— Уо.
Мері видала дивний звук.
Вона дивилася на Роана і не могла повірити.
Уолтер виглядав так само.
"Хто розробив стратегію битви і той, хто перерізав шию Вайолін - був тією ж людиною?"
Вона не чула такого слуху.
Битва закінчилася недавно, і про неї ще не було детальної та точної інформації.
Роан усміхнувся, побачивши на нього свої погляди.
Він подивився на Ґейла і потиснув плечима.
"З цього моменту, такі речі будуть проводитися досить часто." - Розсміявшись, подумав Гейл.
Роан повернувся до Волтера і Мері.
Він не міг розмовляти з ними, коли йому хотілося. Тому він просто перекладав погляд з одного обличчя на інше.
Через деякий час Волтер з’ясував справу і простягнув руку.
— Я Уолтер Оуэллс.
Роан потиснув його долоню і вклонився.
— Роан.
Тільки тепер, вони почали знайомитися.
— Мэри.
Мері теж взяла себе в руки. Але на її обличчі все ще залишалося здивований вираз.
"Як-то несподівано."
У неї в голові вже з’явився образ людини після того, як вона послухалася розповідей.
"Я думала чоловік, який винайшов стратегію, буде дядьком середніх років з довгою бородою, а у того, хто убив Вайолін, стане величезне тіло, і виглядати він буде як один із цих гірських бандитів."
Обидві здогадки виявилися невірними.
Ні, вона навіть не сподівалася бути однією і тією ж людиною.
Потім, почувся голос Ґейла.
— Давайте не будемо просто стояти зовні і зайдемо всередину.
— А? Да. Так.
Мері не могла відірвати очей від Роана, навіть коли почала кивати.
Уолтер також не зводив із нього очей.
Роан справив таке ж враження на Джейн, яка стояла позаду.
"Він дійсно приємний хлопець."
Звичайно, одна Джейн думала про інші речі.
***
Ґейл провів Мері, Уолтера і Джейн в його наметі.
І, звичайно, Роан теж, оскільки він був метою їх візиту, йшов з ними.
Як тільки Уолтер сів на стілець, він почав закидати Роана запитаннями.
— Для початку, поговоримо про стратегії, які ви здійснили в цій битві?
— Да. Звичайно.
Роан розповідав про хід битви, стратегії і контрмерів, які вони прийняли, коли все пішло не так, як він очікував.
Уолтер кивав з серйозним видом, іноді воскуючи, але завжди показував щире ставлення.
— То ти кажеш, що прийняв контрмери коли вони вибралися з лісу?
— Да. Верно.
— Ммм.
Волтер глибоко торкнувся підборіддя і поринув у роздуми.
Через деякий час він подивився на Роана і обережно сказав:
- Але знаєш. Я розумію, що твоя стратегія хороша але у мене є деякі сумніви щодо неї.
- Я вислухаю твої сумніви.
- По-перше, в цьому регіоні люди використовують ліс Рітен, як головний маршрут для переміщення, хоча є також ущелина гори Флем, вірно?
— Верно.
— Якби ви не тягнули бочки з маслом, то військо Вайолін пішло через ліс. Тоді ви могли б розташувати укріплення з возів на сході лісу Рітен і таким чином відрізати їм шлях до виходу?
Уолтер пильно дивився в очі Роану.
- Ти сказав, що вам не вистачало олії, але я думаю, якщо б ви підпалили тільки західний вихід з лісу, цього могло бути достатньо, щоб накрити вогнем все вороже військо.
Роан мовчав, бо не мав права говорити без дозволу.
Уолтер усміхнувся і подав знак рукою.
— Все нормально. Розкажи мені, що ти думаєш з цього приводу.
Після цих слів, Роан сказав дуже тихим голосом:
- Це стратегія, над якою можна довго роздумувати. Однак ліс Рітєн не настільки великий, щоб вмістити 2000 воїнів. Отже, щоб завдати нищівного удару війську Вайолін, нам треба було підпалити ліс, коли вороги прийдуть до нього. Для цього нам потрібно було б заздалегідь розлити олію в його західній частині.
Чистий і повний сил голос.
Роан продовжував говорити:
— Але ми мали дуже дешеву олію, але вона була досить дешевою і низькоякісна. Тому, воно мало сильний неприємний запах. Було очевидно, що якщо ми розливаємо олію на західному вході в ліс, лопуси зупиняться, відчувши його запах. І вони дійсно сильно відреагували на бочки з маслом в цій битві.
Лопуси були монстрами більш близьких до вовків або собак, ніж до коней.
У них був дуже гострий нюх.
— Ах...
Уолтер тихо вигукнув.
Безумовно, лопуси могли навчитися запах дешевої олії.
Він стукнув пальцем по краю столу.
— Так. Я думав занадто вузько. Сьогодні я дізнався від тебе дещо нове. - Він відверто зізнався.
Роан був здивований.
"Знаю я хоч одного поважного чоловіка, який схожий на нього?"
Він чув, що Уолтер був одним з учнів главою лицарів у академії Пейвор. Він жив у розкішному домі, виглядав гарно і мав приємний характер.
"Я точно знаю сім'ю Оуеллсів, але чому я не можу нічого згадати про Уолтера?"
Якщо він дійсно був такою людиною, Роан мав запам'ятати його, але в його спогадах не було чоловіка на ім'я Уолтер Оуелс.
Це могло бути дві причини.
"Він прожив жалюгідне життя..."
Роан повернувся, щоб краще розглянути обличчя Уолтера.
"Чи він помер навіть раніше, ніж розкрився його здібності."
Зараз, коли він бачив обличчя Уолтера перед собою, йому здавалося, що справа саме в останньому.
"Тепер я розумію, що в цьому світі загинуло величезна кількість незнаних мені геніїв..."
Окрім тих, хто досягнув великого успіху в житті, були генії, які померли перед тим, як їхній талант дав плоди.
"Крома обдарованих людей, які відомі мені з минулого, я повинен знайти тих, про яких не знав раніше."
Важливо використовувати спогади з майбутнього, але водночас важливо було почати будувати нове майбутнє власними зусиллями.
Поки він думав про це, почувся голос Уолтера:
— И ще одна. Щодо пасток перед підкріпленням з возів.
— Да. Ми викопали кілька ям у землі і наповнили їх піском та водою.
— Да, верно. Ви точно здогадалися, де вони прийдуть. Тоді можна було просто викласти дно ями гострими шматками металу або списами. Це могло бути більш ефективним, ніж засипати її піском? Як думаєш?
Після цих слів обличчя Роана придбало здивований вираз. Потім він слабо посміхнувся.
- Про таке я навіть не думав. Я лише хотів позбавити лопатів можливості рухатися, але не думав про те, щоб завдати їм шкоди самій пасткою.
Він схилив голову.
— Цього разу я багато чого навчився.
— Правда? Цього разу я був на крок попереду? Хаха.
Уолтер щасливо розсміявся.
Лица Ґейла і Мері, які стояли поруч з ним, змінилися дивним чином.
"Я добре знаю про можливості Роана, але містер Уолтер також вражає своєю кмітливістю вже в такому юному віці". - Думав Ґейл.
Але Мері була зовсім іншою.
"Чому тут взагалі радіти?"
Вона зовсім не розбиралася у цій стратегії і нічого не розуміла з того, про що вони говорили.
"Якщо вам доводиться зробити це, і після цього вийде так. Чого в цьому смішного? Все ж..."
Мері подивилася в сторону Уолтера.
"Якщо Уолтеру це подобається, значить і мені теж."
На її обличчі пройшла усмішка.
Роан і Уолтер продовжували обговорювати стратегію та різні тактики ще досить довго. Ґейл, який багато років мандрував по боях і часто розмовляв з ними так довго, що вже встиг устати.
Уолтер плескнув.
Хлоп.
— Сьогоднішнє спілкування було дуже корисним. Я багато дізнався і зрозумів.
- Я теж багато дізнався від вас.
Роан вклонився.
Волтер подивився на Роана і сказав з жалем:
- Насправді, коли наша розмова закінчиться я хотів битися з тобою. Я хотів оцінити те, на що здатний той, хто своїми руками перерізав ковтку Вайолін. Но...
Він вказав на груди Роана, замотану бинтами.
- Я не можу битися з пораненою людиною. Тому...
Уолтер зняв зі свого одягу маленьку піктограму.
— Коли одужаєш, прийди в академію Пейвор і знайди мене. Тоді і перевіримо наші здібності.
Він не міг повністю контролювати своє почуття конкуренції.
Обличчя Мері, яка стояла поруч з ним, прийняло здивований вираз.
- Цей значок дають кожному учневі академії. Хіба ти можеш просто так віддати його будь-якому?
Після цих слів Уолтер похитав головою.
— Не будь-хто, і я не просто так його віддаю. Я віддаю його людині, яка точно має навики.
Він простягнув значок Роану.
Роан, подивившись на мить у вічі Уолтерові, забрав значку.
— Я приду.
- Я чекатиму на тебе.
Уолтер усміхнувся і піднявся.
Він помахав рукою Ґейлу.
- Вибачте, що приїхав так раптово, коли ви все ще були зайняті.
Гейл просто посміхнувся.
Мері піднялася зі стільця і моргнула.
- Ти закінчив?
— Да. Я закінчив.
— Тоді, ми можемо йти, вірно?
— Ага.
Після його слів, на обличчі Мері розцвіла усмішка.
Розмова про стратегію і тактики була надто нудною.
Потім, почувся голос Ґейла.
- Може, я повинен провести вас до замку Іппен?
Мері зраділа.
— Правда? Дуже добре. Навіть якби ви не...
Тут у розмову зустрів Уолтер.
— Нет. Все в порядке.
Він помахав рукою, перекладаючи погляд з Роана на Ґейла.
- Ви все ще не закінчили свої справи. Я не можу позбавити вас солдатів, заради цих дурниць.
Справді, його поведінка була гідною учня голови лицарів.
Гейл злегка вклонився.
- Дякую за розуміння.
Почувши їхню розмову, Мері надула губи.
— Я одна відчуваю себе зіпсованою дитиною. Мені теж не потрібні охоронці.
Волтер подивився на неї і посміхнувся, а потім попрямував до виходу з намету.
Ґейл, Роан та інші ад’ютанти пішли слідом і проводили їх.
Перед тим як поїхати, Мері зрощувала погляд Уолтера і спокійно сказала, щоб тільки Ґейл та Роан могли чути.
- Дядько Рози. І Роан.
Солодкий голос.
— Ви добре справились. Дякую.
Вона підмигнула і залізла в карету.
Волтер потиснув плечима, наче питаючи, що сталося, але Ґейл і Роан нічого не сказали.
Уолтер зачепився губами, і з стриманим виглядом увійшов у карету, пропустивши перед собою Джейн.
Хіінг.
Заіржали коні, і карета прийшла в рух.
Ґейл, Роан і ад’ютанти стояли на вході в табір, поки вона не зкрилася зі виду.
— Фуф. Так чи інакше, все закінчилося без пригод. - З яким полегшенням сказав Гейл.
Роан слабо посміхнувся і кивнув.
— У будь - якому разі, здається, ти з часом станеш більш відомим. Слухи про битву в Слан вже почали розходитися по королівству.
Роан лише посміхнувся, почувши слова Ґейла.
— Якщо так буде продовжуватися, сам граф може з'явитися, щоб подивитися на тебе? - З сміхом сказав він, плескаючи Роану по плечу.
Потім Роан, трохи схилившись, тихо сказав.
— Командире полку Ґейл.
— Ха? У тебе є, що сказати?
— Да. - Я дав коротку відповідь.
Ґейл знову стримав голову набік і запитав.
- Що таке?
Роан сказав, що не зможе набрати повітря в легені.
— Я б хотів піти у відставку на час.
***
- Ти точно збираєшся повернутися?
Ґейл знову запитав його, хоча знав, що йому не слід було цього робити.
Звісно.
Роан відповів на це запитання десятки разів.
Вони обидва стояли перед кабінетом Арона, у штабі сьомого корпусу.
Гейл зітхнув.
"Коли я почув в перший раз, що він подає у відставку, у мене мало серце не зпало."
Тому, забувши про свого званні командира полку, він схопив Роана перед усіма солдатами і підняв шум.
"Що ж, хоча метушня 12 відділень була ще більш вражаючою."
Вони хапали Роана за ноги і казали, що ніколи його не відпустять.
Навіть Кріс став на сторону членів відділення перед тим, як поїхати в Міллер.
Роану довелося чотири дні переконувати солдатів свого відділення в тому, що він повернеться після того, як закінчить свої справи.
Він повторював це десятки, сотні разів. Тільки тоді солдати неохоче дозволили йому піти.
Ґейл також переконався, що Роан повернеться і навіть примушував його пообіцяти. Тільки тоді він вислав Арону заяву про відставку.
"Він вже 7 разів повертав їх?"
Арон повертав кожне послане йому заяву.
І нарешті, коли вони отримали восьме повідомлення, їм прийшла відповідь.
< Приходьте до штаб корпусу.>
Гейл і Роан дивилися на щільно закриті двері кабінету.
— Зайдемо?
Роан кивнув.
Киїг.
Масивні дерев’яні двері відчинилися з гучним скрипом.
Як тільки вони увійшли в кабінет, Арон, який розгулював з боку в сторону, повернув голову до Роану.
Жорсткий вираз обличчя, дивний погляд.
Він підійшов до Роану.
"Угх. Він сердиться?"
Гейл, стоячи поряд з Роаном, пішов на крок в сторону.
Тим часом Арон, зупинившись перед Роаном, запитав у нього непроникного обличчя.
- Ти справді збираєшся повернутися, вірно?
Роан ще раз повторив те, що він говорив Ґейлу сто разів і 12 відділень.
Звісно.