Я. У мене був добрий зір. Не лише в сенсі гарного зору, а й у сенсі швидкого сприйняття інформації.
–Ти виконала усю свою домашню роботу?
–Так. Тому що я хороша дитина.
–Це правда. Розв'язування задач – це як влучити стрілою в ціль. Потрібно знати, як їх розв'язувати точно.
Тож я швидко зрозуміла, чого від мене очікують батьки. Вони хотіли, щоб я була хорошою дитиною.
Тож я швидко засвоїла те, чого вони мене навчили, і жила як хороша дитина, яка ніколи не робила нічого поганого.
Але настав день, коли я зрозуміла, що мої батьки хочуть не просто хорошої дитини, а ідеальної дитини.
Одного разу я йшла до школи. Кілька дітей переходили пішохідний перехід, хоча світлофор був червоним. Я відчувала тривогу всередині, думаючи, що вони не повинні цього робити. Хороша дитина дотримується правил. Здається, вони не могли цього робити.
Я не могла стояти на місці. Зрештою, поганих дітей сварять.
–Гей, ти. На що ти витріщаєшся?
–Га? Вибач. Я втратила самовладання.
–Нічого страшного. У будь-якому разі, ми збираємося провести час з однокласниками. А ти?
–Ем... Вибач, я не думаю, що можу піти...
–Чому б і ні? Розкажи мені, коли добре провести час. Ми підлаштуємось під тебе.
–Ем... Після школи я йду вчитися і повертаюся додому о восьмій, потім одразу йду до кімнати для навчання вирішувати мовні задачі до десятої, потім спати... А мій час для ігор фіксовано на одну годину у вихідні...
–Досить! Фу, як ти так живеш?
–Га? Це так...?
Поки ми розмовляли, світлофор загорівся зеленим, і я підняла руку, щоб перейти пішохідний перехід. Крок за кроком, обережно.
Коли я була близько до шкільних воріт, я побачила старого чоловіка, який стогнав і щось пересував у кутку.
«Хороша людина допомагає іншим», – подумала я.
Я послала свого друга вперед і допомогла старому перенести свої речі. Але оскільки я витратила час на допомогу, я зрештою трохи запізнилася. Це було очікувано, але я все одно відчула жаль. На диво, оскільки я рідко запізнювалася, мене не сварили.
Перший урок був на уроках етики. Це був час для вивчення очевидних фактів. Я уважно слухала урок етики, щоб стати хорошою дитиною. Історії на уроках етики завжди були однаковими. Прощай іншим за їхні провини, роби добро і все вирішиться. Все це передбачає вміння добре витримувати.
Мої батьки завжди казали, що все має бути вирішено належним чином.
Тож я придушувала те, що хотіла зробити, і прагнула бути хорошою дитиною.
Після уроків, під час перерви.
Я встала зі свого місця, щоб піти до туалету.
Проходячи коридором, я почула гучний шум.
Над хлопчиком знущалися інші хлопці. Його били кулаками.
Я не могла стояти на місці, одразу підбігла і сказала: –Припиніть. Ви робите йому боляче.
Згідно з тим, що я дізналася на уроці етики, вони мали б припинити насильство, коли я попросила. Але вони цього не зробили. Вони виявилися набагато гіршими дітьми, ніж я очікувала і навіть відштовхнули мене.
Я не могла цього зрозуміти. Але щоб бути доброю, мені довелося терпіти.
Поки я вперто трималася, вони намагалися зробити щось грубіше, але продзвенів дзвінок і вони повернулися до своїх класів.
По дорозі додому хлопчик, якому я допомогла, підійшов подякувати мені.
–Дякую.
–Я просто зробила те, що мала.
Я чекала на той самий світлофор і чекала, поки не загориться зелений. Потім я побачила, як мої однокласники кудись ідуть погуляти. Власне. Власне, я теж.
–Я хочу піти погратися.
Це секрет, але якось я запитала батьків, чи можу я піти погратися з друзями. Мене насварили. Чесно кажучи, я не очікувала багато чого.
Ходити до школи. Повторювати. Вправлятися. Спати. Дійти за планом. Їсти за планом. Спати за планом. Терпіти і поводитися добре, як мене вчили.
Живучи таким розпорядком, я раптом побачила по телевізору випадок, коли фермер, який тримав тварину, зробив щось шахрайське і був спійманий. Показали корову, яка їла корм.
З якоїсь причини я подумала, що вона схожа на мене.
Наступного дня в школі хлопці, які знущалися з того хлопчика, почали знущатися з мене. Вони були відомі своєю поганою поведінкою, тому діти з інших класів вирішили дивитися, а не допомагати.
Я не могла цього зрозуміти. Але терпіння було звичним. Навіть якщо це було сумнівно, я робила так, як мені казали. Хоча мене й цькували, це мене особливо не турбувало.
Найсумніше було те, що оскільки я щодня ходила до підготовчої школи, я не заводила багато дружніх стосунків, тому в мене не було друзів, які б підтримали мене в цій ситуації.
Мовчки, як завжди. Поки я терпіла цькування, хлопець, якого також цькували, сказав мені: –Я вирішив просто їх послухати. Вони сказали, що не будуть мене цькувати, якщо я дам їм гроші.
Тоді щось ворухнулося в моєму серці.
–Справді? Тоді я теж так зроблю.
Я не могла цього зрозуміти. Але якщо просто дати гроші вирішить проблему? Це було неймовірно просто. Я слухняно дала гроші кривдникам. Моя гордість не постраждала і я не почувалася погано. Зі мною все гаразд. Я добре терплю.
Але.
–Добре...
Коли той хлопець виконав наказ хуліганів і передав гроші. З якоїсь причини я не могла цього витримати. Я відчула, як у мене затуманився зір. Коли я отямилася, я розлютилася.
–Ха... Ха... Ха...!
Була кров на моїх руках. Я проколола їм плечі та руки механічним олівцем і грубо вирвала його, залишивши рани. Того дня мене покликали батьки і годинами сварили.
–Що це таке!
Лише після того, як мене вдарили, я зрозуміла, що підсвідомо боялася своїх батьків. Я також не хотіла повідомляти про проблему.
–Але я дізналася, що знущання – це теж погано.
Ляпас! Я знову повернула голову, і крик сколихнув мій розум. Я знала, що завдавати їм болю – неправильно. Але питання все ще залишалося в мені.
Якщо робити те, чого навчає підручник з етики, не вирішувало проблеми, чи не варто мені робити те саме? Навіть зараз я дізналася, що насильство – це неправильно, але я все ще зазнаю насильства. Переконання словами не змінило б результату.
Правильно. Що ще я можу зробити, окрім як піддатися гніву?
Я знаю, якої відповіді хочуть мої батьки. Все ще.
–...Я просто хотіла допомогти.
Я постійно виправдовувався, виходячи з етики, але вони хотіли бачити хорошу дитину, яка правильно вирішує проблеми та не створює нових.
Нехороша дитина.
Після лайки я спочатку була просто приголомшена. Потім у мені вирував гнів. Тим не менш, я розірвала ляльку-свинку. І швидко охолонула.
Добре, давайте визнаємо. Я зайшла надто далеко.
Злитися – це погано.
Послухайте, я навіть розірвала свою дорогоцінну ляльку-свинку.
Отже, це повернулося поганим результатом.
Мабуть, був інший вихід.
Я байдуже повернулася до того, що мала робити.
Навіть не знаючи причини, я дотримувалася встановленого розпорядку: їсти, вчитися, займатися спортом. Знову терпіти… Мені спала на думку худоба, яку я бачила по телевізору. Чи мене теж ретельно кудись готують?
Хай там як. Все гаразд. Я в порядку.
Знову по дорозі додому.
–Гей, мала.
Хтось до мене звернувся. Я трималася на відстані, не будучи надто грубою, але так, як мене вчили.
–Ти… Підозріла людина?
–Це мала… Підозріла людина? Я просто граю.
Людина вказала на посібник на столі. Дивлячись на папір, там був ігровий екран, щось на кшталт гри в менеджмент, де ви вирощуєте та перевозите тварин.
–Це зроблено клубом.
–Гм… Час для початкової школи… Розмовляти з незнайомцями погано. Я зараз піду.
–Ти добре навчилася. Але хіба люди, які тебе цьому навчили, взагалі не роблять поганих речей?
Я подумала про однокласників та вчителів, які спостерігали, як мене цькували.
–Ні.
–Бери. Якщо введеш цей код, можеш завантажити його з магазину додатків. Він позначений як цілющий, чи не так? Він допомагає контролювати гнів, тому це непогана гра.
Чоловік простягнув мені код. Я намагалася не звертати уваги. Але оскільки це було для людей з великим гнівом, я згадала свою минулу помилку. Тож, під час вихідних, я ввела код через перевірений магазин і завантажила додаток.
Зазвичай дана годинна перерва використовувалася для сну або прогулянки, але цього разу було інакше. Мені сподобалася ця гра. Вона мирна… Чи відчувають ці тварини також спокій? Доглядати за тваринами було приємно і просто милуватися зеленим пасовищем також було весело. Тег зцілення не був брехнею.
Не встигла я озирнутися, як година пролетіла непомітно.
Я одразу ж відклала телефон і почала вчитись. Але… Насправді. Я хотіла грати більше. Чому я не можу робити те, що хочу, і повторювати одне й те саме?
Ні. Терпіти. Терпіти – це звичне. Якщо я не витримаю, мене насварять. Я все одно нічого не можу зробити.
Наступні вихідні, 1 година. Ще 1 година. Хоча я витратила лише невелику кількість часу, прогрес був стабільним. Це була проста гра, де ви збільшуєте поголів'я худоби, відправляєте її на волю та час від часу проганяєте злих вовків, які намагаються їх з'їсти.
Ах, вовк. Я мала би насварити вовка, торкаючись.
–Хе-хе…
Ви повинні знати, як протистояти поганим речам. Торкаючись, щоб переслідувати вовка. Графіка на мить змінилася. Здавалося, вона на мить почервоніла.
У мене добрий зір. Я точно не могла помилитися. Але я не надала цьому великого значення. Я швидко відкинула запитання і отримала достатньо задоволення, тому мені було чим зайнятися.
–Добре, огляд… Чесно кажучи… Графіка… Іноді виглядає дивно… Але це миттєво, тому не варто хвилюватися… Зірки… Хм… Чотири.
Пишучи огляд, я заплющила очі.
Я не можу, мені потрібно переглянути… Мій зір був затягнутий чорнотою, а коли я на мить розплющила очі, я була у чомусь схожому на поїзд, а за вікном побачила велетня, одягненого в щось схоже на старомодний суддівський одяг, який лежав мертвим, а поруч з ним був знак.
[Голодний привид пекла]
–Сон?
Я отямилась від приємного вітерцю. На диво, це був не мій дім. Це було типове уявне поле з зеленими пасовищами та захопливим ароматом дерев. Позаду мене був великий сарай.
Я не думала, що це сон. Він був надто яскравим. Але замість того, щоб відчувати тривогу, я вибігла. Я бігала пасовищем, насолоджуючись життєвою силою.
–Свобода…! Що це за відчуття?
Чому мені так добре? Я мала би відчувати тривогу, перебуваючи в незнайомому місці, я мала би переглядати, але не можу, тому це погано.
Але зараз. Я відчуваю себе живою.
–Ти жвава мешканка. Це рідкість.
Крок. Крок. Людина, яка наближалася до мене, була мисливцем, якого я бачила у грі. Мисливець, як помічник, казав гравцеві, що робити, а також відбивався від вовків.
Коли я торкнулася вовка, мисливець випустив стрілу. Незнайомець, але хтось, з ким я відчувала себе дуже близькою.
Я зробила усе, що мені казав мисливець. Було багато відмінностей від гри, але також і подібностей.
Керувати сараєм, ремонтувати паркани, годувати тварин. Гарно доглядати за ними, розмовляти з ними, іноді дрімати.
Також були інгредієнти, тож я могла готувати собі їжу сама. Мені не потрібно було їсти м'ясні страви лише тому, що так сказали батьки. Я була такою щасливою, що переїла.
Ах, але мисливець сказав їсти це чорне насіння? Горіхи? Тож я маю їх їсти.
Ням.
Це був 4-й день на ранчо. Після ночі я різко прокинулася. Потім я привітала тварин і нагодувала їх.
–Привіт, Пане Свиня!
Я яскраво посміхнувся та привітала пана Свиню, який був схожий на мою стару ляльку. Пан Свиня добре прийняв привітання. Здавалося, що він мав веселий характер. У грі тваринам з веселим характером було легше справлятися зі стресом, якщо ви вигулювали їх.
Коли я спробувала вигуляти пана Свиню, Мисливець зупинив мене.
–Вовки прийдуть сьогодні ввечері.
А. Дата минула, тож настав час з'явитися вовкам. Але з мисливцем вони не були страшними супротивниками. У перший день появи вовків прийшов лише один вовк. Якщо ми впораємося з тим вовком, ми все одно зможемо піти на прогулянку.
–Якщо ти йдеш на прогулянку, тобі потрібно одягнути повідець.
–Повідець?
Я пильно подивилася на пана Свиню. Мені довелося одягнути на нього повідець, щоб він пішов на прогулянку. Тому що мисливець так сказав.
–…
Якимось чином. Мені це не сподобалося. Клац.
–Це нормально?
Я наділа повідець собі на шию. Тварини в клітках вже були ущемлені, тому я не хотіла одягати на них повідець. Пан Свиня подивився на мене, ніби питаючи, чи зі мною все гаразд.
–Зі мною все гаразд.
Як завжди, терпіння – це звична справа.
У місячну ніч. Прийшов один вовк. Він був дуже лютий і, здається, сповнений гніву. Коли він прийшов за худобою, я зв'язалася з мисливцем і він негайно його знищив. Труп вовка все ще був на паркані.
У цій грі вовки були злими істотами. Вони жили за межами лісу, бігали навколо, виючи від незрозумілого гніву та швидко хапали худобу.
Мисливець забрав його, а я одразу ж пішла на прогулянку з Паном Свинею.
–Ого!
Нічна прогулянка. Щось, чого я раніше не могла собі уявити. Тому що раніше вийти в темряві було неможливо.
–Пане Свиня, подивись на це!
Я вказала на великий повний місяць. Повний місяць також був знаком того, що вовки з'являться в грі. Але причина, чому я пішла на прогулянку навіть у ніч, коли з'являлися вовки, була також для цього. Щоб побачити цей прекрасний місяць.
–Я теж хотіла піти пограти з друзями… Але, перебуваючи з Паном Свинею, я відчуваю, що вузол у мені розслабився.
–Хрю. Хрю.
–Пан Свиня теж?
Я з порожнім поглядом дивилася на місяць.
–…Місяць справді гарний.
Пан Свиня також дивився на місяць. Я розповіла панові Свині історію.
–Знаєте, на Заході місяць є символом поганих ознак. У повний місяць вовки виють, а місяць має магію, яка зводить людей з розуму, якщо вони дивляться на нього занадто довго.
Можливо, вовки з'являлися лише вночі через цей місяць. Зла магія місяця могла спонукати вовків бути лютими. Місяць завжди з'являвся з вовками, але, можливо, це був їхній злий друг.
–Магія може бути правдивою. Але навіть якщо це так, він справді гарний…
Ми з паном Свинею довго базікали тієї ночі. Це був день такий приємний, як ніколи раніше.
–Сьогодні день вивезення худоби.
Мисливець, який прийшов вранці, сказав це.
День вивезення худоби, до якої я прив'язалася. Це було сумно, але нічого не можна було вдіяти. Ось так було в тваринницькій галузі.
–…Вибачте. Але це і є метою ранчо. Я мушу підкоритися…
Я погодувала тварин і попрощалася з тими, кого відправляли. Щиро.
Я стояла перед загоном Пана Свині.
–Пан Свиня маленький і милий, тому я вас не відправлятиму.
Все одно нічого їсти!
Це було не без фаворитизму, але й логічно.
Я відвела худобу до місця під назвою село, щоб відправити її. Село, яке згадується лише в грі. Я мала знайти будинок Великої Матері та доставити худобу.
–…Дивно.
З якоїсь причини атмосфера в селі була дуже дивною. Тут було моторошно тихо, без жодних звуків розмов. Вони просто дивилися на мене, іноді пускали слину, а коли я озиралася, вони тікали. Невже селяни відкидали чужинців?
Я не могла зрозуміти. Але тепер я змирилася з тим, що існують люди з такою злобою.
–…Голодний.
Пробурмотів один з них.
Але оскільки в мене не було з собою їжі, я подумала, що мені слід швидко закінчити вантаж і принести їжу.
–Виконуйте наказ.
Подивившись на мене деякий час, селяни повернулися до своїх будинків з цим одним словом. Я швидко рушила далі, вражена дивним видовищем. Я підійшла до дерев'яного будинку з табличкою «Велика Мати». Я обережно постукала, і двері різко відчинилися.
–Ти. Ти новий доглядач, так?
–Т-так!
–Рідко бувають такими жвавими. Тоді. Ти передаси худобу?
Я одразу ж завела худобу в будинок. Чи буде вона її вирощувати? Було дивно приводити худобу на їжу в звичайний будинок.
Якби вона її вирощувала. Це було б заспокійливо.
Закінчивши своє завдання, я швидко вийшла надвір, щоб повернутися. Потім. З-за дверей долинув дивний звук. Я погано його чула. Звучало як радіо.
Якби я прислухалася більше, то могла би зрозуміти, але підслуховування – це погано.
Закінчивши відправку, я подивилася на порожні клітки і відчула гіркоту. Я вийняла Пана Свиню і тримала його на руках, розповідаючи події дня.
–Я прив'язалася до них, але відпускати їх – це гірко-солодко. А атмосфера в селі була дивною…
Я продовжувала говорити. Пан Свиня, мабуть, не міг мене зрозуміти, але він продовжував відповідати Хрю-хрю.
–Я пішла до будинку Великої Матері і на зворотному шляху почула дивний звук. Мені було цікаво, але я не повернулась.
Потім зійшов повний місяць. День, коли прийшли вовки. Я негайно покликала мисливця. З вовком швидко розібралися. Вовк, перетворений стрілами на їжака.
Безрозсудні дії призводять до цього. Отже, людям потрібно підкорятися світу.
–…
Я подивилася на вовка, а потім підвела погляд на небо. Повний місяць. Здавалося, що місяць підтримує мене… Але я все ще нервувала. Не через звук, а через тварин у тому будинку. Це може бути погано.
Але як терпіти запізнення, щоб допомогти комусь. Перевірити тварин було б добрим вчинком, чи не так? Можливо, тоді я була під дією магії місяця.
–…Пане Свиня, підете зі мною?
Хрю-хрю, – відповів Пан Свиня.
Я не знаю, так це чи ні, але думаю, що Пан Свиня не відмовиться. З якоїсь причини Пан Свиня боровся, тому мені довелося піти іншим шляхом, щоб не бути спійманою.
Нарешті, коли я дісталася будинку Великої Матері, я одразу підійшла до вікна і зазирнула всередину. Саме тоді пролунав звук, який мене цікавив, і хоча було темно, моїми добрими очима я побачила.
[Боляче… Боляче…!]
Велика Мати розривала нутрощі худоби і вона кричала. Я сумнівалася у своїх очах і вухах, спостерігаючи за цим жахливим видовищем. Я завмерла, спостерігаючи, як худоба повністю гине.
Жуючи очі худоби, вона повернула голову, відчуваючи щось дивне.
Я одразу ж втекла з Паном Свинею.
–Гей, Пане Свиня… Чому, чому худоба може розмовляти? І чому її їдять живцем?
Я не могла повірити.
Я не могла повірити.
Я не могла повірити.
Я одразу ж побігла назад до загону і потрясла ґрати, вимагаючи пояснень. Чулися лише перелякані крики худоби. Але на мить. Ффф. Зовнішній вигляд худоби змінився. На людські форми.
Воно швидко повернулося. Я могла би списати це на обман зору. Але я цього не зробила.
–Я не могла помилитися… Що ж тут відбувається!
У мене добрий зір. Чи рот Великої Матері такий великий? Чому в неї такі дивні вуха? Чому в неї немає носа? Чому я бачила людські форми в худобі?
Поки я шалено трясла ґрати, пан Свиня підійшов до мене. Я могла прочитати вираз обличчя пана Свині. Він хвилювався.
–Ти чутлива дитина. Не плутай худобу з людьми. Тобі не слід цього робити.
–Га...?
Побачивши мій вираз обличчя, пан Свиня похитав головою та продовжив.
–Тепер ти навіть чуєш мої слова. Це недобре.
Я схопила пана Свиню та вилила йому свою розгубленість і запитання.
Пана Свиню приголомшив шквал запитань і він, здавалося, неохоче відповідав.
–Просто забудь про все. Хіба ти не можеш просто заснути?
–...Не думаю, що зможу. Будь ласка. Відповідай мені.
Пан Свиня завагався. Але, побачивши вираз моїх очей, пан Свиня неохоче заговорив.
–Це місце – пекло. Не як метафора, а буквально пекло.
Я згадала знак, який бачила безпосередньо перед тим, як упасти сюди.
–Пекло голодних привидів. Правильно?
–…Я не знаю, звідки ти це знаєш. Але ти маєш рацію лише наполовину.
Пан Свиня подивився на ранчо та гірко промовив.
–Покарання, яке ми отримали, полягало в тому, щоб стати тваринами після того, як стали людьми. Ми відбували це покарання в цьому пеклі. Але одного разу наше пекло та пекло голодних привидів злилися.
У це було важко повірити. Але після того, як я пережила щось настільки нереальне, я не могла відкинути це.
–Вони скоїли різні гріхи та були покарані нескінченним голодом, скільки б вони не їли. А нас, яким судилося бути тваринами, нескінченно з'їдають через це ранчо.
–…!
Така худоба, як пан Свиня, відроджується на ранчо навіть після смерті. Оскільки вони не можуть переродитися як люди, вони застрягли тут назавжди.
–Відкрий очі, і тебе з'їдять, відкрий очі, і тебе з'їдять... Відчуття, що тебе з'їли живцем... Я вже звик до цього. Тож не хвилюйся.
Я була надто шокована, щоб усе це осмислити. Я похитуючись підвелася на ноги та пішла до кабінету керівництва.
–Що ти робиш?
Я схопила теку, яка раніше була порожньою. Звісно, тепер вона була заповнена. Іменами людей.
–Не дивись, – сказав пан Свиня.
–Міс Ніколь... Правильно?
Я покликала її на ім'я, підтримуючи своє тремтяче тіло руками. Потім я випадково перекинула тарілку, якою користувалася того ранку, і залишила на столі.
Тріск!
Побачивши тарілку, я нагадала собі про їжу. Серед того, що я їла. Там точно було м'ясо. Єдине місце, де можна було знайти м'ясо, було тут. Я з'їла людей.
–…Уф!
У блювоті був людський палець.
–Твої очі особливі, тому ти бачиш суть чіткіше. Але це тільки мучить тебе. Навіть якщо наші душі людські, наші тіла тваринні. Не дивись на душу, дивись на тіло.
–…
Я знову подивилася на блювоту. Замість пальця там був маленький шматочок майже перетравленого м'яса. Але нудота не минала і я блювала усю ніч.
Пані Ніколь весь час залишалася поруч зі мною.
…
Після цього я тримала загони відкритими для худоби, яка також була людьми. Я хотіла дати їм належну їжу, але пані Ніколь сказала, що тіла тварин потребують відповідного їм корму, тому я продовжувала годувати їх, як і раніше.
Поки я обробляла дрова, які зібрала у лісі, не маючи змоги нічого іншого робити.
–Немає худоби для відправлення?
Знову настав час відправлення і мисливець відвідав нас.
Пані Ніколь сказала просто відправити їх, і я, не маючи іншого вибору, погодилася. Але мої уста говорили протилежне.
–Т-саме так. Минулої ночі з'явилися вовки і з'їли декого, тож ми не готові. Це моя вина. Мені слід було покликати вас раніше…
Мисливець вислухав моє пояснення і подивився на моє обличчя. Я, мабуть, виглядала виснаженою від того, що погано їла. Він щось пробурмотів, а потім сказав мені.
–Я тобі повірю.
–Дякую.
–Але краще повір мені, коли я скажу, що наступного разу тобі доведеться постаратися краще. Хіба що ти хочеш знати, як страждав попередній доглядач, не маючи змоги померти.
–…Так.
Цього разу це минулось. Мисливець пішов. Пані Ніколь вийшла за мною.
–Пані Ніколь.
–Будь ласка, просто називай мене Паном Свинею… Коли я з тобою, я хочу, щоб мене так називали.
Чому…
–Тоді я називатиму тебе Паном Свинею.
–Добре. Дитино, дозволь мені запитати тебе одне. Ти рідкісна, таємнича чужинка. Чому ти так одержима долею, яка не має до тебе жодного стосунку?
–Я… я не знаю.
Пан Свиня сказав, що якщо все так продовжуватиметься, мене з'їдять. Я нічого про це не сказала, але Пан Свиня, здається, почув мою відповідь і повернувся до свого вольєру.
Тієї ночі зійшов повний місяць і вовки знову прийшли. Я покликала мисливця і розправилася з ними.
–Ці вовки… Хоча вони тварини, чому вони можуть вільно блукати? Їм судилося загинути від стріл, але навіть знаючи, що вони злі, чому я їм співчуваю?
Насправді. Якби кожен міг вільно блукати, як вовки, оголюючи свої кігті. Навіть якби це означало смерть, хіба ж не так?
–Останнє попередження. Якщо ти цього разу не виведеш худобу, тебе теж позбудуться. Голодні привиди не можуть їсти інших голодних привидів, але розчавлення буде в кілька разів болючішим.
Це мене не збентежило, бо я вже підготувалася. Єдиним новим було те, що вони прийняли мене за голодного привида, тому й не з'їли.
–…
–Як ти можеш так спокійно дивитися на це? Чому ти заходиш так далеко?
–…Я не знаю. А як щодо тебе, пане Свиня? Як ти можеш терпіти такий біль, як свиня?
Ми ставили одне одному те саме питання. І ми давали одне одному однакову відповідь. Пан Свиня просто подивився на мене з сумним виразом обличчя. Терпіння – це все, що ми можемо зробити. Правильно. Іншого шляху немає. З того моменту, як я потрапила сюди.
–Тебе з'їдять. Якщо ти будеш поранена і будеш кровоточити людською кров'ю, голодні привиди розірвуть тебе живцем.
–Зі мною все буде гаразд…
Це страшно, але я звикла терпіти.
Через кілька днів голодні привиди заполонили ранчо. Я стріляла у них стрілами, які сама зробила.
Пастки були ефективними, але не потрапляли в ціль, через мої погані навички. Невмирущі голодні привиди прорвали барикаду та стали переді мною.
–Голодний. Голодний!
Чу-чу.
Вони вкусили мене за руку. Біль змусив мене кричати. Бути укушеною та розжованою заради їжі було болючіше, ніж я могла собі уявити. Я вже знала. Що це буде саме так.
Історії, які я вивчала на уроках етики, говорили, що добро призведе до щасливого кінця. Але цього разу, як і раніше, це не так.
Тоді чи було те, що я зробила, злом?
–Боляче…
Я можу витримати. Але заради чого я терпіла?
Я не знаю.
Я просто думала, що це нормально.
Тоді, щоб відвернути голодного привида, який кусав мене за руку, Пан Свиня голосно закричав. Потім, Пана Свиню, який здавався смачнішим, почали розривати на шматки.
Чому. Чому це відбувається?
Навіть коли його нутрощі розривали, Пан Свиня сказав мені.
–Просто живи так… Навіть якщо це боляче, терпи… Якщо тебе періодично їдять, ти можеш прожити деякий час. Цього не уникнути.
Пан Свиня терпів. Він терпів цю абсурдну систему. Тому що іншого вибору не було.
Бадамп.
Це нормально. Я завжди була такою.
Бадамп. Бадамп.
Але ти не повинна бути такою.
Спогад після цього туманний.
Що я пам'ятаю, так це те, що повний місяць зійшов у день, коли не мав би бути, і мене охопила лють, якої я ніколи раніше не відчувала.
Авуууууу—!!!!
Зміна точки зору – перехід від третьої особи.
Вовки пішли за Червоною Шапочкою.
Худоба перетворилися на вовків, випустивши ікла та розриваючи кігтями голодних привидів.
Червона Шапочка, одягнена в капюшон, просякнутий кров’ю, попрямувала до Великої Матері. Діставшись до місця призначення, Червона Шапочка розірвала її на шматки. Вона розірвала плоть, розчавила її та кусала, змушуючи її відчувати нескінченний біль, поки та не померла.
Крок. Крок.
Хтось з'явився перед Червоною Шапочкою.
Це був мисливець.
–Ти… Нарешті зробила це. Ти розірвала і розчавила тих, хто не хотів померти, майже вбивши їх.
Позаду нього можна було побачити трупи розлючених вовків. Вони були поранені стрілами і більше не дихали.
–Ти вбила стільки вовків. У тебе, мабуть, є задатки мисливця. Ха-ха-ха!
–…
Червона Шапочка розірвала мисливця на шматки. Вона забрала в нього стріли та шалено колола, немов шилом, щоб виплеснути свій гнів.
–…
Червона Шапочка подивилася на вовка, який колись був людиною та Паном Свинею.
Мертва худоба більше не оживала на ранчо.
Ах, зрештою. Це результат люті.
Червона Шапочка заснула, вся в крові, а коли прокинулася, то опинилася на даху будівлі.
…
Зміна точки зору – Аліса.
–Алісо, з нею все гаразд?
–Ще ні. Це займе деякий час.
Ми робимо все можливе, щоб захистити її.
Якщо ми залишимо Червону Шапочку такою, як вона є, і завдамо більше шкоди тілу Морського Короля, ми можемо знищити його та прогнати. Але в цьому випадку шанс, що Морський Король втече в ментальний світ і буде вбитий, близький до нуля.
Морський Король має потенціал зробити Червону Шапочку своєю підлеглою, що дає йому перевагу. З іншого боку, якщо ми позбавимося цієї переваги, втече лише його душа, і він утече.
Ми не зможемо його спіймати і жертв буде більше… Подобається це чи ні, щоб убити Морського Короля, Червона Шапочка повинна подолати це прокляття та знову напасти на його душу.
Власне. Навіть якщо вона прокинеться, немає способу зупинити Морського Короля від втечі. Тож, щоб прорватися з цієї ситуації, Червона Шапочка повинна зробити щось більше.
Бачачи, що в неї немає крил, можливо, вона…
–Тепер, коли ти озирнулася на своє минуле, настав час знайти власну відповідь.
З цим я можу допомогти.