Два роки потому
Яскравого ранку високі постаті Фаделя і Байсона вийшли з виправної установи. Вони не забули попрощатися з уже знайомими охоронцями. У день свого звільнення брати недовго думали над вбраннями. Фадель був одягнутий у простий, стриманий і зручний одяг, який йому подобався. На відміну від нього, Байсон вибрав яскравий одяг, який відображав його особистий стиль.
Кожен з них ніс тільки одну сумку, коли виходив назовні. Першою людиною, яку вони зустріли після здобуття свободи, був капітан... ні, тепер його варто називати полковником Крісом. Високопоставлений офіцер отримав підвищення, і протягом усього цього часу він був особливо добрий до Фаделя і Байсона. Це було пов'язано з тим, що його просування було пов'язане зі справою Лілі. Полковник підняв брову в знак привітання, коли Байсон помітив велику постать високопоставленого офіцера і привітався з ним.
— Полковнику Крісе.
— Так це я. Прийшов вас провести. Тільки пам'ятайте, коли вийдете, не вплутуйтеся у неприємності, які можуть привести вас сюди назад. Але я сумніваюся, що ви двоє скоро повернетесь.
— Ти не прийшов просити нас працювати на тебе?
— Після двох років наполягань, отримавши купу відмов, я вирішив більше не просити.
— Але ти, якщо що, можеш найняти мене консультантом з планування вбивств або чогось подібного. Я в цьому спец, – пожартував Байсон.
Полковник підняв ногу, ніби збираючись дати стусана, але не зробив цього. Він несподівано зблизився з двома братами, тому що вище керівництво кілька разів просило Фаделя і Байсона виконати для них деяку секретну роботу, що дозволило встановити більш дружні стосунки.
Байсон засміявся, задоволений тим, що йому вдалося спровокувати полковника. Полковник Кріс опустив ногу, поклавши руки на стегна і оглядаючись навколо.
— Хто вас забере? Кант і Стайл?
— Так, – відповів Фадель, витягнувши шию у пошуках машини Канта.
— Вони точно запізнюються. Ці двоє відомі тим, що завжди запізнюються. Чи ви вийшли занадто рано?
Стайл і Кант ще не приїхали, але Фадель і Байсон знали, що вони заберуть їх. Коли вони нарешті приїдуть, Кант, ймовірно, буде скаржитися, що Стайл проспав, а Стайл, можливо, виправдовуватиметься, що вчора ввечері був надто схвильований, через що не міг заснути. Незадовго до того, як приїхав знайомий автомобіль, поруч зупинився розкішний автомобіль, і з нього вийшла Пенпак, секретарка Луерата. Байсон помахав їй рукою в знак привітання, і вона з усмішкою підійшла до них.
— Пан Луерат послав мене забрати вас.
— Сьогодні? – запитав Фадель. — Чому дядько не попередив нас заздалегідь?
— Ой, у вас була якась домовленість?
Фадель кивнув.
— Так. Будь ласка, скажіть дядькові, що ми приїдемо завтра. Вибачте за незручності.
Пенпак похитала головою.
— Не потрібно вибачатися. Ми теж вас не попередили. Пан Луерат хотів зробити вам сюрприз. Але якщо у вас запланована зустріч, я впевнена, він зрозуміє, – відповіла Пенпак.
Байсон широко усміхнувся.
— Будь ласка, скажіть дядькові, що я обов'язково прийду. Я повинен особисто подякувати йому за всю його допомогу.
Пенпак кивнула на знак згоди, попрощалася і повернулася до свого автомобіля. Полковник Кріс стиснув губи, все ще чекаючи на приїзд Канта і Стайла.
— Пан Луерат дуже добрий до вас двох. У нього немає дітей чи родичів? Якби я був його дитиною чи родичем, я б хвилювався за спадщину.
Байсон відповів:
— Ні, у нього їх немає.
Фадель додав:
— Пан Луерат – ґей.
Полковник Кріс закотив очі. Пряма відповідь Фаделя розвіяла всі його сумніви.
— Ну, світ більше не є чорно-білим, чи не так? А ви двоє, коли вирішите одружитися, не забудьте надіслати мені запрошення. А ще... Я маю одне запитання.
— Яке саме? – запитав Байсон.
— Про снайпера, який того дня застрелив Лілі... Я просто хочу знати, чи ви його знаєте. Мене турбує, що з того часу не було жодних зачіпок.
Байсон ледь усміхнувся і кивнув у відповідь, даючи зрозуміти, що він знає снайпера, що заспокоїло полковника Кріса. З того моменту, як він і Фадель вийшли з будівлі, вони помітили поблизу припаркований SUV з тонованими вікнами і вимкненим двигуном. Власник автомобіля опустив вікно і курив сигарету, тримаючи її в правій руці. Одного погляду на зап'ястя водія було достатньо, щоб і він, і Фадель впізнали, хто це. Схоже, сьогодні їх чекало чимало людей.
Але він не збирався говорити полковнику Крісу, що снайпер був неподалік.
А щодо бажання вдарити того дурня в обличчя, то наступного разу він не пропустить нагоди.
— Вони тут… – сказав Фадель, побачивши старий автомобіль Канта.
— О, ось і автомобіль Канта! – Байсон широко усміхнувся, задаючись питанням, чи це тільки йому так здається, чи сьогодні дійсно погода краща, ніж зазвичай. Небо було яскраво-блакитним, з пухнастими білими хмарами, що прорізали яскраву блакить, сонце не було занадто спекотним, а прохолодний вітерець м'яко дмухав довкола. Машина, на яку вони чекали, зупинилася, і Кант вийшов першим. Він одразу ж почав скаржитися на Стайла, як і передбачав Байсон.
— Бачиш? Ми запізнилися! Вибач, що запізнився, коханий... Мені довелося витягувати Стайла з ліжка!
Стайл відчинив двері автомобіля і вийшов слідом за Кантом, кричачи йому:
— Я всю ніч не міг заснути, бо був надто схвильований! Заснув лише під ранок, тож і прокинувся пізно!
— Але ж сьогодні такий важливий день!
— Саме так! Тому я й не міг заснути минулої ночі!
— Я більше не розмовляю з тобою. Коханий... давай сумку сюди, я її понесу. Я найняв прибиральників, щоб підготувати будинок для тебе і Фаделя, а також підготував все для святкування з барбекю!
Кант швидко пішов на зустріч до Байсона, який побіг до нього, все ще тримаючи свою сумку. У цей момент Байсон підскочив і обійняв Канта за шию, перенісши на нього всю свою вагу, а потім глибоко поцілувавши його в губи.
Кант здивовано розширив очі, але врешті-решт обійняв Байсона і відповів на поцілунок. Вони пристрасно цілувалися на очах у багатьох глядачів, і коли нарешті відірвалися одне від одного...
— Я дуже хотів це зробити з тобою. Я давно бажав пристрасно поцілувати тебе, – сказав Байсон із сяючою усмішкою.
Кант потерся кінчиком свого носа об ніс Байсона.
— Я також. Відтепер ми будемо разом кожен день.
Байсон кивнув на знак згоди. Кант опустив його, щоб той міг стояти на своїх ногах. Байсон обернувся на Фаделя і побачив, що його брат все ще стояв на тому самому місці. Стайл стояв за кілька кроків від Фаделя, і вони обмінювались поглядами.
Фадель опустив погляд на свої ноги, трохи засмучений тим, що Стайл не підбіг, щоб обійняти його.
— Фаделю… – покликав Стайл, і колишній безжальний вбивця підвів голову. Стайл трохи примружився.
— Що?
— Ти не підбіжиш, щоб обійняти мене?
— ...Хіба не ти повинен підбігти, щоб обійняти мене?
— Нізащо! Я вже достатньо бігав, щоб наздогнати тебе. Це ти повинен підійти і обійняти мене.
Стайл розкинув руки, але Фадель стояв нерухомо. Йому здавалося дивним підбігати і обіймати Стайла, але з іншого боку, він подумав, чому б і ні? Вони нормально не бачилися два роки, тож не було причин бути таким стриманим.
Подумавши так, Фадель кинув на землю сумку, яку тримав у руках, і щодуху побіг до Стайла. Стайл опинився в міцних обіймах і почав трохи звиватися, бо Фадель обіймав його занадто міцно. Через деякий деякий час, Стайл вирвався і поклав обидві руки на щоки Фаделя.
— Ходімо додому.
— Так, ходімо додому.
Кант відчинив двері машини, щоб Байсон міг сісти, і зайняв місце водія. Стайл стояв, чекаючи, поки Фадель забере свою сумку, а потім вони взялися за руки і також сіли всередину автомобіля. А полковник Кріс стояв поруч і усміхався, проводжаючи їх.
Автомобіль, в якому вони поїхали, мав відвезти їх до місця, яке вони зможуть назвати своїм «домом».
Відтепер їм не доведеться ховатися. Відтепер вони житимуть вільно. Відтепер вони відчуватимуть любов, як звичайні люди, проводячи ночі в обіймах один одного і прокидаючись, щоб сказати «доброго ранку» своїм коханим.
[КІНЕЦЬ]