Розділ 34: Заповіт (3)
У повітрі пролунав моторошний тріск ламких кісток. Наступної миті тіло торговця потворно роздулося й перекрутилося, перетворюючись на жахливе чудовисько.
Айріс, шокована побаченим, з криком зірвалася:
— Дейле! Це не час замовляти курячі шпажки!
— Знаю, — я миттєво відступив, збільшуючи дистанцію між собою і торговцем. І втупився в істоту переді мною. Це було ненормально. Абсолютно.
Що це, чорт забирай, таке? Демонічна аура?
Я насупився й розширив чуття.
Із потворного тіла накотилася липка, огидна хвиля енергії. Одяг розірвало вщент, і під ним спалахнуло чорне полум’я — стигмата душі Бога Демонів.
Чому в академії є демон? Ні… чи можу я взагалі назвати це демоном?
Формально будь-хто зі стигматою Бога Демонів вважався демоном, але ця істота більше скидалася на демонічного монстра, ніж на людину. Це була демонізація — фінальна доля людини, що отримала стигмату Бога Демонів. У такому стані контроль над силою стигмати втрачався, темна мана виривалася назовні, а тіло мутувало в чудовисько.
Але саме це й було дивним. Демонізація була тісно пов’язана з незапечатаною присутністю Бога Демонів. А оскільки зараз він запечатаний, його стигмата не могла проявити повну силу. Подібні вибухи майже не траплялися. Отже, хтось навмисно спровокував це.
Я звузив очі, дивлячись на монстра. Той уже не міг говорити — з горла вирвався хрипкий рев, ніби його душили власні нутрощі. Він рвонув уперед, зносячи вивіску ятки.
— Обережно, Дейле! — крикнула Айріс.
— Так. Це небезпечно, — відповів я.
Але не для мене.
— Для нього, — додав я.
Коли істота кинулася, я схопив її за руку, провернув і застосував бойовий стиль Бералда — Небесний перекид. Потворне, роздуте тіло гепнулося об землю головою вперед.
— Грааа—урк!
Пил злетів угору. Я спокійно підняв упалу дерев’яну шпажку й жбурнув її в потилицю монстра. Заряджена маною, вона прошила череп і вгрузла в землю.
Айріс глянула на повалене тіло:
— Дейле, це…
— Демон, — сказав я. Технічно — ні, але зараз це не мало значення.
— Д-д-демон? Чому в академії взагалі є таке?!
— Не знаю. Але—
Я не встиг договорити.
Колись мирне свято вибухнуло хаосом — крики, гуркіт, ревіння.
Бум! Трах!
— КЯЯЯ!
— Щ-що відбувається?!
— Д-демонічні монстри! З’явилися демонічні монстри!
Я оглянув картину й вилаявся:
— От лайно…
Як і побоювався, той монстр був не один. Декілька демонічних істот трощили територію академії. Паніка ширилась, мов пожежа. Люди кинулися врозтіч. Дехто з кадетів вихоплював зброю й намагався битися, але це лише посилювало безлад.
— Ти здурів?! Навіщо тут вогняна магія?!
— Та це єдине, що я вмію!
— Хтось! Дайте мені меч! Я залишив свій у гуртожитку!
Напівгероїзм вів лише до трагедії. Зброю більшість залишила, ще й пили з ранку. Проте кілька справді трималися.
— Забирайтесь, п’яні ідіоти!
— Ви заважаєте!
Та цього було замало. Люди інстинктивно ринули до головних воріт.
— Тікайте!
— АААА!
Монстри, відчувши легку здобич, рвонули слідом.
Айріс зблідла:
— Дейле! Діти! Вони біля воріт!
— Камілла з ними. Вони мають бути в порядку… — сказав я, але сам у це не вірив. — Ходімо. Наздоженемо їх.
— Так!
Біля воріт панував жах. Камілла рубала монстрів, отець Антоніо намагався втримати дітей.
— Камілло! — крикнула Айріс.
— Айріс, зачекайте, будь ласка! — крикнула Камілла, помітивши її.
Саме тоді монстр замахнувся на Каміллу. Вона пірнула під удар і з розмаху відтяла йому руку.
— Ти, покидьку!
Монстр завив. Інші, відчувши кров, рвонули… не на Каміллу, а на дітей.
— Н-ні! — у розпачі закричала Камілла.
— Залиш це мені! — Айріс вийшла вперед.
Вона піднесла молитву, очі спалахнули всіма кольорами веселки.
— О, Семеро Богів, даруйте своїм дітям захист! Захист Семи Зірок!
Світлий купол накрив дітей. Тіла монстрів, торкнувшись бар’єра, зашипіли. Вони відступили.
Я вийшов уперед:
— Когось шукаєте?
Монстри розвернулися до мене.
— Дейле! Це небезпечно!
— Заходь під бар’єр!
Я лише знизав плечима.
Камілла кинулася поруч:
— Я прикрию—
— Не треба, — відповів я.
Я стрибнув.
— Один.
Меч у череп.
— Два.
Розтин з боку.
— Три.
Я летів. Через хвилину все було скінчено.
— П’ять. Шість. Сім.
Навіть Камілла стояла приголомшена.
— Хто ти такий?..
— Потім.
Професор Морфеус кричав здалеку:
— Сюди! Евакуація через прибудову!
Ми рушили… аж поки дитина не крикнула:
— Лео немає!
— Я піду, — сказав я.
— Я з вами! — Айріс.
— Ні. Ви — з дітьми.
Камілла кивнула.
— Зрозуміла.
Я знайшов Лео. Живий.
— До кафетерію. Швидко.
Там був професор Кейн.
— Дейле!
— Де Морфеус?
— Я його не бачив.
І тоді я зрозумів.
Дозволи. Торговці. Свято.
Я стиснув зуби.
— Сучий син…
Архієпископ Снів і Фантазій. Астарот.
Це був ти.