Пізно вночі в маєтку Захарт графиня Захарт нервово колупала нігті.
— Лайно, лайно, лайно!
Щоразу, коли вона дивилася на листи, що лежали на столі, їй здавалося, що вона от-от помре від задухи. Було безліч нагадувань про сплату боргів сьогодні, завтра, цього тижня і протягом цього місяця. Вони не могли дозволити собі виплачувати зарплату робітникам, тому відправили всіх геть, окрім мінімально необхідної кількості персоналу, але гроші постійно зникали, як вода з розбитої вази.
Після смерті графа Захарта титул успадкували його кровні родичі. Усі можливі джерела доходу, такі як земля та шахти графа, також були передані їм. Тепер у графині залишився лише цей дорогий в утриманні маєток та невелика щомісячна допомога. Звичайно, цього дріб'язку було недостатньо для підтримки життя графині, яке раніше було розкішним.
— Це нісенітниця! Все це через те, що я позичила невелику суму грошей? — графиня підняла жменю листів з нагадуваннями зі столу та кинула їх у камін. Папери невдовзі спалахнули, охоплені вогнем. — Якщо до цього дійшло, то навіщо я увійшла в цю родину? Чому? Ааа!
Графиня закричала та кинула бухгалтерську книгу, а потім усе, що потрапляло їй під руку. Якщо вона не зможе випустити пару, їй здавалося, вона може вибухнути.
— Навіщо я тоді взагалі його вбила?
Кабінет невдовзі поглинув безлад, але це нікого не хвилювало. Як би вона не намагалася вирішити цю проблему з боргами, сума лавиноподібно переростала у щось некероване, і це сильно обтяжувало графиню.
— Якби він просто тихо погодився, коли я запропонувала нам народити дитину, я б не зайшла так далеко, щоб убити його! — графиня схопила подушку з дивана та щосили жбурнула нею об стіну. Щоразу, коли в ній вирував гнів, вона думала про Перешаті.
Вона була дитиною, якій було байдуже, навіть коли її мачуха так сильно страждала. Перешаті забрала всю спадщину з собою і не озиралася назад.
«Яка невдячна дівчина».
— Я мала вбити їх обох разом! — їй слід було подбати про це одним махом, без жодних зволікань. Хто знав, що існував заповіт? Графиня стиснула зуби, розлючена, коли двері кабінету зі скрипом відчинилися.
Тут не було нікого, хто б міг цим зайнятися, тому металеві петлі скрипнули.
— Угх, який сморід, — сказав хтось.
Графиня перевела подих і повернула голову.
— Мамо, це дім родини графа Захарта. Тут не повинно так смердіти. Хіба ти не можеш розпорядитися персоналом? — Рейна з'явилася в розкішній сукні.
Графиня ж, навпаки, була не такою презентабельною. Вона пильно глянула на Рейну, а потім здивовано розширила очі, побачивши розкішну блондинку, яка увійшла за нею.
— В-ваша Високосте! Що ви тут робите? Це честь для нас!
Принцеса Додолея озирнулася по безладному кабінету та нахилила голову.
— Я надіслала листа заздалегідь, що відвідаю тебе сьогодні, але, гадаю, ти його не прочитала?
«Упс», — ніхто не розпоряджався листами, тому графині тепер доводилося турбуватися про все самостійно. Але всі листи, які продовжували надходити, були повідомленнями про несплату боргів, і зрештою вона перестала їх перевіряти і просто складала всю кореспонденцію в куток.
— Ну, все гаразд, — побачивши здивований вираз графині, Додолея підійшла до дивана, який був більш-менш прибраний.
Рейна пішла за Додолеєю та поспішно поклала на диван хустку. Вона подула на ту частину дивана, на якій мала сидіти, і сіла поруч із принцесою.
— Судячи з усього, я не думаю, що ми зможемо насолодитися чаєм, поки розмовлятимемо, — Додолея глянула на місце з іншого боку дивана.
Графиня помітила це та сіла навпроти них, намагаючись вкласти своє розпатлане волосся.
— Що привело вас сюди, Ваша Високосте? Невже Рейна, моя донька, зробила щось не так?
— Ох, мамо. За кого ти мене маєш?
Погляд Додолеї впав на безладний стіл. Точніше, вона дивилася на купу боргових листів на столі.
— Це, — сказала Додолея, байдуже вказуючи на них підборіддям. — Якщо я вирішу цю проблему для тебе, що ти можеш зробити для мене натомість?
Очі графині затремтіли.
Додолея спокусливо посміхнулася, схрестивши довгі ноги та провівши вказівним пальцем по червоних губах.
— Для мене це ніщо.
Графиня подивилася на Додолею примруженими очима. Вона чула чутки, що принцеса, яка одужала від важкої хвороби, стала дивною, але це був перший раз, коли вона бачила її наживо.
«Вона точно здається іншою».
Коли Додолея страждала від невідомої хвороби, всі вважали її наївною дівчиною, яка нічого не знала. Вона була надто м'якосердною, щоб навіть убити комах, що залітали в її спальню. Вона переконувалася, щоб їх випускали назад, живими. Усі в палаці говорили про те, що ніколи не бачили нікого такого доброго та чистого, як Додолея. Але Додолея перед нею зараз була іншою. Навіть те, як вона бовтала схрещеними ногами та оглядала кімнату, здавалося іншим.
«Вона весь цей час так поводилася?»
Можливо, вона вирішила насолоджуватися всім, чого не мала, будучи прикутою до ліжка. Це людська природа — бажати більшого, скуштувавши одного разу. Графиня кивнула та опустила голову.
Додолея огризнулася на неї, ніби тільки й чекала цього.
— Вдосталь навитріщалася на мене?
Графиня почервоніла, коли Додолея насміхалася з неї.
— Ні. Я б не посміла на вас витріщатися, Ваша Високосте.
— Все гаразд. Тож що ти думаєш? — ніби поспішаючи, Додолея нахилилася вперед. — Що ти можеш для мене зробити?
Графиня глянула на Рейну, яка була з іншого боку. Рейна намагалася їй щось сказати очима, але графиня не мала жодного уявлення, що саме. Вона намагалася швидко зібратися з думками.
«Чого хоче Додолея?» — але їй було важко знайти відповідь. Додолея була принцесою і мала все. Що вона могла їй дати? Вона знизала плечима.
— Я зроблю все, що ви забажаєте.
Додлея посміхнулася, ніби задоволена покірною відповіддю графині. Потім вона поклала на стіл аркуш цупкого паперу розміром з долоню.
Графиня взяла чорний, цупкий папір.
— Що це?
— Тшш, — Додолея посміхнулася і приклала палець до губ. — Я хотіла б запросити тебе на особливу таємну вечірку.
— Перепрошую?
— Завтра. Приходь опівночі, коли всі спатимуть. Усі там тобі допоможуть.
На чорному аркуші паперу були написані ледь помітні літери. Їх можна було прочитати, лише якщо піднести джерело світла прямо до них. Місцезнаходження мало бути написано на ньому.
Додолея відкинулася назад, поклала руку на підлокітник і почала стукати по ньому.
— Ти плануєш просто залишити її в спокої?
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі твою дочку.
Дочку? Графиня інстинктивно подивилася на Рейну.
Рейна яскраво посміхнулася і сказала:
— Як на це не дивись, Великий герцог Лапілеон і принцеса Додолея так добре пасують одне одному! На відміну від Перешаті.
Додолея голосно засміялася з Рейниних підлабузнювань. Вона підняла руку і погладила дівчину по голові, ніби заохочувала домашнього улюбленця.
«О, — графиня раптом зрозуміла. Вона забула про безглузду чутку, яка стверджувала, що коли принцеса Додолея встала з лікарняного ліжка, вона забажала зробити вже одруженого Великого герцога Лапілеона своїм. — Гадаю, ця чутка була правдивою».
Здавалося, графиня знайшла відповідь на попереднє запитання Додолеї. Але вона була неприємною і стосувалася поганих чуток, що поширювалися навколо. Також було дивно, що принцеса хотіла одруженого чоловіка. Принцеса має владу та багатство, тому це не могло бути її мотивом.
«Невже це справді кохання?»
Графиня примружила очі. Але Додолея не була схожа на закохану людину. Радше, вона нагадувала дитину, одержиму іграшкою, яку вона не може мати. У будь-якому разі, це була можливість для графині.
— То що ти думаєш, моя пані? — спитала Додолея.
Графиня, все ще тримаючи чорний аркуш паперу в руці, стиснула губи.
— Звичайно, — графиня глибоко вдихнула. — Ви чудово пасуєте одне одному.
Вона нарешті змогла дихати. Графиня яскраво посміхнулася, ніби з її плечей зняли тягар.
Побачивши, як в очах жінки спалахнуло бажання, Додолея підперла підборіддя рукою та спитала:
— Твій чоловік загинув в наслідок нещасного випадку, чи не так?
Посмішка графині миттєво зникла. Куточки її піднятих губ здригнулися.
Загалом, граф Захарт був відомий несподіваною смертю. Це сталося так раптово, і навіть слідів вбивства не було виявлено. Під час розтину отрути теж не виявили. Були ознаки того, що він відчував біль, але всі лікарі казали, що це сталося через раптовий серцевий напад.
— Що ви маєте на увазі?
— Гадаю, точніше було б назвати це спланованим убивством, а не нещасним випадком.
«Звідки вона це почула? Хто ще знає?» — графиня стиснула зуби. Побачивши захисну реакцію графині, Рейна махнула рукою та посміхнулася.
— Не хвилюйся, мамо. Не треба бути такою серйозною.
— Ти їй сказала, Рейно?
— Це абсурд, мамо. Ніхто нічого не казав. Як хтось міг дізнатися? Це таємниця, яку розділяємо лише ми з тобою, — Рейна з подивом поглянула на Додолею. — Але немає нічого, чого б не знала принцеса. Вона знає все.
— Про що ти говориш? Як хтось може знати все? Тільки Бог знає все, — глузливо мовила графиня.
Доповнюючи слова Рейни, Додолея сказала:
— Моя пані.
Графиня насторожено подивилася на неї.
— Тієї ночі.
Тієї ночі. Почувши слова Додолеї, графиня чітко пригадала події тієї ночі.
— Чи хтось бачив, як ти заходила до графа з тією пігулкою?
Шокована, графиня прикрила рота рукою. Вона знала, що така реакція лише підтвердить їхні підозри, але нічого не могла з собою вдіяти. Додолея, яка нічого про це не мала знати, згадала про «пігулку» — деталь, про яку ніхто не знав.
Але принцеса залишалася спокійною.
— Я запитала, чи хтось тебе бачив.
Графиня нарешті похитала головою.
— Добре, — Додолея посміхнулася, як янгол. — Це лише моя здогадка, але, ваша дочка... Вона могла б убити батька з жадібності, знаючи про існування заповіту. Хіба ні?
Графиня була вражена тим, що сказала Додолея. Вона насупилась. Вона вже думала про це раніше, про те, щоб звинуватити Перешаті у всьому, забрати її спадщину та жити довго і щасливо. Але для цього було вже пізно. Мертві не можуть говорити, а тіло вже було поховано. Місце злочину не було збережено, і, звичайно, не було жодних доказів. Було зрозуміло, що її відпустять через недостатність доказів. Графиня похитала головою.
— Ні, це...
— Марно? — сказала Додолея те, що думала графиня, ніби прочитавши її думки. Вона грайливо поворушила пальцями. — Результати не мають значення. І немає жодних доказів, які могли б це довести. Але якщо ти висунеш таке звинувачення, люди звернуть на це увагу.
Вона посміхнулася.
— Люди не зацікавлені в правді. Після виправдання до тебе стікатимуться зацікавлені люди. Вони питатимуть, чи справді це сталося, вдаючи, що співчувають тобі, — Додолея підвелася з дивана і пройшлася кабінетом, що перебував у безладі.
Рейна тихо йшла за нею.
— Дехто тобі повірить. Питатимуть, чому ти доклала всіх зусиль, висуваючи звинувачення, яке не можна довести ніяким чином. У будь-якому разі, суть у тому, хто першим цим скористається і як. Усі будуть дуже зацікавлені в жінці, яка успадкувала великий статок.
Коли графиня вперше це почула, це звучало як нісенітниця, але тепер, коли вона подумала про це, Додолея мала рацію. У Перешаті все одно не було жодних доказів. Тоді, хто перший заговорить, той і виграє, чи не так? Крім того, у графині на даний момент не було особливого вибору. Якщо Додолея була готова сплатити всі її борги, вона була готова погодитися на все.
— Усі твої борги зникнуть з сьогоднішнього дня, — Додолея заклала руки за спину і зупинилася прямо перед графинею. Вона здригнулася, ніби дивилася на щось огидне. — І, як сказала Рейна, ти графиня. Цьому немає виправдання. Найми назад персонал і керуй своїм будинком. Що стосується грошей.
Додолея вказала підборіддям на папір, який все ще тримала графиня в руці.
— Якщо ти прийдеш, ти знайдеш їх там. А ще ти знайдеш талановитих юристів.
— Ви впевнені?
— Так. Як я вже казала, усі там тобі допоможуть, — Додолея дивно посміхнулася і знову закрокувала. — Чим більше ти хочеш зберегти таємницю, тим краще розповісти її першою. Запам'ятай мої слова.
Додолея повернулася і вийшла з кабінету з Рейною.
Залишившись сама, графиня поглянула на чорний аркуш паперу в руці. На її губах з'явилася посмішка.
***
Минув тиждень.
Айлет поїхала до великого герцогства з Фінеасом та Глорією, а Сайорис повернулася до гільдії, щоб вести свій винний бізнес. Тердео залишався неймовірно зайнятим. Він готувався до війни проти повстанців вдень, а вночі залишався в підземеллі прибудови.
Коли Фінеас переїхав жити до столиці, Сельфіус ходив до школи сам. Я запропонувала відвозити та забирати його, але він рішуче відмовився.
«Невже йому все ще ніяково, коли ми удвох? — я уявила Сельфіуса, який поїхав до школи сам у своїй кареті, проводячи великим пальцем по краю чашки, яку тримала. — Діти в віці дев'яти років хочуть все робити самостійно?»
Я не могла точно згадати, як я почувалася в тому віці. Я пам'ятала лише проживання в нашому родинному маєтку з мамою.
Посеред приємного чаювання Ребекка підняла погляд від чаю та прокоментувала:
— Ваша Світлість, по маєтку ходить страшна чутка.
Щось у голосі Ребекки повернуло мене до сьогодення, і я глянула на неї.
— Страшна чутка? Про що?
Ребекка поставила чашку та озирнулася по кімнаті. Вона прошепотіла тихим голосом, ніби ділилася величезною таємницею.
— Кажуть, у прибудові живе привид.
— Привид?
— Так. Кажуть, що пізно вночі чути, як плаче жінка, і як чоловік благає про допомогу в прибудові.
Звуки чоловіка та жінки в прибудові?
«Мелін та той чоловік замкнені в підземеллі прибудови».
Тердео казав, що шмагатиме їх тиждень, щоб отримати інформацію. Звуки плачу та благань означали, що Тердео виконує свою роботу.
Я кивнула Ребецці та нахилила свою чашку.
— Але вранці звук повністю зникає. Це триває вже тиждень.
— Справді? Якщо пройшов вже тиждень, гадаю, що це зовсім припиниться в найближчі кілька днів.
Примітка перекладача: а хтось вже звик та пристосувався, як я бачу ха ха. Це все вплив Сайорис, зуб даю.
— Звідки ви це знаєте, Ваша Світлість?
— Просто відчуваю. У мене дуже хороша інтуїція, знаєш.
Ребекка потерла руки, ніби в неї озноб, і злякано похитала головою.
— Вам не страшно, Ваша Світлість? Я так злякалася після того, як почула цю історію, що не могла спати вночі!
— Ти все ще досить наївна, Ребекко.
— Прошу?
— В дійсності страшні не привиди, а люди, яких ти бачиш прямо перед собою.
Як моя родина, яка мене вбила.
— Ваша Світлість? Вираз вашого обличчя щойно був досить лякаючим.
Я відновила самовладання та посміхнулася. Ребекка грайливо скривила перелякану гримасу та обернулася.
Кроки на траві наближалися.
— Ваша Світлосте, — сер Молтон підійшов до мене з листом у руці. Він би не відволікав мене під час чаювання, якби це не було дуже важливо. Його обличчя виглядало похмурим і втомленим. — Гадаю, вам слід це побачити.
Я взяла в нього листа та відкрила його. Щойно я прочитала, що було в нього, моя рука завмерла.
— Це...
— Що трапилося? Ваша Світлість?
Я вибухнула сміхом.
— Моя мати викликає мене до суду.
— Що? — Ребекка здивовано розплющила очі та закліпала ними.
— Вона звинувачує мене у вбивстві мого батька, щоб позбавити мене спадщини. Тож церква надіслала повідомлення про те, що мене можуть позбавити права на спадок.
— Ох!
Я не могла не засміятися. Мені було цікаво, що вони задумали, і ось воно.
Шокована, Ребекка прикрила рота рукою та обережно мовила:
— В-ваша Світлість. Я питаю про всяк випадок, але чи є хоч крихітний шанс, що...
— Що?
— Ви ж не вбивали свого батька, чи не так?
«Що за?» — я пильно подивилася на Ребекку.
Вона тихо видала «І-іп!» і прикрила рота обома руками.
— Вибачте. Пробачте мені.
Я спохмурніла.
«Гаразд. Побачимо, як далеко вони зайдуть з цим».