Папір: його неможливо дістати
Поки я висіла на спині Ральфа, ми підійшли до зовнішньої стіни.
Вона була побудована для захисту міста, тому вона набагато вища, ніж будівлі поруч. Близько двох-трих поверхів за японськими стандартами, і вона досить масивна. Ворота в ній розташовані по кожному боці світла, близько яких розміщені кілька солдатів для перевірки прихідних мандрівників.
Ці ворота були південними, і я побачила солдата, що стояли поруч. Один з них міг бути моїм батьком. Я не могла зрозуміти, хто саме, але Торі знала. Вона притиснула сверток до грудей і побігла вперед, махаючи рукою.
— Папа!
Він виглядав здивованим.
— Тори, в чому справа?
- Ти залишив щось вдома! Ми прийшли віддати це.
Торі, ти такий добрий. Ти занадто добра! З моїм колишнім батьком я не була наполовину такою доброю. Мабуть, мої справжні почуття випали на думку: « Я б розлютилася через те, що ти покинув це вдома і був би скандалом. Ти забув, що сталося вранці? "
Тато з полегшенням зітхнув і простяг руку, щоб узяти пакунок.
- О-ох, я врятований! ...хм? Ти залишила Мей одну?
Батько насупився. Здається, він не помітив нікого окрім улюбленої доньки Торі, але не побачив компанію Ральфа і мене, свою другу улюблену доньку на спині Ральфів.
Торі енергійно похитала головою і вказувала на інших.
вона теж тут! Дивись, вона на спині Ральфа.
— А? О! Ясно.
Він озирнувся навколо, відчуваючи себе ніяково через те, що не помітив нас, а потім поплескав Ральфа по голові.
- Пробач, що ти мусив нести її всю дорогу, Ральф.
— Ми йшли в ліс, тому нам було по дорозі.
Ральф трохи турбувався через те, що тато потріпав його по волоссі. Він опустив мене, а потім забрав свої речі у Лутца і Фея.
— Дякую, Ральфе.
Ми проводили Ральфа та його друзів, провівши їх крізь ворота і після цього ми з Торі пішли в кімнату очікування біля воріт. Стіна була досить широкою, щоб розмістити в ній кімнату три на чотири метри. Ця кімната була не такою великою, так що, схоже, вона служила і кімнатою очікування та кімнаткою для нічного чергування. Кімната очікування була дуже просто залишена: стіл, парочка стільців і шафи.
Я з захопленням дивилася навколо, ніби вперше була в іншій країні. Через деякий час один зі співробітників батька приніс нам води.
— Ви такі хороші дітки, принесли татові те, що він забув.
Нам знадобилося близько 20 хвилин, щоб дійти від дому до воріт в темпі Тори, тому я була надзвичайно вдячна за воду. Я залпом випила все, що було в дерев'яній чашці, а потім голосно зітхнув.
— А-а-ах, смачно! Я ніби ожила!
- Мейн, хіба ти не пройшла лише два кроки?
Після цих слів усі почали сміятися. Я намагалась виглядати засмученою, але не могла заперечити, бо всі бачили Ральфа, який ніс мене. Я налила собі ще одну чашку, поки всі сміялися з мене.
До кімнати зайшов ще один солдат. Він взяв з полиці дерев’яну коробку, яка була призначена для інструментів і відразу вийшла. Атмосфера була напруженою, і я нахмурилася.
- Татку, щось сталося?
- Напевно, через ворота проходить хтось, кому потрібно приділити особливу увагу. Не про що турбуватися.
Тато міг чхати рукою, кажучи, що тут немає нічого такого, але я не могла, бо хвилювалася, коли виникла така ситуація. Все добре?
Тобто, це ж ворота. У солдатів переполох. Хіба це не тривожний сигнал?
На відміну від мене, Торі спокійно сиділа, нахиливши голову на бік, ніби нічого небезпечного тут не було.
— А кому слід приділяти особливу увагу? Я бачила їх раніше?
Здається, Торі не могла уявити когось, хто б тремтів солдатів, хоч вона і проходила через ворота досить часто. Наш батько задумано потертий щетину на підборіддя, а потім відповів.
- Е-ем, це може бути хтось схожий на злочинця. Або це може бути аристократ, про який треба повідомити лорду.
— О...
Якщо він говорив про людей, які виглядають як злочинці, то це означає, що вони роблять висновок про людину лише за зовнішнім виглядом. Хоча судячи з того, як все працює, малоймовірно, що тут наявний якийсь спосіб передачі інформації, тому у них немає іншого вибору, крім як зупиняти кожну підозрілу людину.
— Ми залишаємо їх чекати в іншій кімнаті, поки начальство не вирішить, чи можна пускати їх у місто.
А-а, це значить, біля воріт має бути кілька кімнат очікування. Тепер я зрозуміла. Звичайно, приміщення для аристократій і злочинців повинні мати істотні відмінності: від розміру кімнати до якості меблів. Життя несправедливе, хоч би в якому світі ви були.
Поки я думала про все це, молодий солдат повернувся, поставивши на місце коробку і циліндричний предмет, схожий на трубу. На його обличчі не було і сліду тривоги, як повинно бути в критичній ситуації. Схоже, батько був правий, нічого серйозного.
Солдат, тримаючи щось в лівій руці, підійшов до батька, підняв правий кулак, а потім двічі постукав їм по лівому боці грудей. Батько встав, випростався і повторив цей жест. Можливо, саме так віддають честь у цьому світі.
— Отто, доповідай, — тато говорив з таким виразом на обличчі, якого я ніколи не бачила вдома.
— О-ох.
Я бачила тільки те, як він безробітний, так що це було щось нове. У нього суворий вираз обличчя, і він виглядає справді крутим.
- Граф Ловенвалт хоче пройти через ворота, сер.
— Його друк?
- Підтверджена, сер.
- Добре, він може пройти.
Отто знову віддав честь, а потім сів у крісло навпроти мене. Він поставив дерев'яну коробку прямо на стіл поруч з собою, а потім обома руками витягнув якусь річ. Вона не була гладкою, як папір і не пахла так само, але відразу привернула мою увагу.
Пергамент?
Не знаю, чи це справді пергамент, але це точно щось на зразок паперу з шкіри тварини. Я не можу прочитати, що там написано, але ці слова написані з літер місцевої алфавіту. Я уважно стежила за тим, як Отто витягнув коробочку з чорнилами і перо з тростини, а потім почав писати щось на пергаменті.
Е-е-Е-і-и-ет! Лист! Існує людина, яка вміє писати! Це перша цивілізована людина, яку я зустріла у цьому світі. Я дуже хочу, щоб він навчив мене читати їхньою мовою!
Поки я думала, мій погляд був прикутий до рук Отто, ніби хотів пожерти їх. Тато поклав руку мені на голову і потріпав волосся.
- Що таке?
Я поглянула на батька, а потім звернула увагу на річ, яка виглядає як пергамент. Якщо я не дізнаюся, як це називається, то не зможу запитати про це пізніше.
— Папочка, папочка! Що це?
- А, це пергамент! Папір зі шкіри кіз і овець.
- А ця чорна річ?
— Чернила, а ось це перо.
Як я і думала! Я знайшла папір та чорнило і тепер можу робити книжки. Я була настільки щаслива, що хотіла танцювати, але намагалася залишатися спокійною. Я міцно стиснула руки перед собою, чарівно подивилася вгору на свого батька і з усіх сил почала допитувати.
— Эй, папочка. Можна мені таке?
— Нет, Мэйн, это не іграшка.
Хоч я і намагалася залучити все чарівність маленької дівчинки, він відмовився мого прохання. Звичайно, ця відмова не означала, що я збиралася кидати спроби.
Коли мова йде про книжки, я жорстока як кусача черепахи і приклеюється до жуйки на підошві черевиків. Не варто недооцінювати мою прихильність!
- Я хочу писати! Правда-правда. Пожа-а-алуйста!
- Не можна, Мейн! Ти навіть не вмієш писати.
Звичайно, якщо ви не вмієте писати, то вам не потрібні чорнила чи папір. Саме тому з’явилася нагода обернути слова батька проти нього.
- Я зможу, якщо ти навчиш мене! Якщо я зможу, то мені можна?
Молодий солдат з низьким рухом вміє писати, так що хтось на зразок мого батька, який виступає в ролі начальника, теж повинен. Ніколи б не подумала, що хтось, хто вміє писати, може жити в будинку без єдиного клаптика паперу, але я рада що помилялася. Якщо тато навчить мене читати й писати, то читання книжок цього світу вже не буде нездійсненною мрією.
Поки я сиділа з приліпленою до обличчя широкою посмішкою, перебуваючи в одному крокі від здійснення своїх бажань, хтось здався посміхнувся. Я оглядалася, намагаючись знайти джерело звуку, і побачила Отто, легку смерчу, ніби наші з татом розмови про пір'я та чорнила були чимось дивним.
Вона сказала: "Навчаєш мене" сер, а ви не дуже вправні в листі?
З гучним гуркотом всі мої мрії розбилися. Усмішка застила на моєму обличчі, ніби хтось вилив мені відро крижаної води.
— А? Папочка, ти не вмієш писати?
- Я більш-менш вмію читати і писати. Я працюю з паперами, тому мушу вміти читати, але не більше того, що трапляється на роботі. Досить того, щоб я міг на чути записувати імена людей здалеку.
— О-о-ох...
Я зітхнула, вугмо дивлячись на свого батька, поки він вибачався. Отже, схоже, що грамотність мого батька закінчується на розумінні алфавіту для запису імен людей. Хоча Отто сказав, що не дуже хороший, але він був на рівні першокласника, який робить помилки в іменах своїх друзів. Чесно кажучи, він безполезенний.
- Гей, не дивись так на свого батька! - З нервовим виглядом сказав Отто, який поставив мене так різко змінити свою думку про батька. Тепер він, ніби виправдовуючи батька, почав пояснювати обов’язки солдата.
- Робота солдата — зберігати мир у місті, але під час великих заходів на які запрошують палаци, лицарі зазвичай отримують письмову інструкцію. Ми бачимо не так багато різних людей. Досить вміти просто записувати їх імена.
Батько мав шанс взяти себе в руки і повернути свою гордість, поки Отто виправдовував його. Схоже, я сильно зачепив його почуття.
— Майже ніхто з селян не вміє читати, окрім голів села. Я взагалі-то дивовижний, знаєш!
— Вау, ти невірний, татко! Можу я взяти це? Пожа-а-Алуйста?
Ти невірний, татко, так що ти можеш під фанфари подарувати своїй коханій дочці сто аркушів паперу. Я з благанням заглядала в його очі, але він засумнівався і зробив крок назад.
- ...дається сторінка коштує місячного зарплати, і давати її дитині...
Що ти сказав? Місячне жування? Чт... Скільки коштує пергамент? Це... Хоча я і не дитина, це не та річ, яка повинна бути поза моєю досяжністю.
У місті не було жодної книжкової крамниці. Ціна, яку простолюдини не могли собі дозволити. Незважаючи на те, як довго я випрошую папір, моя сім’я ледве вистачає грошей на їжу. Ніхто не купить мені папір.
Після поразки я опустила плечі. Отто м'яко погладив мене по голові, намагаючись підбадьорити.
- Ти не знайдеш паперу в магазинах, куди ходять простолюдини. Її можуть дозволити собі палаци або ж торговці і урядові чиновники, тому діти все одно їй не користуються. Якщо хочеш навчитися писати, чому б не взяти табличку з глини? Як щодо тієї, що використовував я, коли вчився?
— Правда? Це чудово!
Я відразу кивнула і погодилася на те, щоб узяти її. Я чекала надто довго і дуже хотіла навчитися писати, тому збиралася взяти Отто собі в вчителя.
- Дякую, дядьку Отто! Прошу, можете навчити мене писати? Будь ласка!
Коли я виклала на Отто своєю чарівною посмішкою, батько дивився на нас двох з жалобним виразом обличчя, але я не звертала на нього уваги.
Практикуватися в листі, отримати табличку, на якій можна писати - цього достатньо, щоб розтопити моє серце, але якщо я дійсно хочу робити книги, треба дістати папір. Зрештою, неможливо залишити текст на глини. На ній пишуть, а потім стирають, як з дошки. Вона чудово підходить для практики листи, але не пасує для книги.
Мені навіть не приходило в голову, що папір може бути недоступний простолюдинам. Хм-м, як же мені зробити книгу, якщо у мене немає паперу? Якщо я не можу дістати папір, то що мені потрібно зробити? Що я можу зробити?
Хіба я не можу зробити її сама?
Перш ніж робити книжки, я мушу почати виготовляти свій папір. Але робити папір не так вже й легко. Не думаю, що дитині таке під силу.
Гр-ре-р, дорога до книг занадто довга!!