Розділ 7 — Закладання основ (3)

Розділ 7: Закладання основ (3)
Лабораторія була в такому жахливому стані, що навіть слово «хаос» звучало б надто м’яко. Повітря було просякнуте різким смородом невідомих реагентів і алхімічних інструментів, що безжально атакував відчуття.
— Ти знаєш, що таке стигмата душі? — запитав професор Бастіон, розвалившись у тому, що ледь можна було назвати стільцем. Швидше, це був зогнила грудка запліснявілої шкіри.
Я окинув поглядом кімнату в пошуках місця, де можна було б сісти, але швидко здався.
— Дар Сімох Богів, хіба ні? — відповів я.
— Дар, кажеш… — Бастіон затремтів від сміху, ніби моя відповідь його розважила. — А як щодо благословення?
— Це особлива здатність, що проявляється лише в небагатьох із тих, у кого пробудилася стигмата душі.
— І як ти вважаєш, у чому головна риса благословення?
Головна риса благословення…
Я замислився. Питання було нескладним. Зрештою, людство дійшло до цього висновку за сотні… ні, за тисячі років.
— Після прояву воно ніколи не зникає, — відповів я.
— О? — в очах професора спалахнула зацікавленість. — Цікава відповідь.
— Чим саме?
— Більшість людей сказали б, що головна риса благословення — унікальність. На відміну від стигмати душі, благословення в кожного різне, — пояснив він.
На мить я втратив дар мови. Загалом… він мав рацію. Пересічна людина й справді в першу чергу зосередилася б на унікальності. Не кожен настільки відчайдушний, щоб намагатися стерти силу, яку ледве здобув.
— У будь-якому разі, ти маєш рацію, — додав Бастіон уже спокійним, низьким голосом, схрестивши руки. — Щойно благословення проявляється, воно більше ніколи не змінюється й не зникає.
Куди подівся той божевільний, що реготав, захлинаючись слиною, коли я вперше його побачив? — подумав я.
Я пам’ятав його як ексцентричного, дивакуватого чоловіка, у якого явно бракувало кількох гвинтиків. Тож ця несподівана зібраність здавалася мені дивною.
— А тепер повернімося до стигмат душі, — він постукав зморшкуватими пальцями по лівому боці грудей. — У середньому людина пробуджує стигмату приблизно в десять років. Дехто — у три, дехто — аж у вісімнадцять.
Це було загальновідомо.
— Конкретний тип стигмати різниться, але здебільшого діти успадковують ту саму стигмату, що й у батьків.
— Це проходять ще на першому курсі загальноосвітніх дисциплін, професоре, — зауважив я.
Навіть найгірші курсанти це знають. То навіщо він так докладно розжовує очевидне?
— Спадковість стигмат… віковий діапазон їх прояву… і те, що після появи вони ніколи не зникають, — продовжив він. — Хіба це тобі нічого не нагадує?
Я похитав головою.
— Не можу сказати, що нагадує.
Професор Бастіон промовив із моторошною серйозністю:
— Облисіння.
— Що?..
— Іншими словами, логічно мислячи, кожен герой зі стигматою душі переживає щось на кшталт облисіння, — пояснив він.
— Зачекайте… — вирвалося в мене.
Що, в біса, несе цей псих?
— Що? Вважаєш порівняння невдалим? — спитав Бастіон.
— Не знаю, наскільки воно точне, але якби це почув хтось зі Священної Імперії, вас би, мабуть, забили до напівсмерті, — відповів я.
Якби я передав Айріс ці слова, вона б, напевно, солодко всміхнулася… а тоді гепнула Святим Писанням йому по голові.
— Ось як? — Бастіон знизав плечима. — Ну, якщо я досі живий, значить, ти не зі Священної Імперії.
Його погляд був спокійний і проникливий.
— І не з Імперії, де віра в Церкву Семи Зірок надто глибока.
Залишався лише один варіант.
Держава, заснована близько п’ятисот років тому під час війни з Демонічним Богом переселенцями з іншого світу. Країна, де віра в Церкву була слабшою, ніж будь-де, і де свободу принаймні на словах ставили вище за все.
— Ти з Республіки, так? — запитав він.
То це безглузде базікання було лише для того, щоб з’ясувати, звідки я?
— Ви могли просто спитати напряму, — відповів я.
— Слова часто брешуть.
Ось він. Той самий ексцентричний професор Бастіон.
— До речі, а що було б, якби я справді був зі Священної Імперії? — поцікавився я.
— Я б одразу вигнав тебе. Не маю жодного бажання мати справу з фанатиками.
Цілком логічно. Для Священної Імперії, що поклоняється Сімом Богам, дослідження Бастіона щодо штучного втручання в стигмати були чистим богохульством.
Я чув чутки, що Священна Імперія щороку тисне на Академію, вимагаючи закрити всі подібні дослідження.
З огляду на стан лабораторії, сумніватися в цьому не доводилося. І все ж, попри постійний тиск, Бастіона ніколи не відраховували.
Чому?
Відповідь була простою. Він був прямим нащадком Юлія Бастіона — легендарного героя, відомого як Великий Мудрець, одного з Великої П’ятірки, що запечатала Демонічного Бога.
— Отже, ти хочеш приєднатися до моїх досліджень зілля, що впливає на стигмату душі? — спитав Бастіон.
— Так.
— Даруй, але це неможливо.
— Через те, що я з Бойового відділення? Якщо так, це не проблема—
— Ні. Річ не в цьому.
— Тоді чому?
— Відповідь проста, — на обличчі професора з’явилася лукава усмішка. — У мене немає коштів на дослідження.
Я важко зітхнув, оглядаючи лабораторію, що більше нагадувала закинутий будинок із привидами. Отже, ось у чому справа.
З таким станом приміщення дивуватися браку фінансування не доводилося. Але все ж… подумати тільки, нащадок Великого Мудреця не може дозволити собі навіть дослідження.
Це була проблема. Допомогти з грошима я теж не міг. У мене не було ані мідяка. Сирота без родини, я навчався тут лише завдяки стипендії Республіки.
— Скільки вам потрібно? — усе ж запитав я.
— Хм! Залежить від напряму, але щонайменше… мільйон золотих.
Я онімів.
За мірками Республіки це було приблизно мільярд вон — астрономічна сума.
Я й уявити не міг, що мій план спіткнеться через таку банальну річ, як гроші. Чорт забирай.
Можна було б просто відмовитися від ідеї Зілля Підсилення Стигмати Душі.
Але проблема була не лише в цьому.
Справжня цінність професора Бастіона полягала не тільки в одному зіллі.
Як і личить нащадкові Великого Мудреця, він мав неперевершений інтелект, гостре бачення й новаторство, яке інші не змогли б відтворити навіть у мріях.
Щоправда, він трохи не при собі… і чому — я досі не розумію, — подумав я.
Знаючи, що саме він створить у майбутньому, я відчув роздратування. Якщо все піде так само, історія повториться.
У минулому житті Бастіон таки створив Зілля Підсилення Стигмати Душі, що переломило хід війни з демонами. Але незабаром після перемоги він наклав на себе руки. Причину самогубства так і не з’ясували.
Якщо одна з причин — це те, що він гнив у цій сміттєвій лабораторії без можливості працювати… людство знову втратить нащадка Великого Мудреця марно.
Я не міг втратити ні зілля, ні самого Бастіона.
— Я знайду спосіб забезпечити фінансування, — сказав я.
— Ха-ха-ха! І як же ти це зробиш?
— Будь-яким способом.
Я розвернувся й вийшов із лабораторії.
Сонячне світло залило обличчя. Після задушливої темряви лабораторії це було схоже на вихід із підземної печери просто в теплий день.
Мільйон золотих… Як, у біса, я маю їх дістати?
Втім, способи були.
Проте жоден із них не був легким для звичайного курсанта. Та й кинути Академію заради грошей я не міг.
Без випуску я не отримав би Ліцензію Героя, а отже, полювання на демонів за кристали мани чи виконання контрактів за винагороду було б можливе лише нелегально.
Відрахування — не варіант.
Понад усе, мої майбутні товариші були тут, в Академії. Заради зустрічі з ними я не мав права піти.
— Тц…
Занурений у думки, я прямував до гуртожитку, коли почув голос здалеку.
— Гей, Ганчірко! Куди це ти прямуєш?
«Ганчірка» — прізвисько, яке я заробив, стабільно займаючи останнє місце в рейтингу кожного семестру.
Я повернув голову. На мене зухвало посміхався світловолосий курсант, а позаду нього тіснилися три дівчини.
Хто це взагалі? — я не одразу згадав.
— Тц. Придурок, коли тебе кличуть — біжиш. Чого завмер? — фиркнув блондин, нетерпляче махнувши рукою.
Його манера поведінки раптом витягла з пам’яті старий спогад.
— А… точно. Згадав.
Це був Джулс Канг — курсант із Республіки, який постійно мене принижував. У минулому житті після випуску я з ним більше не перетинався, тож просто стер його з пам’яті.
Я мимоволі хмикнув. Не думав, що знову натраплю на цього виродка.
— Ей, чого ти ржеш? Давай сюди. Що, жити набридло? — гаркнув Джулс.
Його недбала фраза змусила дівчат позаду захоплено зойкнути.
— Старший Джулс, це ж той хлопець, що завжди останній у рейтингу?
— Він ще й сирота, так? Фу… Ось що не так із цією Академією. Лише через стигмату сюди беруть усякий непотріб.
— Я вважаю, що навчатися тут мають лише люди з правильним походженням. Такі, як старший Джулс!
Я зітхнув і похитав головою. У мене не було ні часу, ні бажання розбиратися з цими ідіотами. Мені потрібен був мільйон золотих — і якнайшвидше.
— Дивіться-но на нього. Подумав, що він крутий, бо випадково виграв один поєдинок без мани? — зловісно скривився Джулс, підходячи ближче. — А, точно. Кажуть, ти постійно крутишся біля Святої. Тц-тц. Знай своє місце, Ганчірко. Хоча… я тебе навіть розумію.
Він раптом знизив голос, щоб дівчата не почули, і з хтивою посмішкою нахилився до мене.
— У нашої дорогої Святої ці… благословенні опуклості… ну, скажімо так, вражаючі. Жоден чоловік повз таке спокійно не пройде, правда?
Він зареготав, гидко стискаючи повітря перед грудьми, імітуючи непристойний жест.
Я зупинився й завмер.
— О? Що таке? Злився? Ух, я тремчу. Чого ти так реагуєш між друзями? Що далі — вдариш мене? — насмішкувато тремтів Джулс, розтягуючи губи в глузливій посмішці.
У ту ж мить у моїй пам’яті сплив забутий факт, і я усміхнувся у відповідь.
Якщо я правильно пам’ятаю… хіба родина Джулса Канга не входить до п’ятірки найбагатших конгломератів Республіки?