Розділ 27: Мурашник (2)
Двір сиротинця з хаосу перетворився на повноцінний підпільний тоталізатор. Діти вже сиділи колом навколо нас із Каміллою, витріщившись блискучими очима й сиплячи ставками з таким азартом, ніби на кону було щось більше за цукерки.
— Дві цукерки на сестру Каміллу!
— Я теж! Я теж!
— Хмф! Ви, дурні. Я ставлю на темну конячку! Три цукерки на сивочолого!
— Га?! Ось чому ти завжди програєш солодке! Тут треба грати обережно!
— Ні за що! Справжній чоловік завжди ставить на ризик!
— Тьфу! Який ти чоловік, якщо в тебе ще й волосся на яйцях не росте?!
— Г-гей! Забери це назад! Негайно!
Камілла розгубилася, явно не очікуючи, що все зайде так далеко.
— Що… що взагалі тут відбувається?!
Вона повернулася до Айріс із німим благанням у погляді, але допомоги не дочекалася. Айріс, навпаки, сиділа серед дітей і підливала олії у вогонь.
— Я ставлю десять цукерок на Дейла!
Діти ахнули так, ніби до їхнього клубу увірвався легендарний багатій.
— Д-д-десять?!
— Уф! Ось вона — сила дорослого гаманця!
Ми з Каміллою перезирнулися й одночасно важко зітхнули.
— Схоже, вибору в нас немає, так?
— Так. Назад дороги вже немає.
Навіть якби зійшли всі Семеро Богів, вирватися з цієї ситуації було б неможливо.
— Мені підходить. — Камілла вказала на мене грубим дерев’яним мечем, вирізаним із гілки, очі палали рішучістю. — Чесно кажучи, я давно хотіла перевірити себе проти тебе.
Я хмикнув і підвівся, підібравши такий самий дерев’яний меч.
— Без мани, так?
— Звісно.
— Домовилися.
У чистому фехтуванні без мани результат був очевидний: я виграю. Не тому, що зневажав уміння Камілли. Вона — вундеркінд, гідна кандидатка на майбутній титул Меча Святійшої Імперії. Серед фехтувальників без мани вона входила в десятку найкращих академії.
Але це — все.
Я пройшов шлях, який вона ще навіть не почала. Тисячоліттями я не біг — але й ніколи не зупинявся. Я не випускав меча з рук, навіть коли був слабким, незграбним, незавершеним.
— Йду.
Камілла рвонула вперед. Швидше, ніж коли спарингувалася з дітьми.
Дерев’яні мечі з гуркотом зіштовхнулися. Навіть без мани двобій між носіями клейм душі був надто швидким для звичайного зору. Та дітей це не зупинило — вони шаленіли.
— Огооо!
— Це божевілля!
— Я навіть мечів не бачу!
Її стиль був прямим і чесним, як і личить воїну Святійшої Імперії. Без хитрощів, без прикрас — тільки чиста, жорстка точність, без жодної щілини для помилки.
Вражало більше, ніж я очікував. Справжнє «доведення основ до абсолюту». Але її меч був надто легким, щоб витримати вагу життя, яке ніс мій.
Я відбив її удар знизу й миттєво скоротив дистанцію, врізавшись плечем.
Каміллу відкинуло назад, ноги ковзнули по землі.
— Ти…
Діти вибухнули.
— Сестра Камілла програє!
— Бачите?! Я ж казав!
Камілла тремтячими очима глянула на галасливі обличчя. Маленька дівчинка зі сльозами прошепотіла:
— Ти програєш, старша сестро?
Камілла рівно вдихнула, знову підняла меч.
— Я виграю.
Я всміхнувся й ледь смикнув мечем, провокуючи.
Вона кинулась з криком. Цього разу її атаки були лютішими, мов буря. І тоді її дерев’яний меч вибив мій із руки.
Очі Камілли розширилися.
Двір вибухнув святом.
— Урааа!
— Сестра виграла!
…На відміну від них, «переможниця» стояла мовчки, стискаючи меч, губи зведені в тонку лінію.
Я цокнув язиком.
Зрозуміла. Я їй піддався.
Я стримувався настільки, щоб це не було очевидно. Але недостатньо.
Я не міг розтрощити її перед дітьми. Для них Камілла — герой, захисниця, легенда. Я не збирався ламати цю казку.
— Гаразд, усі! — сказала Айріс. — Скоро обід, сховайте цукерки.
— Ооох…
— Сьогодні обід буде особливий, — додала вона.
Очі дітей засяяли.
— Який?
Айріс гордо підійшла до мене.
— Дейле, приготуєш рамен?
Тепер зрозуміло, навіщо він був.
— Потрібен великий казан.
— Є! — зраділа Айріс.
Після очей — час для шлунків.
Поки варилася вода, Айріс тихо сказала:
— Ти казав, що виріс у сиротинці…
— Так.
Вона дивилася у вікно.
— Я теж. До того, як стала Святою. Мене виховав отець Антоніо.
— О…
— Моє прізвище було Флора. Але Свята не має права на прізвище.
Вона віддала ім’я матері — і стала «дитиною богів».
— Іноді я думаю… яким було б моє життя без цих очей.
— Айріс…
— Я знаю. Звучить невдячно.
Я подивився на неї.
— Ти впевнена, що можеш мені це казати?
— Я тобі довіряю.
Без вагань.
— Поруч із тобою… ніби я знаю тебе дуже давно. Можливо, з минулого життя.
Мене наче вдарили.
Вона всміхнулася і ткнула мене в щоку.
— Не кажи нікому, добре?
— …Добре.
Рамен мав шалений успіх.
Навіть отець Антоніо не витримав.
Камілла ж мовчала.
— Все ще злишся? — спитав я.
— Ні. Я просто… слабка.
— То що? Будеш нити через одну поразку?
— Що ти сказав?!
— І це майбутній Меч Імперії?
Вона зірвалася.
— Наступного разу я зітру цю посмішку!
— Чекатиму.
Діти підбігли.
— Ви виглядаєте класно разом!
— Ви ж пара, так?
— Лео, — тихо сказала Айріс.
Через п’ять хвилин Лео повернувся блідий:
— Я був неправий! Камілла і Дейл — зовсім не пара! Айріс і Дейл — набагато краще!
Я зітхнув.
Айріс… що ти з ним зробила?