Розділ 5.
Чесно кажучи, посада особистої покоївки була не такою вже й поганою.
Ніхто не хотів її обіймати через ризик негайно позбутися голови від рук головного героя, але якщо говорити саме про роботу, то вона була значно кращою за більшість інших посад.
Якщо бути відвертою, зранку мене трохи приголомшив обсяг роботи, але, окрім прибирання кімнати, до самого його повернення я була вільна.
Я попрямувала до своєї кімнати.
Насамперед мені потрібно було скласти кілька списків справ. Знову перечитати щоденник. І придумати план, як вибратися з цієї ситуації.
Роботи в мене було по горло.
— Ух, моє життя...
Я важко зітхнула.
Кажуть, що часті зітхання скорочують життя, але мені здавалося, що лише сьогодні я втратила цілий рік.
Зробивши собі цю сумну замітку, я рушила до своєї кімнати.
Тієї, що була найближче до спальні кронпринца.
Було достатньо близько, щоб я могла почути дзвіночок, якщо він мене покличе.
Принаймні поки що розтягнутися на ліжку й спокійно виспатися мені, схоже, не світить.
Коли я відчинила двері, мене зустріла занедбана кімната, яка цілком могла посперечатися з покоями кронпринца за звання найбільш неохайної.
Я підняла щоденник, який раніше відкинула вбік, і сіла за стіл.
Та щойно відкрила його, як скрикнула й підскочила зі стільця.
— А-а-а-а!
Слова на сторінці змінилися.
Я міцніше стиснула ручку й нахилилася ближче, вже збираючись роздерти щоденник на шматки.
Коли я знову подивилася на щоденник, то побачила рядки, написані червоним чорнилом.
[Герцог дав мені отруту. Скринька лежить під ліжком праворуч.]
Я різко насупилася.
А потім одразу перевела погляд на узніжжя ліжка.
Вона була там.
Чорна, мов сама смерть, скринька.
— І яке це має відношення до мене?..
Я спробувала осмислити побачене.
Невже я справді переселилася в персонажа з книги?
Якщо подумати, уже надто багато подій підтвердили це, щоб я й далі могла заперечувати очевидне. Я опинилася всередині роману.
Ім'я кронпринца.
Шрам на його долоні.
Я гірко розсміялася від усієї абсурдності ситуації.
Спершу я відкрила скриньку під ліжком, саме там, де вказував щоденник, і знайшла всередині маленький флакон.
У ньому була неприємна фіолетова рідина, яка всім своїм виглядом кричала:
«Я отрута».
Я схопила пляшечку й раптом згадала сцену з одного фільму, який колись дивилася. Невже цей щоденник...
Я кинулася назад до столу й швидко написала під червоним текстом коментар.
[Том Редл це ти?]
Я почекала.
Нічого не змінилося.
Мій пульс шалено калатав.
Здавалося, голова ось-ось вибухне. Наскільки я пам’ятала, у цьому світі існувала магія.
Звісно, магія була привілеєм дворянства.
А це означало, що для Роуз, дворянки лише за титулом, володіння магічними предметами було б просто абсурдом...
Може, просто викинути його?
Я примружилася й втупилася в щоденник.
У голові роїлися найрізноманітніші думки.
Невже душа Роуз замкнена в цьому щоденнику? І чи не виявилося так, що це насправді історія жахів, а не клятий романтичний роман?
Я почала озиратися в пошуках солі.
У кімнаті точно її не було. Допомога від братів Вінчестерів тут була б доречною.
У ту мить я помітила маленький флакон парфумів, який поцупила у головного героя.
Я якийсь час дивилася то на пляшечку парфумів, то на загадкову фіолетову рідину в своїй руці.
І замислилася, навіщо це було написано в щоденнику.
Я подумки впорядкувала три ключові слова, які там побачила.
Кронпринц, убивство та отрута.
Якщо я не вб’ю кронпринца, герцог уб’є мене.
Тоді як саме герцог мене вб’є?
Я відразу перелила отруту в маленький порожній флакончик з-під парфумів.
Спершу мені треба вижити.
Якщо наймані вбивці герцога прийдуть по мою голову, ця отрута стане єдиною зброєю, яку я зможу використати.
Якщо її спочатку дали для вбивства кронпринца, то смертельна сила в неї має бути чималою.
***
Тук.
Стук у двері був особливим і легко впізнаваним.
Перш ніж відчинити, я опустила голову.
У полі зору з’явилися дві пари розкішних черевиків.
Було й без того очевидно, навіть не піднімаючи погляду.
Головний герой і другий головний герой.
— Ваша Високосте, бажаєте чаю?
На моє запитання головний герой подивився на мене з неприхованою зневагою, ніби я була якоюсь підозрілою комахою.
— Ти стала надто галасливою. Розбирайся сама.
— Так, Ваша Високосте.
Головний герой пройшов повз мене так, ніби моєї присутності взагалі не існувало, а слідом за ним увійшов вродливий срібноволосий чоловік.
Роель Кріс.
Чоловік, який стояв за всіма цими інтригами й катастрофами, був напрочуд гарним.
Було трохи дивно бачити його зовнішність саме такою, як її постійно описували.
Чорноволосий головний герой і срібноволосий другий головний герой — класика жанру.
Я подала головному герою його улюблений ванільний чай, саме так, як це було в романі.
Я пам’ятала, що головна героїня завжди подавала йому м’які сорти чаю, які пасували її образу.
Мені було цікаво, чи не розсердиться він через те, що чай подаю я, а не вона, але служити йому — моя робота.
Поки я подавала чай, мої руки тремтіли без жодної причини.
Якщо в цьому є отрута, я точно помру.
Головний герой не став би головним героєм без причини. Навіть якби я його отруїла, це б не спрацювало. Програла б лише я.
Втім, я не хотіла опинитися винною.
Головний герой може й не помре, навіть якщо вип’є отруту, але що, як раптом помре?
— То що ви збираєтеся робити?
— Ну, у нас уже є інформація про причетних людей.
Поки заварювався чай, у кімнаті точилася доволі важлива політична розмова.
Ніби зовсім не зважаючи на те, що я все чую, вони обговорювали смерть третього принца.
У черзі на престол було четверо братів.
Головний герой уб’є їх усіх і сяде на трон.
Здавалося, третій принц стане його першою жертвою.
Я обережно поставила на стіл чай і легкі закуски.
Він підняв на мене погляд, ніби питаючи, що я роблю, а я спокійно витримала його погляд.
— Я приготувала чорний чай із ваніллю та легку закуску — амаретті.
Щойно я закінчила коротке пояснення й збиралася відійти, головний герой покликав мене.
— Мені потрібно, щоб ти дещо зробила.
Його обличчя виражало явне невдоволення.
— У кімнаті без освітлення наприкінці коридору знайди третій том «Імперської історії».
Я ледве стримала і роздратування, і тривожний погляд, викликаний цим наказом.
Здавалося, він просто відсилає мене геть, щоб обговорити важливіші справи.
— Так, Ваша Високосте.
З цими словами я розвернулася й вийшла з тієї задушливої кімнати.
Мені трохи бракувало повітря.
Щонайменше було неприємно слухати, як вони відкрито обговорюють, кого збираються вбити.
Але ще більше мене лякало те, що я зроблю там якусь помилку й помру.
— ...Так я точно не виправдаю свого імені.
З полегшенням зітхнувши, я попрямувала до кімнати наприкінці коридору, про яку згадував головний герой.
Я взяла найближчий свічник, відчинила двері й побачила приміщення з моторошною атмосферою.
Схоже, цю кімнату покинули вже дуже давно.
У мене було таке відчуття, ніби звідкись зараз вискочить якась комаха, і від цього ставало моторошно.
«Імперську історію» я знайшла досить швидко.
Переглянувши захаращені книжкові полиці, я без особливих труднощів відшукала потрібний том.
На щастя, книжки тут були розставлені доволі впорядковано.
Я розвернулася й попрямувала до виходу, внутрішньо пишаючись тим, як несподівано швидко впоралася із завданням.
І саме тоді це сталося.
Фух...
Я почула, як хтось навмисно загасив вогонь, і мені одразу перекрили огляд.
Я завмерла на місці.
Хто тут?
Першим у голові сплив образ головного героя, але він точно не з тих людей, які потайки ходять за кимось, щоб познущатися.
Інстинктивно я відчула, що опинилася в дуже поганій ситуації.
Ні.
Я була в цьому впевнена.
Міцно притискаючи до грудей товсту книгу, я прислухалася до кроків. Якщо світло щойно загасили, ця людина має бути десь поруч.
Чорт забирай, треба думати.
Якщо я маю рацію, то людина, яка зараз перебуває зі мною в цій кімнаті, — це вбивця, якого підіслав герцог.
Тому що завтра він хоче бачити того вбивцю в покоях головного героя, а я досі жива!
У моєму донедавна мирному житті раптом з’явився справжній убивця.
Я заплющила очі й змусила себе заспокоїтися.
Потрібно було придумати, як вибратися з цієї ситуації.
Якщо ці люди не повні ідіоти, вони не стануть убивати мене тут відкрито.
Технічно я належала до людей кронпринца. Якщо герцог справді був його політичним ворогом, то після моєї смерті Його Високість обов’язково розпочав би розслідування, щоб з’ясувати, хто мене вбив.
А це серйозно завадило б планам герцога щодо вбивства кронпринца.
Зараз я перебуваю на п’ятому поверсі — найвищому поверсі Палацу Кронпринца.
Я подивилася у вікно.
І важко ковтнула.
Найімовірніше, сьогодні мене просто викинуть з вікна на смерть.
Я стану тією молодою покоївкою, яка так боялася кронпринца, що нібито наклала на себе руки...
На жаль, помирати під виглядом самогубства я не збиралася.
Тук.
У ту ж мить я щосили штовхнула книжкову шафу.
Гуркіт! Тук! Тук! Тук!
Гуркіт шафи, що впала, прокотився відлунням коридором.
— Клята сучка...!
Я почула низький чоловічий голос.
Стиснувши зуби, я швидко обігнула книжкові полиці.
Але чоловік не збирався дозволяти мені втекти. Він миттєво підскочив на ноги й кинувся за мною.
На ньому був плащ, а в кімнаті панувала темрява, тож я не могла як слід роздивитися його обличчя.
Відступаючи назад, я міцно притискала до себе третій том «Імперської історії» й потягнулася до флакона з-під парфумів, який тримала при собі.
— Ти покидьок.
Клац.
Отрута з флакона парфумів, призначена для вбивства головного героя, хлюпнула просто в очі чоловікові, який намагався вбити мене.