Розділ 29: Зайнятий розбиранням із професорами (1)
На понеділковому занятті з практичної бойової підготовки професор Кейн зайшов до аудиторії й одразу ж жбурнув курсантам несподіване запитання:
— Як ви вважаєте, хто такий герой?
Зненацька заскочені курсанти розгублено кліпнули очима.
— Перепрошую?
— Герой, сер?
— Хіба герой — це не той, хто отримав благословення Семи Богів і володіє клеймом душі?
— Якщо справа лише в клеймі душі, — сухо відповів професор Кейн, — то й демон теж підходить.
— Е-е… ну…
— Я питаю, чому взагалі людей із клеймом душі почали називати героями, — уточнив він і, повернувшись до дошки, великими літерами написав слово «ГЕРОЙ», після чого завмер в очікуванні відповіді.
В аудиторії запала незручна тиша. Тікання годинника звучало майже як удари молота.
— Ніхто? Невже таке складне запитання?
Попри провокацію, жоден курсант не підняв руки. Усі тут були вже третьокурсниками, старшокурсниками за мірками академії, і давно зрозуміли одне: привертати увагу Кровожерливого Гончака — завжди погана ідея.
— Ну що ж, — зітхнув професор. Його погляд хижака ковзнув аудиторією й зупинився на одній людині. — Альберте.
Альберт підскочив, ніби його вдарило струмом.
— Чому завжди я?! Серйозно, чому завжди я?!
Цього разу він вирішив чинити опір.
— Я не знаю відповіді!
— Не знаєш? — перепитав професор.
— Ні! І навіть якби знав — я б усе одно не відповідав!
Професор Кейн з удаваним інтересом кивнув і повільно витяг із-під плаща велику пляшку соку.
— О? Справді?
Це був той самий сік. Його легендарний «оздоровчий напій», який він уже демонстрував на заняттях із ментальної підготовки.
— А ти знаєш, Альберте, — почав професор, — що цей сік, за чутками, ще й прочищає розум та загострює—
— Причина, з якої людей із клеймом душі називають героями, бере початок п’ятсот років тому, з часів Великої П’ятірки Героїв, які запечатали Бога Демонів! — випалив Альберт на одному подиху. — Щоб ушанувати їхню жертву та захист, який вони дали людству, всіх, хто мав такі самі клейма душі, почали називати героями!
Професор Кейн широко всміхнувся й міцно поплескав Альберта по плечу.
— Саме так. Оце я й хотів почути.
Сам Альберт, утім, не зводив нервового погляду з пляшки, що загрозливо стояла на кафедрі.
— Але ця нудна історична довідка — не те, про що я питаю, — продовжив професор.
— Сер?
Він повернувся до кафедри й подивився на клас уже серйозним поглядом.
— Коли ви випуститеся й отримаєте ліцензії, люди почнуть називати вас героями. Але те, що вас так називають, ще не означає, що ви ними є.
Людей із клеймом душі вже п’ятсот років автоматично звуть героями. Але саме слово ще нічого не гарантує.
— Тож спитаю ще раз, — сказав він. — Хто такий герой насправді?
Знову тиша.
— І цього разу охочих немає?
Раптом один курсант підвівся. Він стояв рівно, голос звучав упевнено:
— Герой — це той, хто захищає слабких, тих, хто не має клейма душі, і протистоїть демонам та демонічним чудовиськам, аби боронити людство.
Професор Кейн криво всміхнувся.
— Захищає слабких і людство, кажеш? Ти й справді в це віриш?
— Сер?
— А якби перед тобою стояв ненависний уламок Бога Демонів, — холодно спитав він, — ти б справді добровільно віддав своє життя за світ і людей?
Курсант кивнув, сповнений гордості.
— Звісно!
Професор Кейн зник з поля зору на мить — і вже наступної секунди з’явився просто перед ним. Його кулак вдарив так, що міг би розтрощити сталь.
— А-а-а!
Курсант відлетів назад і гепнувся на підлогу. Професор подивився на нього зверху вниз і цокнув язиком.
— Ти панікуєш і падаєш від одного удару — і після цього кажеш, що віддав би життя за людство?
— Я… я просто злякався!
— Виправдання ні до чого. Усі ви зреагували б так само, — зітхнув він і повернувся до кафедри. — Будь-хто може ляпнути, що пожертвує собою заради світу. Такі слова нічого не варті.
Він повів поглядом по аудиторії.
— Я не очікую, що ви врятуєте людство. Не очікую, що захистите світ. І не лише ви — жоден із так званих героїв, що зараз бігають континентом, теж.
Насправді тих, хто справді був готовий пожертвувати собою заради світу, можна було перелічити на пальцях однієї руки.
Цього разу вираз обличчя професора Кейна був гранично серйозний.
— Але якщо ви хочете, щоб вас називали героями, запам’ятайте одне. Навіть якщо ви не можете врятувати всіх — захистіть хоча б тих, хто поруч із вами.
Не витягуйте меч заради незнайомців. Витягуйте його заради себе. Не заради них — заради себе.
Чи це сім’я, кохана людина, чи друг — не має значення. Йдеться не про самопожертву за абстрактний «світ».
— Можливо, ви не здатні врятувати всіх. Але захистити тих, хто вам дорогий, ви точно можете. Оце і є справжній герой.
Коли він закінчив, аудиторію накрила важка тиша. Професор ніяково прочистив горло. Це траплялося щороку, але до такої тиші він так і не звик.
— Гаразд, досить філософії, — нарешті сказав він. — Сьогодні заняття на відкритому повітрі! Наступного тижня уроків не буде через Фестиваль Печаті, тож сьогодні я вас так вимотаю, що піна з рота піде!
Під стогони й зітхання курсантів професор Кейн вийшов з аудиторії.
Після незвично жорсткого заняття я пожартував:
— Сильна сьогодні була промова, професоре.
— А ти що тут робиш? — буркнув він.
— У їдальні був натовп, тож я вирішив перекусити тут, — я поставив на стіл сендвіч і каву з крамниці кампусу. — До речі, і вам узяв.
Зазвичай по понеділках я обідав з Айріс, але сьогоднішнє заняття ледь не звалило її з ніг, тож ми перенесли зустріч.
— Приєднаєтеся?
— Ти? — він важко зітхнув. — Гаразд… Який сендвіч?
— Шинка з яйцем.
Професор широко всміхнувся й сів навпроти.
— Оце я розумію — сендвіч із гідністю.
У його гігантських руках він виглядав як іграшка.
— Ти сильно виріс останнім часом. Я тебе ледь упізнаю, — сказав він.
— Ви ж уже казали це минулого разу.
— Ні, цього разу інакше. Ти ще більше підріс. Особливо мана.
— Це завдяки вам, професоре.
— Не сміши, — відмахнувся він. — Два роки я ламав собі спину, намагаючись тебе витягти, а ти був безнадійний.
Це була правда. Коли інші професори давно махнули на мене рукою, саме він уперто тиснув, бурмочучи:
«Я не можу змиритися з тим, що курсант під моєю опікою — такий ідіот».
— Підіймай меч заради себе, а не заради когось, — згадав я його слова і тихо хмикнув. — У цьому сенсі ви й самі герой.
— Та годі вже, — буркнув він. — То чого ти прийшов?
— Я ж казав, їдаль—
— Не мели дурниць, — він глянув гостро. — Усі заняття закінчилися. Чого ти тут?
Я трохи помовчав і сказав:
— Фестиваль Печаті ж наступного тижня, так?
— Ну і?
— Я чув від знайомого з магічного відділу, що професорка Б’янка не зможе прийти. У неї інші справи.
— Що?! — очі професора розширилися.
Він і гадки не мав, що Б’янка усунулася через серйозний інцидент зі студентом і тихо все розгрібає, не бажаючи шкодити його репутації.
— Ясно… — він зсутулився. — Ну, не те щоб це мене стосувалося.
Ага, звісно, — подумав я.
— Тоді чому б вам не скласти їй компанію? Щоб вона не сиділа сама під час фестивалю.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Але я нічого не тямлю в магії…
— Та хто каже про роботу? Просто поговоріть. Навряд чи вона хоче провести фестиваль в лабораторії.
— Ну… — він відвів погляд. — Вона, мабуть, зайнята. Раптом я заважатиму—
— Ви виглядаєте так, ніби можете людину з’їсти, а тепер соромитеся? — перебив я.
— Що ти сказав, малий?!
Я простягнув йому паперовий пакет.
— Ось. Візьміть із собою. З цим вас точно не виженуть.
— Що це?
— Вино. Її улюблене. Я купив його у Валгаллі на вихідних. Увечері зайдіть, ненав’язливо.
— Ти…
— І ще. Я чув, вона любить салат із імперським лососем. Ви ж упораєтесь?
— Т-ти, шмаркач! — професор схопив мене за руку, очі в нього блищали, ніби він от-от розплачеться.
Ну, тепер ми квити, — подумав я.
— Гаразд, я пішов.
— Ага. Дякую.
Коли я вийшов, професор Кейн ще довго стояв у тиші.
Коли Дейл пішов, порожній кабінет наповнився тишею. Лукас стискав пляшку вина, наче коштовність, і задоволено усміхався.
— Малий шельма…
Два роки тому цей курсант був його головним болем, а тепер став напрочуд надійним.
— Фехтування в нього чудове… і рукопаш теж, — пробурмотів він.
Єдиною слабкістю була мана, але й вона почала зростати.
— Нахабний, але серце в нього правильне.
Він відкрив особову справу Дейла.
— Сирота… спонсор від Республіки… особистих покровителів немає…
Очі Кровожерливого Гончака звузилися.
— Може, варто запропонувати цьому шибенику стати моїм асистентом.