незадоволеними лише цим.
Вони були занадто захоплені досягненням своїх цілей за допомогою методів, які вони собі уявляли. В результаті це не влаштовувало не стільки членів коаліції, скільки тих, хто їх підтримував.
…А крім того, закулісні натхненники, які підбурювали Саяку, все одно не збиралися на цьому зупинятися.
***
Раптом у вікнах лекційної зали пролунав вибух, і учні, захоплені однією дією – аплодисментами, прокинулися від колективного марення.
Дисциплінарні офіцери, що перебували на місці, діяли миттєво.
Злагодженими рухами, які здавалися неймовірними, оскільки вони не проходили жодних тренувань, вони затримали кожного поміченого члена коаліції.
Вікно розбилося, і в приміщення влетів предмет, схожий на тенісний м'яч.
Вдарившись об підлогу, граната почала вивергати білий дим, але дим не розвіявся – натомість і граната, і дим зникли у вікні, наче перемотаний назад відеозапис.
Тацуя озирнувся, в його очах світилася похвала, а Хатторі роздратовано відвернувся від нього. Маюмі не могла втриматися, щоб не захихотіти, коли побачила їх.
Марі стояла обличчям до виходу, простягнувши руку. Кілька зловмисників у протигазах впали, наче спіткнулися на сходах, і завмерли, не рухаючись.
Прогнозований напад стався з несподіваними, екстремальними методами, такими як вибухівка і хімічна зброя, але, як і планувалося, його швидко придушили. Здавалося, що паніка в приміщенні вщухла ще до того, як спрацювала сигналізація.
— Я піду перевірю тренувальний корпус.
— Я піду з тобою, Тацуя!
— Будьте обережні! — крикнула Марі вслід брату і сестрі, коли вони попрямували до місця, звідки пролунав перший вибух.
***
Оскільки магічні школи навчали практичному застосуванню магії, там постійно працювали викладачами маги. А в Першій старшій школі, яка вважалася найкращою, всі вчителі також були першокласними магами. Школа мала силу самостійно вибити невеликий військовий загін з меншої нації. Звичайно, вони могли врахувати можливість нападу ззовні, але вони не передбачали, що це дійсно станеться. У місці, де ніхто не відчував наближення кризи, не було справжнього почуття обережності.
Практичний корпус легко перейшов під контроль нападників, що належали до зовнішньої фракції. Його стіни були обпалені, а вікна вщент розбиті уламками. Вибух, який почув Тацуя, мабуть, був мініатюрною вибухівкою. Полум'я від нього все ще горіло вздовж однієї стіни, і двоє вчителів працювали над його гасінням.
— Якого хріна відбувається? — запитав Лео, який вів запеклу, тривалу битву, щоб захистити вчителів, коли побачив Тацую.
Руки Міюкі граціозно танцювали. Однією рукою вона маніпулювала своїм портативним ПАВом. Псіонні інформаційні тіла розширювалися, конструювалися і виконувалися в мить ока. Іскрилася магія, яку неозброєним оком могли бачити лише користувачі магії – маги та магічні інженери.
Троє чоловіків, що оточили Лео, враз відлетіли геть. Вони були одягнені, як електрики, і явно не були ні учнями, ні викладачами. Вони відлетіли назад з такою силою, що здавалося, ніби вони наступили на міну, але Лео, який знаходився в центрі всього цього, зовсім не постраждав. Це точне попадання в ціль було найбільшою перевагою магії.
— Терористи проникли до школи! — пояснив Тацуя, дуже просто і без подробиць, поки Міюкі про щось розмовляла з учителями.
— Звучить дуже небезпечно! — це було все, що потрібно, щоб переконати Лео – Тацуя знав, що він був тямущим з тієї позаурочної практики.
Зараз було важливо те, що існували вороги, яких потрібно було знищити.
— Лео, твоя мітла! …О, підкріплення вже тут?
З іншого боку, де був офіс, з'явилася Еріка. Вона пригальмувала, побачивши Тацую та Міюкі.
— Не переживай! Ти встигла вчасно.
— Чому я маю переживати? Ти не помреш, навіть якщо вони тебе вб'ють!
— Що це значить?! …А взагалі‑то, нема часу на фігню. Просто віддай мені мій ПАВ… ей, не кидай його!
ПАВи були делікатними інструментами, але вони також були створені з урахуванням використання в жорстких умовах. Вони не зламаються просто від падіння на м'яку доріжку. Еріка знала це, тому й кинула його йому, тож, звісно, проігнорувала протест Лео… хоча, мабуть, все одно проігнорувала б його, навіть якби він міг зламатися.
— Це ти зробив, Тацуя? Чи Міюкі? — просто запитала Еріка, дивлячись без жодного натяку на співчуття на стогнучих загарбників, що повзали по землі.
— Міюкі. Я недостатньо ефективний для такого.
— Це я. Я не можу турбувати брата, щоб він розбирався з цими нікчемами.
Відповідь Тацуї та Міюкі, що долунала до нього, прозвучала одночасно.
— Так, так, яка прекрасна кровна любов… Значить, цих типів я можу знищити без жодних запитань, так?
— Не треба жаліти, якщо вони не учні, — відповів Тацуя, повністю проігнорувавши її дотеп, непомітно відвівши погляд убік.
Еріка щасливо посміхнулася.
— Хі‑хі, а я думала, що в старшій школі буде набагато нудніше!
— Ого, аж страшно. Знаєш, а ти справді войовнича.
— А ти замовкни.
Еріка занесла праву руку наполовину вгору, але навіть вона, здавалося, побоювалася вдарити його своїм спеціально виготовленим кийком.
— До речі, що ви двоє робили в корпусі в такий час?
Якщо їх не затримували після уроків або не вони не були в клубах, то корпус не був місцем, де учні мали що робити після занять. Він не хотів задавати це питання в дражливий, мстивий спосіб – це було звичайне запитання.
— Га? Ем, ну, я хотів… ех.
— Гм, так, ну, це… гм?
Він не очікував, що вони будуть такими збентеженими.
— …Що ви робили наодинці разом? — запитав він підозріло серйозним тоном.
— Наодинці разом?! — тон Еріки був настільки стурбований, що це було смішно.
— Це не так! — тон Лео можна було б назвати криком. — Я просто був там, тренувався! Вона прийшла пізніше!
— Я прийшла сюди потренуватися, але цей нестерпний тип зайняв все місце!
— Ти щойно назвала мене нестерпним?!
— А, ну окей, я зрозумів. Я нічого такого не мав на увазі.
Реальність насправді була не такою вже й цікавою, але їхня реакція була того варта.
Його розум перемкнувся.
— Ви бачили інших загарбників? — запитав він серйозно, хоча цього разу не з підозрою.
— Я допомагала вчителям по той бік, але вони реально круті – вони здебільшого про все дбають, — відповіла Еріка ні серйозним, ні легковажним тоном, а спокійним, так, ніби її попереднього хвилювання і не було.
Лео теж швидко переключився на іншу тему.
— Це може прозвучати дивно, але вони дійсно третьосортні маги. Навіть троє на одного вони не змогли б протистояти жодній магії, — він говорив так, ніби це не мало значення, але впоратися з трьома людьми одночасно було непростим завданням.
Здавалося, що цей його однокласник здатен на більше, ніж він сам про себе думав.
— Еріко, в офісі безпечно? — запитала Міюкі.
Еріка кивнула.
— Вони швидко відреагували. Коли я прибігла, вчителі вже зв'язали нападників. Все‑таки там було багато цінних речей.
Тацуя зациклився на тому, що вона щойно сказала. Він розумів, що офіс був об'єктом нападу через те, що в ньому зберігалося багато цінних речей. Але все, що було в практичному корпусі, – це старі ПАВи попередніх поколінь. Якщо там і була якась цінність, то це була сама термостійка, вібростійка, ударостійка будівля, яка відбулася лише кількома обгорілими фасадами після ураження гранатою. Якби вона була зруйнована, навчання було б призупинено щонайменше на місяць, але, зрештою, все обійшлося лише цим. Якщо і були якісь інші місця, через руйнування яких адміністрація школи була б ускладнена, то це місця, де зберігалося важливе обладнання, матеріали та документи, оскільки поповнити їх одразу не можна було б…
— …Лабораторний корпус і бібліотека!
— То це була диверсія? Я не очікував такого широкого розмаху. Чи міг спротив, який затримував дебати, сам по собі бути відволікаючим маневром?
Тацуя похитав головою на запитання Міюкі.
— Ні, я думаю, що вони були серйозно налаштовані. Можливо, коаліцію просто використовували, — він не використав слова на кшталт «на жаль», яке б продемонструвало жалість до них. Це було б грубо по відношенню до тих, хто серйозно виступав за ліквідацію дискримінації.
— Так чи інакше, питання в тому, що нам тепер робити.
У них було три варіанти: розділитися на дві групи, піти до лабораторного корпусу або піти до бібліотеки.
— Вони пішли до бібліотеки.
Їхнє рішення було доведено до них у вигляді інформації.
— Міс Оно?
Туфлі на низьких підборах, облягаючий брючний костюм, блискучий светр під жакетом. Її вбрання сьогодні було зовсім іншим, ніж учора, – воно призначалося для руху. Блиск на светрі, ймовірно, походив від металевих волокон з ефектом протидії кулям і лезам. Навіть вираз її обличчя був суворим. Атмосфера, яку вона випромінювала, була наче чужою.
— Їхні основні сили вже потрапили до бібліотеки. Мібу теж там.
Троє інших розгублено подивилися на Тацую. Але він дивився прямо на Харуку. Минуло менше секунди.
— Можу я попросити у вас пояснень коли все закінчиться, мем?
— Я б хотіла відмовитися, але цього буде замало. Натомість можна попросити про одну річ?
— Що саме, мем?
Харука завагалася, але не стала зациклюватися на словах і гаяти час.
— Я прошу тебе про це як Харука Оно, консультант. Я хочу, щоб ти дав Мібу шанс. З минулого року її турбує розрив між її цінністю як спортсменки кендо і як учениці другого курсу. Я говорила з нею кілька разів… але не думаю, що цього було достатньо. Зрештою, вона погодилася з ними, тож…
— Це наївно, мем, — її прохання, певно, ґрунтувалося на щирому усвідомленні своїх обов'язків, але Тацуя безжально відкинув його. — Ходімо, Міюкі.
— Так.
— Гей, Тацуя! — Лео гукнув йому вслід.
Тоді він дав другу, від якого не міг відмахнутися, одну пораду.
— Якщо ти відчуваєш жалість, коли не можеш собі цього дозволити, ти не єдиний, хто постраждає.
Лео не встиг сказати більше – і це було зрозуміло, бо Тацуя вже побіг геть.
***
Перед бібліотекою розгорнулися запеклі сутички.
Нападники, окрім ПАВів, мали при собі ножі та метальну зброю. Серед них, схоже, було кілька учнів, але більшість були чужинцями‑загарбниками. Ті, що захищалися, були переважно старшокласниками без ПАВів, але мали значно вищу магічну силу. Майстерність, необхідна для того, щоб йти нога в ногу з магією і без ПАВів проти озброєних ворогів, позначила їх як молодих магів з багатообіцяючим майбутнім. (І вони були не стільки пташенятами, скільки зірковими новачками.)
Не встиг Лео побачити це, як він одразу ж стрибнув туди. Вигукнувши…
— Панциииир! — він кинувся в бій. У його ревінні був сенс.
— Розпізнавання голосу? З кожним днем він стає чимраз унікальнішим…
— Тацуя, він що, одночасно розширював і створював програму?
— Так, послідовне розширення. Десять років тому це було в моді.
— Господи, навіть його магія застаріла…
На щастя, слова Еріки за його спиною (?) – ігноруючи той факт, що магія запечатування, яку вона використовувала, була пережитком минулого – не дійшли до Лео, який вів бій. Своїм громіздким, широким ПАВом, що закривав його передпліччя, як рукавиця, він зупинив занесений на нього кийок і завдав удару у відповідь.
“Ясно. ПАВ одночасно є бронежилетом, тепер розумію, чому він використовує розпізнавання голосу – йому не потрібні рухомі частини чи відкриті сенсори. Але все ж таки…”
— Я здивована, що він ще не розбився, — зауважила Еріка.
— Він використовує зміцнювальну магію і на самому ПАВі. Зміцнювальна магія працює, обмежуючи відносні координати частинок тісною областю. Яким би сильним не був удар, доки відносні координати між частинками не зміщуються, його не можна зламати, доки його структура залишається недоторканою.
— То він може використовувати її так жорстко, як йому заманеться, так? Підходяща магія для такого, як він.
Еріка та інші, обмінюючись коментарями та кепкуванням, пішли в обхід рукопашного бою до входу. Лео, навпаки, почав буянити, наче бажаючи випустити пару. Обома руками, закутими в чорні рукавиці, він розбивав камені та шматки льоду, що летіли в його бік, і продовжував трощити стовпи з металу та вуглецевої гуми. Іноді летіли іскри. Напевно, там також були кийки з електрошокерами. У нього летіли ножі, від яких він не міг ухилитися, і заховані в рукавах ворогів дротики на пружинах, які стріляли в нього, намагаючись заскочити зненацька. Жоден з них не пробивав його біло‑зелений піджак.
— Він що, зміцнює все, що на собі носить? Ніби він повністю вдягнений у пластинчасту броню.
Сам він без вагань заявляв, що це його спеціальність. Він явно мав це на увазі.
Використовуючи метод послідовного розширення, що дозволяв йому одночасно розширювати програму активації та створювати і виконувати магічну програму, Лео постійно вдосконалював свою зміцнювальну магію.
Може терористи й були озброєні, але за рівнем підготовки вони все одно залишалися ще дітьми, безволосими аматорами. Вони не могли пробити його броню. А його кулаки – вони мали би бити лише фізичною силою, але заклинання руху та прискорення, які він використовував, надавали їм виняткової руйнівної сили. Такий бойовий потенціал можна було б використати прямо зараз у війську, якби це була сутичка у ближньому бою, де використання вогнепальної зброї було б обмежене.
— Лео, ми йдемо вперед!
— Зрозумів! Я їх затримаю!
Тацуя залишив територію на Лео.
***
У бібліотеці стояла гробова тиша. Якщо вірити Харуці, то нападники не були переможені – ті, хто пішов їх перехоплювати, опинилися заблокованими. Зазвичай у бібліотеці чергували позаштатні співробітники поліції, але, схоже, їх уже втихомирили. Їх компетентність була на іншому рівні, як і слід було очікувати від їхньої «основної сили».
Тацуя тимчасово зачаївся у великій шафі біля входу, а потім розширив свою свідомість і почав шукати ознаки життя. Не ознаки присутності, а саме ознаки життя.
Сучасна магія була методом втручання в ейдоси, інформацію, що супроводжувала події та тіла, які були одним цілим з життям. Кожен, хто використовував сучасну магію, усвідомлював індивідуальні ейдоси всередині Ідеї – інформаційного тіла, що належить самому світу, а «інформаційну» платформу, що містить всі ейдоси, стали називати терміном з давньогрецької мови. Але вони усвідомлювали лише ейдоси. Мало хто міг їх відрізнити. Тацуя ж, окрім звичайного магічного таланту, володів особливою, ефективною сприйнятливістю, яка дозволяла йому розрізняти окремі ейдоси всередині Ідеї.
— Чотири в спеціальній переглядовій кімнаті на другому поверсі, двоє внизу сходів і ще двоє нагорі…
— Ого. Коли ти поруч, засідка не має сенсу. Я б точно не хотіла опинитися не на твоєму боці в справжньому бою.
— Що вони роблять у цій кімнаті? — запитала Міюкі.
— Для простого злому це занадто. Вони, певно, намагаються викрасти секретну інформацію, що належить магічному університету, — припустив Тацуя. — Доступ до приватних документів, заборонених для громадськості, можна отримати в спеціальній переглядовій кімнаті.
Еріка виглядала розчарованою.
— Еріко, ти виглядаєш так, ніби тебе покинули, — спонукала Міюкі.
Дівчина скористалася нагодою, щоб зробити свій фірмовий перебільшений знизуючий рух плечима.
— Та ні! Це просто… бунт у школі, бурхлива юнацька енергія… Я навіть зраділа цьому. Але тепер, коли ми знаємо, що це звичайна шпигунська операція… Думаю, я просто хочу отримати назад свої надії та мрії, розумієш, що я маю на увазі?
— Не питай мене. І взагалі, ліпше б ти не мала цих мрій.
— Але ж ти щойно відповів мені!
Тацуя буркнув, не маючи сил сперечатися з нею. Міюкі поспішно підтримала його.
— Треба спішити до цієї кімнати. Може, засідку влаштувати мені?
— Нізащо, цього разу я вкраду твою славу! — проспівала Еріка, перш ніж вискочити, не чекаючи відповіді, наче злодюжка, який щойно вкрав роль у п'єсі.
Без жодного звуку чи знаку, вона швидко попрямувала до сходів. Її кийок, в руків'я якого був вмонтований ПАВ, вже був розкладений.
Вороги чекали на можливість нападу із засідки, але замість цього на них напали. Вона обрушила свій кийок, і як тільки вони отримали удар, одразу ж повалилися на спину.
Еріка в одну мить здолала двох ворогів. Це була повністю відточена техніка рукопашного бою, що різко контрастувала з диким стилем бою Лео.
Почувши звуки падіння своїх союзників, бійці, що зачаїлися нагорі сходів, нарешті помітили, що вона там. Один з них почав мчати вниз по сходах, а за ним інший почав розширювати програму активації. Але у спалаху псіонів програма розлетілася на друзки. Маг стояв ошелешений, його магія була зведена нанівець. Тацуя помітив, як чоловік неприродно закляк, а за мить втратив рівновагу і звалився зі сходів.
— Ой… — мило пробурмотіла його маленька сестричка.
— Та нічого, — коротко відповів він, повертаючи свій ПАВ у формі пістолета до наплічної кобури.
Люди, які стоять на двох ногах, роблять це, несвідомо змінюючи центр ваги. Якби рухи вашого тіла раптово сповільнилися і вимушено зупинилися, ви б не змогли встояти на ногах. Вони знали це, але Міюкі не передбачила, що чоловік впаде зі сходів.
“Не схоже, що він зламав шию. Він взяв участь у цьому нападі, тож він знав, що може зламати два чи три ребра і, може, навіть отримати струс мозку.”
Ось що він мав на увазі під «та нічого».
З іншого боку, другий боєць із засідки напав на Еріку не просто з ножем, а зі справжнім клинком, який можна сміливо назвати коротким мечем.
Він впізнав його обличчя. Це був той самий учень, який виходив проти Саяки на змаганнях клубу кендо. Тацуя побачив на правому зап'ясті білий браслет з синіми та червоними смужками. Схоже було на те, що клуб кендо першим піддався впливу.
— Зараза. Тацуя… мені треба… бути полегше… з учнями… так?
Її питання, вимовлене крізь брязкіт схрещених мечів, злегка здригнулося. Різниця у фізичній силі, зумовлена різницею у зрості, впливала на них обох, ставлячи їх у безвихідь.
— Не змушуй себе бути ласкавою до них, — сказав Тацуя, роблячи крок назустріч.
— Мені не потрібна допомога! — сказала вона, зупиняючи його. — Я думаю, що цього достатньо для того, щоб стати серйозною.
Вона миттєво посилила тиск, а за мить послабила його. Парирувавши удар суперника, вона поміняла їхні позиції місцями. Вона махнула рукою, щоб вони рухалися далі.
— Залиште це мені!
— Гаразд.
Учень став у напівстійку, готуючись до атаки. Але для Тацуї та Міюкі він більше не існував. Тацуя сильно відштовхнувся від підлоги. Міюкі ж відштовхнулася від підлоги витончено. Тіло Тацуї відскочило від стіни, – а тіло Міюкі промайнуло в повітрі. Вони приземлилися на верхньому поверсі одночасно.
Еріка захоплено присвиснула, коли вони залишили її та ошелешеного учня коаліції і попрямували в кінець коридору, де знаходилася спеціальна переглядова кімната.
***
Саяка спостерігала за роботою, що відбувалася на її очах, зі складними думками. Її союзники, члени «Бланш», зламували єдиний у школі термінал, через який можна було отримати доступ до секретних документів – книг і матеріалів, що містили найновіші дослідження в галузі магії.
Минуло вже понад пів року відтоді, як капітан хлопців, Цукаса, домігся того, щоб її взяли сюди. Чомусь Цукаса відвів її не до «Égalité», членом якої він сам був, а до «Бланш». Саяка не планувала поширювати свою діяльність за межами школи. Вона не хотіла навіть близько наближатися до проблеми із законом. Зустріч з ними була частиною її боргу перед Цукасою, якому вона була зобов'язана.
Старший брат Цукаси, який, за їхніми словами, був представником японського відділення «Бланш», навчив її кількох речей. Навіть тепер, коли вона почала думати, що дискримінація на основі магії не є проблемою, яку можна вирішити, просто залишаючись у школі, її найбільше турбувала дискримінація учнів 2‑го курсу.
Вона справді хотіла взяти участь у дебатах. Їй було недостатньо просто відчувати сильне занепокоєння з цього приводу, вона хотіла, щоб її голос був почутий. Однак Цукаса переконав її, що це буде більш підходящою позицією для неї, тому вона не могла відмовитися.
“Що я роблю?”, — думала вона. Вони взяли ключ без дозволу і взяли участь у зломі… Хіба цього вона хотіла? Відчувши, що її думки починають рухатися в забороненому напрямку, вона швидко повернулася до завдання, яке стояло перед нею.
Але ж вони повинні були спробувати скасувати дискримінацію на основі магії. Навіщо їм для цього потрібні найсучасніші магічні дослідження? Старший брат Цукаси сказав їй, що оприлюднення результатів досліджень магічних шкіл стане першим кроком до скасування дискримінації.
“Але я не думаю, що надання можливості людям, які не вміють користуватися магією, побачити магічну теорію матиме якийсь сенс…”
Питання, яке не давало їй спокою, знову спало на думку. Вивчення магії не мало ніякої користі для тих, хто не міг нею користуватися. Магічна теорія також була практичною в певному сенсі, тому вона не мала нічого спільного з духовною природою релігії. Якщо хтось і хотів би пожинати плоди передових магічних досліджень, то хіба це не ті, хто хотів би скористатися магією…?
“Ні, я певна, що там заховані дослідження, які принесуть користь і тим, хто не може користуватися магією…”
Це була гіпотеза, створена для власного заспокоєння. Відповідь, в яку її змусили повірити. Але скільки б разів вона не повторювала її про себе, вона ніколи не була повністю переконана.
— …Чудово, відкрито.
Зчинився легкий переполох. Хтось поспіхом дістав масивний куб для запису даних. Саяці здалося, що вона побачила явну ознаку жадібності на обличчях своїх союзників, і вона відвела очі вбік. На двері.
Тож вона була першою, хто це помітив.
— Двері! — закричала вона, змусивши решту членів групи обернутися туди. Вони побачили, як двері були розрізані на квадратики, а потім впали в кімнату.
— Абсурд!
Здивований вигук можна було б назвати стриманим, зважаючи на реальність.
Стабільні, тверді об'єкти не так легко піддавалися впливу ейдосів. Двері були зроблені з композитної сталі, яка могла витримати влучання протитанкової ракети. Магія могла зруйнувати її – але для цього, незалежно від того, чи за допомогою навантаження, вібрації чи розкладання, магічна програма повинна була б бути грандіозною. Вона вимагала б, щоб один із цих процесів накладався на інший багато разів. Таке миттєве, тихе знищення мало б бути неможливим.
Поки люди стояли, застигши в думках і діях перед цим шокуючим видовищем, куб пам'яті в одного з них розлетівся на друзки. Потім портативний термінал, який вони використовували для злому, розсипався на частини, наче процес його збирання щойно повернули в зворотному напрямку. Сигнал від підключеного пристрою раптово обірвався, і переглядовий термінал заблокувався.
— Шпигуни корпорацій, я так розумію? Вважайте, що ваші схеми офіційно зруйновані, — байдужим тоном оголосив про кінець знайомий голос. Тацуя тримав у руках блискучий, сріблястий, схожий на пістолет спеціалізований ПАВ. Позаду нього елегантно стояла струнка дівчина з портативним терміналом напоготові.
Вирази облич брата і сестри не виказували жодного хвилювання, і це майже змусило її забути про те, що вони перебувають посеред скоєння злочину.
— Шіба… — прошепотіла Саяка. Вона побачила, як поруч з нею піднялася права рука.
Не для того, щоб здатися – її союзник наставив на її однокласників бойову зброю. Він не був учнем Першої старшої школи. Він взагалі не був учнем. Їхній лідер, старший брат Цукаси, наказав їм взяти цього чоловіка з собою. Ретельно відібраний член команди тепер виглядав вороже і був готовий вбити. Саяка беззвучно закричала. Вона контролювала себе, щоб її голос не вийшов назовні. Її руки не рухалися. Усвідомлення того, що її союзник був убивцею, налякало її до нестями.
Але він не вистрілив. Куля, здатна так легко вбити, не вилетіла. Натомість, він звалився на підлогу, а потім скорчився від такого сильного болю, що не міг навіть кричати. Його права рука все ще тримала пістолет. Власне, пістолет був ніби приклеєний до його руки, вона розпухла і стала фіолетовою.
— Прошу вас, припиніть цю безглузду поведінку. Не смійте навіть думати, що я залишу без уваги будь‑яку злобу, спрямовану на мого брата, — тон дівчини був тихим, ввічливим… і гідним.
Вона була зовсім іншою. Саяка знала, що не зможе протистояти їй, що б вона не робила. Її голос заморожував будь‑які бунтівні думки одним лише своїм звучанням.
Потім паралізовані вуха Саяки почули жорстокі слова Тацуї.
— Мібу, це реальність.
— Що…?
— Рівний світ, де до всіх ставляться так само добре, як і до всіх інших. Такий світ неможливий. Якби існував справедливий світ, де здібності та обдарованість ігноруються, це був би світ, в якому до всіх ставляться однаково холодно. Ти ж розумієш, Мібу? Ніхто не може забезпечити таку рівність. Вона існує лише як солодка, зручна брехня, що використовується для обману.
Тоді розсіяні очі Саяки сфокусувалися. Її однокласники дивилися прямо на неї, їхні очі були позбавлені всякого виразу, але легкий натяк на емоції глибоко всередині них…
— Мібу, тебе використали, щоб викрасти приватні технології магічного університету. Ця реальність – та, яку тобі дав хтось інший, той ідеал, який так гарно звучав.
Чи була це жалість?
— Чому?! Чому все вийшло саме так? — щойно вона відчула це, як якась емоція, яку вона не дуже розуміла, вирвалася назовні. — Хіба було неправильно намагатися позбутися дискримінації? Хіба неправильно хотіти рівності?! Бо ж там, очевидно, існує дискримінація, хіба ні?! Я не просто уявляю це. Я не просто уявляю всі ці насмішки. Образливі погляди. Я чула голоси, які сміялися з мене! Хіба це було неправильно, що я намагалась позбутися цього? Хіба ти не такий самий? Тебе завжди порівнювали з твоєю ідеальною молодшою сестрою, яка завжди поруч з тобою, чи не так? І тебе несправедливо ображають! Всі дивляться на тебе зверхньо, адже так?
Її крик був плачем її серця. Це був крик з глибини її серця. Але він не дійшов до серця Тацуї. Він не викликав співчуття. Все, що вона щойно сказала, було простою правдою, і він прийняв все це без жодних роздумів. Єдине, що закарбувалося в його свідомості, – це значення слів, які вона прокричала, і сам факт, що вона кричала. Він бачив лише те, що перед ним була дівчина, яка плакала.
Світло жалю, яке побачила Саяка, було не більше, ніж чимось, створеним її власним жалем до самої себе. Вона кинула свої слова в юнака, але вони не досягли його серця – натомість вони повернулися до її власного.
— Я не дивлюся зверхньо на свого брата, — це був тихий голос. Але в голосі Міюкі була емоція, яка заглушила горе Саяки: гнів. — Навіть якщо всі інші в світі будуть обмовляти мого брата, знущатися над ним і зневажати його, я ніколи не зміню своєї поваги і любові до нього.
— …Ти… — Саяка втратив дар мови. Клятва Міюкі була настільки разючою, що обірвала не лише її слова, але й думки та почуття.
— Моя повага і любов не мають нічого спільного з магічною силою. Принаймні, магічна сила, яку світ, здається, вважає такою важливою, набагато сильніша в мені, ніж у моєму братові. Але цей факт не має жодного впливу на мої почуття до нього. Жодне з моїх почуттів до нього не зміниться через щось подібне. Тому що я знаю, що це лише частина того, ким він є.
— …
— Всі дивляться на мого брата зверхньо? Це непростима образа. Звісно, є невігласи, які зневажають мого брата. Але так само як вони зневажають його – а може, навіть більше – є люди, які розуміють, який він дивовижний. Мібу, ти жалюгідна людина.
— Що це було? — її голос був гучним, але без сили. Він був позбавлений почуттів та емоцій.
— Хіба не було нікого, хто б визнав тебе? Невже магія завжди була єдиною річчю, за якою тебе оцінювали? Мені здається, що це не так. Я знаю принаймні одну людину, яка так не вважає. Ти знаєш, про кого я говорю?
— …
— Мій брат визнав тебе. І твоє вміння володіти мечем, і твою зовнішність.
— Але ж це все тільки поверхневі речі!
— Це справді тільки поверхневі речі. Але вони все одно є частиною тебе. Вони – твій шарм. Вони – це те, ким ти є, чи не так?
— …
— Ну звісно, вони поверхневі. Це лише четвертий раз, коли ти напряму розмовляєш з моїм братом, після двох разів у кафетерії та одного разу в трансляційній кімнаті. Лише чотири рази. Чого ти чекаєш від людини, з якою щойно познайомилась?
— Ну, я…
— Зрештою, найбільше упереджень проти себе маєш ти сама. Ти – та, хто дивиться на себе зверхньо, як на невдаху і Бур'яна, більше, ніж будь‑хто інший.
Вона не могла сперечатися. Вона не могла навіть думати про те, щоб сперечатися. Слова Міюкі були таким шоком, що в неї свідомість помутніла.
А коли люди перестають думати…
…вони втрачають власну волю.
Після того, як людина скидає з себе оболонку власної волі, до неї прокрадається диявольський шепіт. Ні, в даному випадку, шепіт ляльковода.
— Мібу, застосуй кільце! — чоловік ховався, боягузливо, за шістнадцятирічною дівчиною. Той чоловік гукнув – майже закричав – і змахнув рукою вниз, до підлоги.
Почувся тихий тріск і пустився білий дим. У той же час кімнатою поширився нечутний, але пронизливий шум. Це був псіонний шум. Це були хвилі «Заглушення», що заважали виконанню магічного заклинання.
Вона почула три кроки всередині диму. Тацуя двічі виставив руку. Удари долонею, всередині диму. Його очі були заплющені. Почулися два глухих сплески і два глухих удари об підлогу.
— Міюкі, стій, — пролунала команда під час вільної миті, що настала після цього.
Магічна програма, яку будувала Міюкі, негайно змінилася на щось інше. Здійнявся вітер, втягуючи в себе білий дим. Весь він стиснувся до розмірів м'ячика для пінг‑понгу, потім був ув'язнений сухим льодом, що з'явився в повітрі, і впав на підлогу.
Тепер, коли кімната знову стала видимою, вона побачила трьох чоловіків, що лежали на підлозі. Один корчився від сильного болю внаслідок обмороження, а двоє інших знепритомніли, на їхніх обличчях були синці.
— Тацуя, хіба правильно було не захоплювати Мібу? — збентежено запитала Міюкі, навіть не здогадуючись, що у нього був прихований мотив. Її підозри щодо його стосунків з дівчатами були не більше, ніж дурною, дитячою формою спілкування між братом і сестрою. Вона добре знала, що Тацуя не буде потурати таким особистим почуттям.
— Я не сумніваюся у твоїх здібностях, але з такою обмеженою видимістю, як у нас, все може обернутися небажаним сюрпризом. Тобі не треба ризикувати – Еріка подбає про Мібу замість нас.
Обравши найкоротший шлях до виходу, вона мала б зіткнутися з Ерікою, яка чекала на неї на першому поверсі. А судячи з того, як дівчина почувалась, вона навряд чи обере довгий шлях в обхід.
— Не думаю, що Еріка буде так старатися…
— Хіба що її суперником буде Мібу.
Міюкі не розуміла, чому люди так зациклюються на конкретних ворогах. Для неї битва була чимось, чого слід уникати, а якщо це не спрацьовувало, то перемагати за будь‑яку ціну. Це було однаково, незалежно від того, з ким вона билася. Хто б це не був, факт, що це був ворог, не змінювався. Вона лише знала, що є люди, які чітко знають, з ким вони ведуть боротьбу, і це все.
— Ясно. Гадаю, з Ерікою все буде гаразд.
Тож вона залишила дівчину на Еріку, а сама вирішила допомогти братові заарештувати терористів.
***
Дії Саяки були по суті рефлекторними. Їй дали кільце антиніту як крайній засіб на випадок, якщо їй потрібно буде втекти. Її навчали магії, тож вона знала властивості та обмеження «Заглушення». Насправді, вона була обізнанішою за більшість магів у його застосуванні.
Це кільце не мало сили, щоб перемогти мага. «Заглушення» могло лише перешкоджати магії – його єдине застосування полягало в тому, щоб уникати магічних атак. Вона не могла перемогти цього першокласника з його допомогою.
Вона ніколи раніше не бачила такої вправної техніки. Бойова майстерність першокласника закарбувалася в її пам'яті.
Коли їй дали кільце, її лідер багато разів наголошував, що вона повинна використати його для втечі. Це бачення закарбувалося в її очах, а слова – у вухах, і вони керували її кінцівками.
Позаду неї почулися звуки предметів, що впали на підлогу. За нею нікого не було. Вона знала, що це означало – її союзники зазнали поразки. Але оскільки її думки були паралізовані, вона навіть не усвідомлювала, що у неї був вибір повернутися і допомогти їм. Вона просто зробила те, що було сказано в інструкції, що робити у разі невдачі – повернулася на ретрансляційну базу, яка належала певній організації за межами школи. Охоплена цією безглуздою, але нав'язливою ідеєю, вона пробігла коридором і кинулася вниз по сходах.
І тут вона зупинилася.
— Ну привіт! Рада знайомству!
На її шляху стояла одинока учениця – судячи з того, як вона представилася, напевно, першокласниця, – схрестивши руки за спиною і привітно посміхаючись.
— …Ти хто? — запитала вона з явною пересторогою в голосі.
Але дівчина не змінила свого веселого виразу обличчя.
— Я Еріка Чіба з 1‑Е класу. Я просто хотіла перевірити, чи це ти посіла друге місце на національному турнірі з кендо серед дівчат середніх класів позаминулого року… Саяка Мібу, правильно?
Вона була охоплена шоком, якого не розуміла. Десь у глибині свідомості, десь у серці, де вона не могла бачити, вона відчула біль, наче її вдарили шінаєм.
— …Щось не так? — запитала вона у відповідь, приховуючи шок і біль.
— Ні, зовсім ні. Нічого поганого в цьому немає. Я просто хотіла переконатися.
Еріка все ще стояла, тримаючи руки складеними за спиною.
Але щілин не було. Її тіло було струнким, тож коридор вона не перекривала, але Саяка не бачив жодної щілини, через яку вона могла б прослизнути. І… ті руки, які вона сховала за спину – вони були порожні?
Вона щось тримала?
— …Я спішу. Пропустите мене, будь ласка? — вона не відчувала, що хтось переслідує її ззаду. Але він, мабуть, підкрадався до людей абсолютно безшумно щодня перед сніданком. Саяка стримала своє нетерпіння і заговорила до Еріки якомога спокійніше.
…Звичайно, вона також знала, що ймовірність того, що їй вдасться просто пройти повз, дорівнює нулю.
— Куди ти йдеш?
— Це не має до тебе ніякого відношення.
— То… ти не хочеш відповідати?
— Саме так.
— Гадаю, переговори провалилися, — оголосила Еріка, здавалося, отримуючи від цього задоволення. Це був безглуздий спосіб донести свою думку, але Саяка цілком усвідомлювала, що дівчина все одно її не пропустить.
Саяка швидко глянула наліво і направо. На жаль, у неї не було зброї. У неї був ПАВ, але якщо вона використовуватиме магію, то втратить єдину перевагу, яка у неї є, – «Заглушення».
Периферійним зором вона побачила срібний жезл, що котився в її бік. Це був один з електрошокових кийків, які принесли з собою її союзники. Його радіус дії був трохи меншим, але це була гідна заміна тому, з чим вона була знайома.
Повільно, непомітно, вона приготувалась.
Вона зібрала всю силу свого тіла в ногах… і миттєво стрибнула вперед, перекочуючись, щоб підхопити кийок. Потім, не замислюючись ні на мить, вона підбігла і вказала на ученицю, яка перегородила їй шлях.
Еріка здивовано спостерігала за нею, не розуміючи, що вона робить.
— Тобі не треба так спішити. Я б дала тобі час, щоб ти взяла зброю…
Обличчя Саяки почервоніло. Вона кинула гострий погляд на Еріку, намагаючись приховати свою незручність і збентеження від того, що, по суті, було комедійним актом однієї дівчини.
— Геть з дороги, а то постраждаєш!
— А тепер у мене є серйозна причина захищатися, — пробурмотіла вона, здавалося, втративши всякий інтерес. — Хоча я все одно не думала використовувати це як виправдання.
Вона витягнула руки перед собою. У правій руці вона тримала поліцейський кийок, а в іншій – вакідзаші зі справжнім лезом. Вона відкинула зброю в лівій руці вбік.
— Гаразд, розпочнемо? — запитала вона, виставивши праву руку перед собою.
Саяка знову прийняла стійку, тримаючи зброю попереду, а лівою рукою підтримуючи праву. Вона стояла в середній стійці з двома руками, в той час як Еріка стояла в напівстійці з однією рукою.
Все почалося раптово, без жодних передматчевих схрещувань мечів чи вигуків.
Як тільки Еріка побачила її рух, її кийок полетів до шиї Саяки. Вона одразу ж підняла руки. Завдяки захисним рефлексам, закладеним в її тілі, вона ледве встигла зупинити атаку – і за мить її супротивниця вже опинилася у неї за спиною.
— Це самоприскорення…? — пробурмотіла вона. Еріка не відповіла. — …Таке ж, як у Ватанабе? — ці слова, однак, змусили Еріку зупинитися. Це було лише на мить, але цього було достатньо, щоб переломити ситуацію.
Коли вона зібралася зробити ще один крок, її ногу зупинив різкий шум на підлозі. Це був псіонний шум, і вона не чула його вухами. Еріка скривилась, а Саяка стала нападати на неї.
Вона нанесла шквал ударів, не залишаючи часу для віддиху. Лице, лице, руки, тулуб, по діагоналі, вгору, лице, зворотна діагональ… Її володіння мечем свідчило про те, що вона добре знається не лише на кендо як спорті, але й на старомодній техніці.
Вона атакувала, як язики полум'я. Швидка, як вітер, тиха, як ліс, смілива, як вогонь, і непохитна, як гора, як говорили про неї. Її атаки були схожі на пожежу.
У якийсь момент псіонний шум зник. Вона знала, що це станеться. «Заглушення» працювало, вводячи псіони в антиніт. Якщо припинити ін'єкцію псіонів, то він перестане випромінювати шум. Шум у приміщенні теж поступово затухав і припинявся. У Саяки не було можливості підтримувати «Заглушення», оскільки зараз вона вкладала всі сили в свої атаки мечем. Цього було вже занадто, щоб підтримувати здатність використовувати магію і водночас зберігати швидкість її гострих і лютих атак.
І все ж Еріка все ще не спробувала використати магію. Може, на неї занадто сильно тиснули, щоб спробувати створити магічну програму? Еріка була ученицею 2‑го курсу, якій важко давалася компіляція. Однак її ПАВ був спеціалізованим, з акцентом на швидкість, і вона була експертом у використанні цієї специфічної форми ПАВу. І навіть під дією «Заглушення» постачання псіонів до її заклинань запечатування було стабільним.
Якби вона вирвалася і відійшла на якусь відстань, то змогла б активувати магію, на якій вона спеціалізувалася. Не схоже було, що Саяка настільки сильно тиснула на неї, що вона не могла відбитися. Її атаки були схожі на пожежу – але з іншого боку, вони були такими ж нерозсудливими і несамовитими.
Еріка справлялася з ними, блокувала їх, ніколи не рухаючись далі, ніж потрібно. В її очах не було нетерпіння. У її диханні не було перебоїв.
Першою, хто був виведений з ладу, була Саяка, втомлена від своїх атак. Ваги терезів змінилися в одну мить, коли нападниця і захисниця помінялися місцями. Одна проскочила повз завершальний удар іншої. Поки Саяка стояла нерухомо, як стовп, Еріка блиснула своєю зброєю і відкинула її вбік. Її удар був спрямований в саму основу, і електрошокер, який за своєю конструкцією був крихкішим за дерев'яний меч чи кийок, зігнувся.
— … — Саяка без страху дивилася на поліцейський кийок, який тепер був направлений їй в обличчя. В її очах був сильний бойовий дух.
— Підніми його, — зажадала Еріка, не рухаючи зброєю.
— … — Саяка не розуміла, про що вона говорить, і не могла відповісти.
— Підніми цей вакідзаші і покажи мені все, на що ти здатна. Я зруйную ілюзію, ніби та жінка скувала тебе ланцюгами.
Незважаючи на поліцейський кийок перед її обличчям, Саяка нахилилася. Вона підняла вакідзаші, який Еріка перед тим відкинула вбік, і знову зайняла стійку. Але потім вона чомусь порушила стійку і додала ліву руку до правої.
Латунне кільце на середньому пальці правої руки заблищало. Вона зняла його і кинула на підлогу.
— Я не буду покладатися на цю дурничку. Я переможу твою техніку власною силою.
Саяка зняла піджак. Під піджаком шкільної форми дівчини Першої старшої школи була безрукавка. Її руки тепер були оголені від плеча до кисті – все, що було нижче плечей, отримало повну свободу.
Потім вона перевернула клинок. Удар тупим кінцем не відповідає конструкції катани, і вона дарма ризикувала її зламати. Вона прийняла цю позицію, попри ризик, демонструючи свою нерішучість вбивати і своє невдоволення тим, що їй доводиться псувати клинок.
— Я можу сказати, — сказала вона, ставши в таку позу і повернувшись обличчям до Еріки. — Твої навички – ти з тієї ж школи, що й Ватанабе.
— Мої трохи відрізняються від навичок тієї жінки.
Вони обмінялися короткими репліками, але відтоді запанувала тиша.
Мовчання змінилось нервозністю, а нервозність – напругою.
У ту саму мить, коли ця напруга досягла апогею, Еріка зникла.
Відбулося миттєве схрещення клинків. Пролунав пронизливий металевий звук.
Удар Еріки було важко навіть побачити, він був прискорений магією, але Саяка зупинила удар. Зупинила одним єдиним ударом.
І тоді вакідзаші випав з її рук. За мить вона впала на коліно, тримаючись за праву руку.
— Я приношу свої вибачення. Я могла зламати кістку.
— …Схоже, вона тріснула. Нічого. Це значить, що ти не змогла стриматися.
— Так. І ти можеш цим пишатися. Ти змусила дочку Чіби серйозно битися.
— А… То ти з сім'ї Чіба?
— Власне, так. А Марі Ватанабе – одна з наших учениць. Вона записана в реєстрі, але я майстер, і я знаю секрети. Тому в чистому володінні мечем я краща за неї.
Саяка злегка посміхнувся на це. Швидкоплинною, безтурботною посмішкою.
— Розумію… Слухай, це трохи егоїстично з мого боку, але можеш покликати медиків? У мене трохи паморочиться в голові…
Після цих слів вона впала на підлогу. Еріка обережно підхопила її тіло і взяла на руки. Поки вона була без свідомості, Еріка прошепотіла:
— Все гаразд. Твоя добра молодша однокласниця візьме на себе честь понести тебе.
***
— Хочеш, я понесу Мібу?
Тацуя поставив очевидне запитання, але Еріка не розгубилася і спокійно кивнула.
— Все нормально! Вона не така вже й важка.
— Та не в цьому проблема…
— У тебе є чудова причина понести таку гарненьку дівчину. Ти маєш бути щасливим!
— Це не те, чому я мав би радіти… Чекай, ні, справа не в цьому…
— …Знаєш, я вже думала про це раніше. Тацуя, ти взагалі не цікавишся дівчатами? У тебе є такі інтереси?
— Які інтереси?
— Ти що, голубий?
— Та зовсім ні! В будь‑якому разі, це не причина, — борючись із наростаючим відчуттям безнадійності, він спробував знайти логічне пояснення, яке Еріка мала б зрозуміти – хоча в цей момент він відчував, як його все більше охоплює покірність. — Ми просто могли б викликати ноші. Нащо її взагалі нести?
Міюкі лише хихикнула.
— Очевидно, тому, що це зробить Мібу щасливою.
Тацуя раптом виявив, що не знає, як реагувати. Адже вона поводилася з ним так нерозумно, що переконати її логічними аргументами було б, м'яко кажучи, складно. Насправді, він не знав, що й сказати.
— Чому не треба, Тацуя? — підштовхнула Міюкі. — Може, зараз і не треба спішити, але вилікувати її якнайскоріше – не завадить. Думаю, якщо віднести її, це буде найшвидшим рішенням. Крім того, у тебе немає ніякого прогресу, правда ж? Адже мова йде про Еріку.
— Ей, Міюкі, що ти хотіла цим сказати?
— Еххх, твоя правда. Здається, у мене немає вибору.
— Ей, Тацуя, нащо атакуєш далі? Двоє проти одного – так діють боягузи!
— Боже, а я тільки намагалась стати на твій бік, Еріко.
— Не може бути! Все це брехня!
Наче приємна (?) розмова між галасливою, буйною Ерікою та холоднокровною Міюкі перетворилась у фоновий шум, Тацуя обережно підняв Саяку на руки. Він намагався не трясти її і не непокоїти.
— Гмм. Ага. Ти дійсно щось, Тацуя.
Він не знав, що саме так вразило Еріку, але вона кілька разів кивнула сама собі. Розбиратися з цим, напевно, зайняло б багато часу, тому він просто пішов.
Обличчя Саяки, яка була непритомна, виглядало так, ніби вона міцно спить.
***
Дізнавшись через функцію моніторингу на своєму портативному інформаційному терміналі, що загін, який проник до бібліотеки, був затриманий, капітан команди хлопців з кендо, Цукаса, знав, що наступним кроком буде зв'язатися з лідером «Бланш» в Японії, своїм старшим братом, і попросити подальших інструкцій. І якомога швидше.
Він був його старшим братом від іншого шлюбу, тож вони були зведеними братами, але зараз він довіряв йому більше, ніж власним батькам.
Він відчував, що зовсім не був щасливим у другому шлюбі, але в якийсь момент він усвідомив, що його все влаштовує.
Одразу після того, як він спробував свідомо подумати про те, коли це сталося, його думки розчинилися в білому шумі. Він зрозумів, що на мить відключився (принаймні, у своєму внутрішньому часі), а потім похитав головою, кажучи собі, що зараз не час і не місце для таких роздумів. Користуватися бездротовим зв'язком на території школи було надто небезпечно. Вони навряд чи відстежуватимуть його, тож звичайне повідомлення не повинно його хвилювати, але це була надзвичайна ситуація. Він почувався б у більшій безпеці, якби припускав, що всі повідомлення за межі школи, незалежно від того, чи передаються вони стаціонарними телефонами, чи ні, контролюються.
Цукаса не думав, що вихід зі школи може стати проблемою. Хоч це і була надзвичайна ситуація, країна не перебувала у стані війни. Коли він вийде зі школи, не буде ніякої стрілянини. Перед входом до школи суворо перевіряють усіх сторонніх, але не заважатимуть учням повертатися додому.
Принаймні, так він сподівався, але, на жаль, його очікування не виправдалися.
— Хіба це не Цукаса з клубу кендо? Вже додому йдеш?
Коли він прямував до головних шкільних воріт – відкрито, щоб не викликати підозр, – голос зупинив його ззаду. Це не був його друг, але він знав цю людину. Обернувшись, він побачив, що там стоїть ще один старшокласник – той, до кого вираз «сухорлявий» підходить ідеально. Людина була невисокого зросту, але міцної статури, суцільні м'язи і жодного жиру.
На його руці була дисциплінарна офіцерська пов'язка.
— Тацумі… Через те, що відбувається, клуби сьогодні скасовуються, так? Я подумав, що піду додому, — показати хвилювання було б необережно і нерозумно, сказав собі Цукаса, спромігшись відповісти спокійним голосом.
— Правильно. Це правда. Зараз дійсно не найкращий час для клубних заходів, правда?
— Ага, ти маєш рацію. Побачимося… — «пізніше». Цукаса не встиг договорити.
— О, одну секунду. Я хочу дещо запитати.
Його серце підскочило до горла.
— Мене? — відповів він, намагаючись приховати своє здивування і зробити якомога спантеличеніший вигляд, на який був здатен.
— Так, тебе, Цукасо, — голос Тацумі змусив Цукасу ще більше занепокоїтися. Йому здалося, що його тон натякав на те, що він все знає. — Знаєш, наша голова має дійсно заздрісні здібності, — почав він, здавалося, без жодного контексту – хоча це не зменшило обережності Цукаси. — Вона може використовувати повітряні потоки, щоб поєднувати всілякі аромати. Одна з речей, яку вона може зробити – це сироватка правди, навіть не використовуючи нічого незаконного.
Цукаса відчайдушно стримував крик, який був небезпечно близький до того, щоб вирватися назовні. Але це було марно.
— Тобі не треба прикидатися, що все чудово, Цукасо. Ти знаєш це так само добре, як і я. Кажуть, що це ти привів їх сюди.
Не кажучи більше ні слова, Цукаса крутнувся на п'ятах.
Може він і був учнем другого курсу, якому бракувало магічних здібностей, але, завдяки тренуванням з кендо, він впевнено володів швидкісною магією. Хоча Тацумі виглядав тугодумом, він був найкращим швидкісним бійцем серед старшокласників – але в перегонах на довгі дистанції Цукаса мав би мати перевагу.
Так він думав, але його план зруйнувався ще до того, як він зробив другий крок.
— Цукасо! Я змушений вас попросити піти зі мною!
Настирливо напористий голос – чи, точніше, його власник – став перед ним, перегородивши йому шлях.
— Савакі… Чому ви двоє прийшли сюди? — його голос перейшов у стогін. Вся метушня відбувалася перед бібліотекою. Чому важка зброя дисциплінарного комітету опинилася саме тут, з усіх можливих місць? Цукаса не міг не задатися цим питанням.
— Ти не помітив? Ми стежили за тобою цілий день. Нам допомогла одна людина, яка має здібності до дистанційного спостереження. Ти нічим себе не видавав, тож ми подумали, що, може, помилилися, але зрештою побачили, як ти намагався втекти.
Слухаючи радісну промову Тацумі позаду себе, Цукаса вирішив прорватися крізь них. Йому доведеться пройти через Савакі. У ситуації, в якій він опинився, повертатися до кампусу було б самогубством. Але хоча Савакі був лише другокласником, він був шкільним асом з магічних бойових мистецтв, так називали ближній бій, заснований на магії. Без зброї у Цукаси не було жодного шансу – принаймні, не в чесному бою.
Цукаса зняв пов'язку з правої руки. Під нею був тонкий, вузький латунний браслет – антинітовий браслет. Він активував «Заглушення». Він знав, що розсіювати хвилі глушіння, коли вони там удвох, – це те саме, що оголосити себе спільником нападників. Але зараз він не міг дозволити собі думати про ситуацію, що склалася. Йому потрібно було прокласти собі шлях крізь цю халепу і зв'язатися з братом. Це була дещо нав'язлива, нерозумна думка, яка контролювала його дії.
Савакі скривився, коли Цукаса повернувся до нього і атакував. Магічні бойові мистецтва були суто магічними техніками, що доповнювали фізичне тіло і надавали потужні бойові здібності. У ситуації, коли він не міг використовувати магію, то навіть без зброї, навички Цукаси як кендо‑практика, які зовсім не були засновані на магії, повинні були переважати. Саме в це він вірив, коли напав на Савакі з голими руками.
Той легко парирував атаку. Він отримав сильний удар в бік – лікоть Савакі занурився в його живіт. Він звалився на землю.
— Ти не розумієш, Цукасо, — тихо і співчутливо сказав Тацумі, дивлячись на нього згори донизу. — Савакі набагато кращий за середнього мага навіть без магії. Багато людей припускаються такої помилки. Але якщо добре подумати, то якщо ти не можеш діяти без магії, то не зможеш багато чого зробити, навіть наклавши її на себе.
Цукаса застогнав від болю, не в змозі відповісти. Савакі мовчки зв'язав його.
***
У кабінеті медсестри Саяку почали допитувати.
Її права рука все ще заживала, і шкільний лікар спочатку намагався зупинити їх, щоб вони не турбували її надто сильно, але Саяка хотіла розповісти про все зараз.
На допиті були присутні всі шкільні лідери – Маюмі, Марі та Кацуто. Кіное Цукаса, якого вважали організатором, був заарештований, і заворушення на вулиці здебільшого вщухли, але вони все ще не знали жодних подробиць. Зовнішні загарбники були заарештовані і перебували під наглядом викладачів, які збиралися передати їх поліції. Президент учнівської ради, голова клубного комітету та голова дисциплінарного комітету, будучи учнями, не могли втручатися в цю справу. З іншого боку, Цукаса ще не був у тому стані, щоб його можна було допитувати. Враховуючи той факт, що єдиним джерелом інформації на даний момент була Саяка, яка могла розповісти подробиці інциденту, не було нічого дивного в тому, що вони всі троє зібралися тут.
Розповідь Саяки почалася з того, як вона потрапила до кола своїх союзників.
Про те, як минулого року з нею заговорив Цукаса майже одразу після того, як вона вступила до клубу. Про те, що в клубі кендо на той час вже було більше кількох членів, які симпатизували Цукасі. Про те, що це був не просто клуб кендо – вони проводили навчання, видаючи його за незалежний учнівський клуб магічних практик. Вони зміцнили свої позиції всередині Першої старшої школи раніше, ніж адміністрація могла собі навіть уявити, і цей факт здивував Маюмі та інших.
Але найбільше розповідь Саяки вразила Марі. Однак її шокувало дещо інше, ніж Маюмі та Кацуто.
— Вибач, але я не маю жодного уявлення… — Еріка кинула колючий погляд на спантеличену Марі, але в той момент вона не могла цього помітити.
— Це правда, Мібу? — запитала вона, і в її голосі звучала розгубленість.
Саяка опустила очі, але не більше ніж на секунду. Коли вона підняла обличчя, то виглядала пригніченою, але кивнула. Потім вона відповіла таким же пригніченим тоном:
— Тепер, коли я думаю про це, я, мабуть, дозволила своєму титулу «кендо‑красуні» з середньої школи затьмарити мені голову. Тому, коли я побачила блискучі навички володіння магічним мечем Ватанабе під час демонстрації, яку вони влаштували для залучення нових членів клубу кенджюцу, і попросила тебе про допомогу, я була шокована тим, як холодно ти повелася зі мною… Я подумала, що ти не вислухала мене, бо я була ученицею другого курсу, і дуже засмутилася.
— Стривай… Зачекай секунду. Тиждень набору минулого року, так? Коли я відлупцювала тих дурнів у клубі кенджюцу? Я пам'ятаю це. Я не забула про те, як ти попросила мене стати твоїм партнером по практиці. Я не ставилася до тебе холодно чи якось інакше, — сказала вона, хитаючи головою в справжньому збентеженні.
— Люди, які говорять образливі речі, переважно не усвідомлюють цього, — заперечила Еріка, її голос звучав цинічно.
Але Тацуя зупинив її.
— Еріко, помовчи трохи.
— Що? Ти приймаєш її сторону, так?
— Я просто прошу тебе помовчати. Ми можемо вислухати коментарі та критику після того, як вона закінчить свою розповідь.
Еріка зробила похмуре обличчя від того, що двері грюкнули перед її обличчям, але все ж таки замовкла.
Після короткої мовчанки Саяка, яка, здавалося, боролася з собою, продовжила:
— Ти сказала, що я тобі не підходжу, і що я маю знайти когось, хто підійде мені ліпше… І почути таке від старшокласниці, на яку я рівнялася одразу після вступу до старшої школи, це просто…
— Чекай… Ні, стривай. Ти неправильно зрозуміла, Мібу.
— Га?
— Якщо я правильно пам'ятаю, то я сказала: «Вибач, але з моїми навичками я не підходжу тобі. Я тільки даремно витрачатиму твій час. Ти маєш тренуватися з кимось, хто може відповідати твоїм навичкам». … Хіба не так?
— Гм, ну… Тепер… тепер, якщо подумати…
— Крім того, я б ніколи не сказала, що ти мені не рівня. Твої навички володіння мечем завжди були кращими, навіть тоді.
Саяка просто витріщилася на неї з порожнім виразом обличчя. Тим часом Маюмі поставила Марі запитання.
— Почекай секунду, Марі. То ти відмовилася бути напарницею Мібу, бо вона була сильнішою?
— Саме так. Може, було б ліпше, якби ми підключили до розмови магію, але… мої навички володіння мечем побудовані на принципі поєднання їх з магією. Вони спрямовані на те, як рухати тілом і використовувати зброю так, щоб максимально підвищити ефективність магії. Немає жодної причини, чому я можу зрівнятися з Мібу, яка займається виключно володінням мечем.
— Тоді… це все… непорозуміння з мого боку…?
Незручна тиша закралася в медпункт і повільно розросталася.
— Я… я певно виглядаю ідіоткою… Я не так тебе зрозуміла… і сама на себе дивилася зверхньо… і ненавиділа тебе за це… Я змарнувала цілий рік…
Чути було лише схлипування Саяки.
Тишу порушив Тацуя.
— Я не вірю, що це було даремно.
— …Шіба?
Він подивився їй прямо в очі, коли вона підвела обличчя, а потім продовжив, його голос був ввічливим і розуміючим:
— Коли Еріка побачила твої навички, вона сказала, що та «кендо‑красуня», яку вона знала і яка посіла друге місце на національних змаганнях серед середніх класів, була настільки сильнішою, що стала зовсім іншою людиною. Сила, отримана з ненависті та гіркоти, може бути сумною формою сили, але це твої власні навички, які ти здобула сама, без чиєїсь допомоги. Ти не зациклилася на своїй гіркоті і не занурилася в самобичування. Цього року ти чудово відточила свої навички за власним бажанням, тому я впевнений, що цей рік зовсім не пройшов даремно.
— …
— Для людей є багато різних способів стати сильними. Приводів для наполегливої праці не злічити сотнями чи тисячами. Я думаю, що дні напруженої праці марнуються тільки тоді, коли ти відкидаєш зусилля, час і результати.
— Шібо… — очі Саяки, що дивилися на Тацую, були наповнені сльозами. Але за ними вона посміхалася. — Шібо, у мене до тебе прохання.
— Яке?
— Можеш підійти ближче?
— …Отак?
— Ще один крок.
— Добре…
Настрій змінився на полегшення.
Але це…
— Гаразд, а тепер, будь ласка…
…незабаром змінилося…
— …не рухайся.
…на ефект здивування, коли Саяка міцно схопила Тацую за одяг, і, уткнувшись обличчям йому в груди, почала плакати. І, притулившись до його грудей, її плач перейшов у голосне ридання.
Коли всі присутні обмінялися збентеженими поглядами, Тацуя мовчки поклав руки на її стрункі плечі. Міюкі, побачивши це, опустила очі.
Нарешті заспокоївшись, Саяка змогла заговорити про «Бланш», організацію, що підтримувала коаліцію.
— Все так, як ти і думав, Тацуя, — зазначила Міюкі.
— Це був настільки очікуваний варіант, що це зовсім нецікаво…
— Такою є реальність, голово. Зараз проблема в іншому… — розмова ледь не зійшла нанівець, але Тацуя повернув її на правильний шлях, поставивши зовсім нецікаве запитання. — Де вони зараз? — запитав він так, ніби їхні подальші дії були вже вирішені.
— …Тацуя, ти дійсно плануєш битися з ними? — нерішуче запитала Маюмі.
— Я не думаю, що це буде правильний спосіб сказати це. Я не збираюсь битися з ними – я збираюсь їх знищити, — просто відповів Тацуя, кивнувши головою і додавши, наскільки він радикально налаштований.
Марі одразу ж заперечила.
— Це дуже небезпечно! Це не для школярів! — вона завжди була на передовій, коли йшлося про вирішення проблем, хоча й шкільних, але те, що вона була чутливою до небезпеки, було само собою зрозуміло.
— Я теж проти цього. Інциденти, не пов'язані зі школою, ми маємо залишити поліції, — сказала Маюмі, хитаючи головою, також із суворим виразом обличчя. Однак…
— Тоді ти хочеш відправити Мібу до сімейного суду за спробу крадіжки?
Їхні обличчя застигли від його слів – вони були розгублені.
— Ясно. Втручання поліції може бути не найкращим рішенням, — сказав Кацуто. — Але ми не можемо залишити все як є. Вони можуть викликати подібний інцидент у майбутньому. Просто знай це, Шібо, — його гострі очі пронизали Тацую наскрізь. — Це терористи. Твоє життя може опинитися під загрозою, якщо ти будеш необережним. Ні Саеґуса, ні Ватанабе, ні я не можемо наказати учневі нашої школи ризикувати своїм життям.
— Ні, звісно, не можете, — відповів Тацуя, не зводячи з нього пильного погляду. — Я й не думав просити дисциплінарний або клубний комітети про допомогу.
— …Ти хочеш піти сам?
— Хотів би, якщо це можливо.
— Я теж піду, — негайно пролунав голос його молодшої сестри, від чого на його обличчі з'явилася легка суха посмішка.
— Я теж піду!
— І я.
Еріка та Лео висловили власні бажання взяти участь.
— Шібо, якщо ти робиш це для мене, то, прошу, зупинись! — поспішно сказала Саяка, намагаючись їх зупинити. — Чому ми не можемо залишити це поліції, як сказала президент? Зі мною все буде добре. Я скоїла злочин і мушу понести покарання. Якщо з кимось із вас щось трапиться, я не зможу жити з цим.
Тацуя відвернувся з обличчям, не підходящим для того, щоб відповісти на щирість дівчини.
— Я роблю це не заради тебе, Мібу, — холодно і різко сказав він. Саяка замовкла, її обличчя видавало шок. — Моє життя стало мішенню для терористів. Я вже зв'язаний з ними. Я ліквідую все, що намагається зашкодити Міюкі та моєму повсякденному життю. Для мене це має першочергове значення.
Він не прикидався лиходієм, щоб Саяка теж не відчувала ніякого тягаря. Навіть ті, хто не знав його так добре, як Міюкі – Лео, Еріка, Маюмі та Марі – зрозуміли, що він мав на увазі.
Його погляд, подібний до блискучого меча, змусив їх зрозуміти.
Це не був гнів чи бажання битися – це була впевненість Тацуї, чи, можливо, його рішучість, коли він говорив про майбутнє, в якому терористична загроза вже була ліквідована. Навіть Кацуто виявився не в змозі говорити.
— Але Тацуя, як ми знайдемо розташування «Бланш»? — запитала Міюкі серед тиші. — Я певна, що вони покинули тимчасове місце, про яке знає Мібу, і не схоже, що вони залишили якісь суттєві зачіпки, — лише вона заговорила з братом, як зазвичай.
— Ти маєш рацію. Це стосується і Цукаси. Хоча це не обов'язково означає, що вони не залишили зачіпок – скоріше за все, вони ніколи їх не створювали.
— Тоді…? — запитала Міюкі, зацікавлена тим, чому її брат зовсім не виглядає спантеличеним, хоча й каже, що вони не мають з чого починати.
— Якщо ми чогось не знаємо, треба просто запитати того, хто знає.
— …Хто знає?
— Є хтось на думці, Тацуя?
Тацуя знизав плечима на запитання Еріки та Лео і продовжував мовчати, коли двері до кімнати відчинилися.
— Міс Оно? — мовила Маюмі.
У двері увійшла Харука, з невиразною стурбованою посмішкою і в брючному костюмі.
— …Напевно, я була наївною, думаючи, що зможу повністю сховатися від найкращого учня Якумо… — відверто зауважила вона, звертаючись до Тацуї і химерно посміхаючись.
Він зберіг незворушний вираз обличчя, але в його голосі у відповідь прозвучало ледь вловиме здивування.
— Ви ж зовсім не намагались сховатись. Якщо ви будете так брехати і далі, мем, скоро ми навіть не знатимемо, що ви насправді відчуваєте.
— Я буду обережнішою, — Тацуя покликав її до себе, і Харука підійшла до ліжка. Вона присіла навпочіпки і подивилася в очі Саяці, яка сиділа в ліжку. — Здається, з тобою все буде добре.
— Міс Оно…
— Пробач, що я не змогла тобі допомогти, — Саяка похитала головою. Харука поклала руку їй на плече, потім кілька секунд пильно дивилася в її очі, перш ніж відступити від ліжка.
— Чекайте. Ви знаєте, де ці люди з «Бланш», Хару?
Можна було б очікувати, що співрозмовниця запитає: «Хто?». Але цього не сталося. Пролунало лише незвичне прізвисько, якого Тацуя ніколи не чув і яке зовсім не пасувало співрозмовниці.
— Хару?
— Га? Тацуя, ти не знав?
Він, напевно, думав, що це природне запитання, але коли його запитали, Тацуя на мить завагався, не знаючи, як відповісти.
— Усі в класі її так називають. Хару каже, що вона теж не проти!
— Не всі! Тільки деякі хлопці в класі називають її так. Не дай себе обдурити, Тацуя!
— Ясно… — напруга в повітрі повністю спала від цієї незвичної сценки. Але потім він подумав, що це, може, й краще, ніж коли люди стають надто напруженими без вагомої причини – звісно, це, мабуть, було лише для того, щоб переконати себе. — …Отже, міс Оно…
— Можеш теж називати мене Хару.
— …Міс Оно, мем. Тепер, коли у нас немає варіантів, ви не можете більше вдавати незнання, чи не так?
— З тобою не весело.
— …
— …Кхм, — можливо, вирішивши, що її порожній погляд на Тацую тепер виглядає недоречним, як не крути, вона прочистила горло – це теж було зроблено більш ніж серйозно – і виправила свою позу. — Можеш показати карту? Так буде швидше.
Тацуя мовчки дістав свій інформаційний термінал. Він розкрив екран і запустив картографічну програму. Харука теж дістала свій термінал, трохи вишуканіший і стильніший за його, і ввімкнула функцію світлокомунікації.
Його карта завантажилася і відобразила маркер у тому місці, куди він був надісланий з її термінала.
— …Це практично через усе місто!
— …Вони з нас сміються?
Як зрозуміло з обурених відповідей Лео та Еріки, пішки туди займе більше години.
Тацуя збільшив карту і змінив режим відображення даних. Маркер вказував на покинутий завод з виробництва біопалива, збудований у гірській місцевості на околиці міста.
— …Завод був покинутий після того, як виявили, що він був прикриттям для екологічних терористів, і вони втекли вночі, — зачитав він вголос дані, що додавалися до карти.
— То вони приповзли назад, поки влада не зрозуміла цього?
— Тобто ці групи пов'язані між собою? — Марі сформулювала це як запитання, але з її виразу обличчя він зрозумів, що вона відчуває те саме, що й Маюмі.
— Якщо вони залишили все так, як було, то, гадаю, вони не захопили з собою смертельних отрут, — зауважив Кацуто.
— Так. Наші власні розслідування не виявили жодної біохімічної зброї, — кивнула Харука.
— Машиною буде швидше.
— А нас можна буде виявити за допомогою магії?
— Нас все одно виявлять. Бо вони чекають, що ми самі до них прийдемо.
Тацуя не сказав, що він був пов'язаною стороною лише тому, що навчався в атакованій Першій старшій школі. Терористи намагалися викрасти приватну магічну технологію. Це означало, що вони, мабуть, полюють і за його власними техніками. Напад Кіное Цукаси на нього, ймовірно, був перевіркою, щоб оцінити, наскільки вони ефективні. Так міркував Тацуя.
— Прямо через парадні двері?
— Це найкращий спосіб застати їх зненацька.
Тацуя – це одне, але навіть Міюкі говорила войовничо, так, ніби для неї це було природно, коли вони вирішували план нападу.
Кацуто висловив свою згоду з ними:
— Так, це підходящий план. Я надам машину.
— Га? Джюмонджі, ти теж їдеш? — запитала Маюмі – Тацуя подумав про те ж саме.
Кацуто був не з тих, хто стоїть на передовій сам і не дозволяє підлеглим брати участь у бойових діях.
— Як член Джюмонджі, одного з Десяти головних кланів, це мій прямий обов'язок. Але крім того, я не можу заплющити очі на цю ситуацію як учень Першої старшої школи. Я не можу залишити все на долю молодших.
— …Тоді…
— Саеґуса, ти не підеш.
— Маюмі, голова учнівської ради має бути тут зараз.
— …Гаразд, добре, — сказала вона, неохоче киваючи на подвійні вмовляння. — Але ти теж не можеш піти, Марі. У школі ще могли залишитися їхні люди. Що ми будемо робити, якщо голови дисциплінарної комісії не буде тут?
Цього разу настала черга Марі невдоволено кивати.
Поспостерігавши за поєдинком двох учениць (?), Кацуто подивився на Тацую.
— Шібо, ти йдеш зараз? Якщо так, то це може призвести до нічної битви.
— Це не займе багато часу. Я завершу справу до заходу сонця.
— Ясно, — можливо, він відчув щось у ставленні Тацуї, тому що Кацуто більше нічого не питав. Він просто сказав: — Я піду за машиною, — і вийшов з медпункту.
— Я знаю, що голова і президент з Десяти головних кланів… але хто така Хару? — запитав Лео, хоча всі інші навмисно уникали цього питання.
Тацуя відклав питання на полицю.
— Ми поговоримо про це пізніше. Ходімо! — потім він вийшов з медпункту разом з Міюкі, потім Лео та Ерікою, які йшли слідом за ним.
***
Машина була великим позашляховиком, а на пасажирському сидінні сидів ще один член їхньої команди.
— Йоу, старина!
— Кіріхара…
— Чувак, тебе неможливо здивувати.
— …Ні, я дуже здивований, — він подумав, «як ти назвав мене», але не зміг цього сказати.
— Як би там не було, чуваче, я теж беру в цьому участь.
— Давай, вперед.
Тацуя не мав жодного уявлення про те, що відбувалося в голові Кіріхари, що змусило його погодитися на це, але не було часу тиснути на нього з питаннями. Він просто сів у пікап, а за ним і його молодша сестра та друзі.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub