Розділ 38: Заповіт (7)
Полум’я вибухнуло.
Вогонь, лютий настільки, що міг пожерти сам світ, з ревом вирвався назовні. Сірий попіл закружляв у повітрі, підхоплений шаленою течією жару.
Астарот недовірливо дивився на пожежу, що котилася на нього.
— Що за… чорт?
Він поспіхом активував Благословення Викривлення. Фіолетова темна мана розповзлася павутиною, захоплюючи простір навколо. Викривлений вимір згорнувся в масивний бар’єр, стаючи між ним і полум’ям.
Трісь! Хрусь! Тріск!
І тоді викривлений простір зіткнувся з мечем Дейла.
Ще мить тому клинок безсило відскакував від цього викривлення. Але тепер він продавлював його грубою магічною силою, ламаючи сам вимір. Чим більше мани Дейл вливав у меч, тим лютіше палало полум’я. Клинок, огорнутий вогнем, розітнув викривлений простір навпіл.
— Ти знущаєшся з мене?! — вирвалося в Астарота.
А часу осмислювати вже не було.
Меч Дейла рвонув уперед, мов промінь світла, прошивши розірваний простір.
Астарота накрила хвиля болю.
Його ліва передпліччя було зрізане начисто. Кров хлинула з обрубка, і він похитнувся, стискаючи куксу.
— Прокляття! Сучий…
Від колишньої самовдоволеної зверхності Архієпископа не лишилося й сліду. Він сипав прокльонами, скалячись, мов загнаний у кут звір, і вибухнув аурою. Темна мана вирвалася з нього, коли він люто втупився в Дейла, що стояв, повністю охоплений полум’ям.
— Це вже починає дратувати!
Астарот очікував спротиву. Жоден план не йде ідеально. Але це… це виходило за всі межі.
Він стиснув зуби.
Він прорвав Завісу Ілюзій, створену ціною двохсот демонів, за лічені миті.
Він б’ється, як чудовисько, володіючи силою, що перевершує більшість професорів, хоча він лише кадет.
І навіть після того, як я його вбив, цей виродок повертається знову і знову!
У нього немає мани. Не може бути, щоб він досі бився!
Але Дейл стояв перед ним, палаючи вогнем, і з його тіла виривалися потоки мани, які давно мали вичерпатися.
Що це за виродок… — Астарот дивився на нього з недовірою, відчуваючи, ніби сам світ змовився проти нього.
І водночас Дейл дивився на себе з таким самим подивом.
Тіло було охоплене полум’ям — але болю не було.
Одяг не згоряв.
Шкіра не обвуглювалася.
Він нічого не відчував.
Що це… Первісне Полум’я?
Сила, що раптово прокинулася в ньому, могла бути тільки ним. Але чому саме зараз? Воно жодного разу не відгукнулося, хоч як він намагався його пробудити. Та зараз було не до роздумів.
Він обернувся до Айріс.
Айріс ахнула, дивлячись на нього, охопленого вогнем.
— Д-Дейле?.. Я… як це взагалі можливо?
Дейл підійшов до неї й легенько стукнув кулаком по голові.
— Ай! — вона схопилася за тім’я, зі сльозами в очах. — За що?!
— Я ж сказав тобі стояти на місці, так?
— А-але…
Він важко зітхнув і став перед нею, закриваючи собою.
— Без «але». Цього разу не втручайся. Залишайся тут.
Вона трохи надулася, але кивнула.
— …Добре.
Переконавшись, що Айріс позаду, Дейл знову повернувся до Астарота.
Під ногою щось хруснуло.
Це була відсічена ліва рука Астарота. У ній усе ще був затиснутий покручений інструмент, схожий на ложку.
Гнів Дейла миттєво став крижаним.
Це те, чим він збирався вирвати Айріс очі.
Якби Первісне Полум’я не прокинулося… вона б уже їх втратила.
Полум’я навколо нього проникло ще глибше, у саме серце. Воно тріщало, ревіло, перетворюючись на монструозне пекло, здатне спалити світ.
Дейл звернувся до демона, що дивився на нього з насторогою:
— Астароте. Ти казав: подивимось, кого боги люблять більше.
За записами, Первісне Полум’я було силою, створеною Богом Демонів. Але бог лишається богом — хай він божественний чи демонічний.
З грюкотом він ступив уперед, вивільняючи потік мани, що тепер переливався з клейма душі.
— Ну? Чого стоїш? Давай закінчимо цей тест.
Енергія неслася по тілу так люто, що здавалося, судини ось-ось луснуть. Для Дейла, який усе життя страждав від хронічної нестачі мани, це відчуття було абсолютно чужим. Нереальним.
Він не знав, чому Первісне Полум’я прокинулося саме зараз. Але здогадувався, звідки береться ця мана.
Кажуть, Первісне Полум’я створює ману, спалюючи Дерево Творіння. Тобто воно здатне щось спалювати, перетворюючи це на ману.
То що ж воно палить зараз?
Відповідь була очевидна.
Дейл подивився на власне тіло, охоплене вогнем, і гірко всміхнувся. Первісне Полум’я спалювало його тіло, створюючи ману. Доказом була відсутність сірого попелу, який зазвичай лишався після дії Благословення Відродження.
— Не думав, що стану дровами, — пробурмотів він.
Якщо полум’я використовує його життя як паливо, то, теоретично, поки воно горить, він може генерувати майже безкінечну ману.
По хребту пробігло тремтіння всемогутності.
Він відчув легкість. Наче важкі кайдани, що сковували його все життя, нарешті впали.
Інстинктивно він зрозумів. Усі ті техніки, яких він лише торкався. Усі роки тренувань у нескінченних білих снігових полях.
Тепер він міг застосувати їх на повну.
Він подивився на Астарота.
— Не йдеш? Тоді я прийду сам.
Один крок.
Земля здригнулася, мов від землетрусу. Відстань між ними зникла в одну мить.
Очі Астарота розширилися від жаху, коли Дейл вдарив кулаком.
Стиль бою Беральда: Ламання Гори.
Гуркіт розірвав повітря, а ударна хвиля з ревом прокотилася простором.
— Ти божевільний ублюдок! — закричав Астарот, знову активуючи Благословення Викривлення.
Простір здригнувся, ледь стримуючи удар… і тут же розірвався.
Астарота відкинуло назад. Він гепнувся об землю, захлинаючись кров’ю. Тремтячи, він підвівся, перевів погляд на Айріс у далині, і очі його наповнилися люттю.
— Прокляття…
Якщо навіть ілюзії й викривлення простору не працюють, то зупинити цього безсмертного монстра неможливо.
Він вирішив відмовитися від Семи Очей.
Чи випаде ще шанс — невідомо. Але зараз він не здобуде сили. Він просто загине, як пес.
— Дейл Ган. Я запам’ятаю твоє ім’я. Клянуся.
Однією рукою, що лишилася, Астарот клацнув пальцями.
Фіолетовий купол зник. Нічне повітря хлинуло всередину, і над ними знову розкинулося темне небо. Астарот розвернувся, намагаючись утекти до краю академії.
Дейл легенько тупнув ногою.
— І куди це ти зібрався?
Полум’я навколо нього вибухнуло, здіймаючись у величезну вогняну стіну, що накрила простір куполом.
Щелепа Астарота відвисла.
— Бар’єр?! Ти знущаєшся?!
— Ти ж кадет Бойового відділення! — видушив він. — Як ти взагалі користуєшся магією?!
— І що? — байдуже кинув Дейл. — Ніде не написано, що кадетам Бойового відділення заборонено магію.
Астарот замовк. Йому просто більше не було що сказати.
— Благословення Безсмертя, фехтування, рукопашний бій, магія…
— Ти взагалі знаєш, що таке межі?!
Він схопився за голову, сиплячи прокльонами.
— Це маячня! Повна маячня!
Голос зірвався на крик.
І його можна було зрозуміти. Він — Архієпископ, демон, що панував над тисячами, десятками тисяч. Він ніколи не допускав, що його загонять у кут. Не професори. Не всі професори разом.
І тим більше — якийсь кадет.
Спокійним, низьким голосом Дейл сказав:
— Коли я прийшов сюди… ще до того, як прорвав твою Завісу… я чув, як ти сказав, що дітям з притулку не потрібна причина, щоб померти. Достатньо того, що їм не пощастило опинитися тут того дня.
Він чітко пам’ятав ці слова.
Меч піднявся, вістря вперлося просто в Астарота.
— Так от. Сьогодні не пощастило тобі.
Цього було більш ніж достатньо, щоб його вбити.
— С-стій! Якщо ти мене вб’єш—
Дейл не дав йому договорити.
Він зібрав у меч усю шалену ману, що вирувала в тілі. Полум’я спалахнуло ще лютіше, ревучи вздовж клинка. Він володів мечем цілу вічність, але це відчуття було новим. Електричним. Захопливим. Мороз пробіг хребтом — від захвату, не від страху.
З його губ зірвався сухий сміх, і в пам’яті спливли слова старого друга, Юрена, з минулого життя:
«Дейле, знаєш? Коли досягаєш вершини меча, можна розсікти небо, не витративши ані краплі мани».
Дейл стиснув руків’я.
— Ти помилявся, Юрене.
Тоді, коли він голодував за кожною крихтою мани, цього відчуття не існувало.
Тепер же… ніби в нього виросли крила.
Він бачив усе чітко. Те, чого раніше не міг.
Стиль Сонячного Меча. Дев’ята форма — Сутінки.
Палаючий меч розітнув небо.