У тьмяному світлі карети Сайорис глибоко зітхнула та відкинулась назад на своє місце. Це зняло трохи гостроти з її люті, але не приховало її повністю.
— Тео, чому ти не влаштував справжнього весілля? Ми всі з нетерпінням чекали на це.
Тердео байдуже подивився у вікно.
— Це все одно мій другий шлюб.
Сайорис повернулася, щоб подивитися на моє обличчя.
— Можливо, для тебе так і є, але для Перешаті це вперше, — вона повернулась до мене. — Вибач, Перешаті. Тео не дуже вдумлива людина, тому він не розуміє таких речей.
— Зі мною все гаразд
Технічно, це теж було для мене не в перше. Я згадала своє весілля з Шиффом до того, як повернулася до життя, і мій вираз обличчя змінився.
Сайорис помітила це і подивилась на мене поглядом, сповненим співчуття.
— Справді?
— Вона сказала, що все гаразд. Ми домовились, — сказав Тердео.
— Ти впевнений в цьому? Здається, Перешаті пішла на компроміс для тебе. Тео, якщо ти продовжуватимеш у такому ж дусі, я розкрию все під час наступного родинного зібрання.
Він глянув на неї.
— Отже, ось чому ти запропонувала відвезти нас до маєтку?
Родинне зібрання? Я уявила собі сім'ю Тердео та Сайорис і здригнулася.
«Бути не може, щоб я вижила в такому середовищі! — я підслухала на чаюваннях, що дім Лапілеонів повний безжальних людей. Але тоді не дуже цікавилася Лапілеонами і не звертала на них особливої уваги, тому не могла нікого згадати. — Можливо, вони не всі такі, як Тердео та його сестра».
Тук-тук.
Стукіт у двері карети вирвав мене з роздумів. Візник промовив крізь двері, приглушено, але чітко.
— Ваша Світлосте. Ми прибули до маєтку Лапілеон, але не можемо увійти через галас.
«Галас?»
Коли карета зупинилась, ззовні долинув гамір підвищених голосів.
— В чому справа? — я висунула голову з вікна карети. Біля входу до маєтку зібралася група людей. — Це...
«Чому цей клятий Шифф тут? І що то за хлопець, що з ним сперечається?» — я здивовано подивилась на Тердео.
Він встав зі свого місця.
— Тобі слід йти, Сайорис. Є один неслухняний негідник, про якого мені варто подбати.
— Як забажаєш. Я прийшла побачити Перешаті, а не тебе.
Тердео клацнув язиком, вийшов з карети та простягнув мені руку.
Я повернулась до Сайорис, яка все ще граційно сиділа.
— Ще раз дякую за те, що було раніше. І за те, що підвезли мене сюди.
Вдячність не шкода було повторити.
Очі Сайорис розширились від мого виразу подяки. Вона широко посміхнулася.
— Ти мені подобаєшся, Перешаті. Я ще навідаюсь до тебе в гості.
Я кивнула і взяла Тердео ха руку. Ми вийшли з карети.
Карета розвернулася і з гуркотом поїхала геть. Тердео жестом вказав на двох людей, які сперечалися, і нахилився до мене.
— Ти знаєш цього чоловіка?
— Колись я його кохала, і це він намагатиметься вбити мене.
— Зрозуміло. Чоловік, який бажає вбити тебе заради твоєї спадщини.
Ми наблизились до входу, і сварка загострилась.
— Хоч раз! Дайте мені побачити її! Я знаю, що ти тут, Сашо!
Голос хлопчика звучав владно, що контрастувало з його мініатюрною фігурою.
— Ти усвідомлюєш, де ти? Це територія недоступна для простих лицарів-бакалаврів, таких як ти!
— Але мені потрібно побачити Сашу!
— Це досить недоречно. Невже ти не поважаєш дворян?
Шиффа було неможливо з кимось переплутати. Але я гадки не мала, хто цей маленький хлопчик, який з ним сперечався.
— І ти згадав когось на ім'я Перешаті, але, я гадаю, вона та, хто має стати Великою герцогинею. Тож слідкуй за своїми манерами. Мені це набридло!
— Сашо! Це я, Шифф! Сашо! Виходь!
Який же дурень. Але я розуміла, чому він був таким відчайдушним. Без мене його мрії про кар'єру розвалилися б. Без мене він би не отримав великого спадку. Шифф! Ти так хочеш мене побачити? Тоді я розповім тобі, що я про тебе думаю.
Тердео стримав мене.
— Дозволь мені подбати про це. Відтепер ти моя дружина і Велика герцогиня Лапілеон.
— Все гаразд. Я можу впоратися сама. Але хто цей хлопчик?
Тердео насупився. Він тільки зараз помітив його?
— Сельфі повернувся.
— Прошу? Сельфі? Сельфі, мабуть... ви маєте на увазі Сельфіуса? Вашого спадкоємця?
Невже цей хлопчик той самий Сельфіус? Я думала, що він проходив лікування в провінції. Чому він тут і сперечається з Шиффом?
— Ти хочеш померти? Якщо це твоє бажання, я його виконаю, — у голосі хлопця звучав докір. — Знай покарання за образу Лапілеонів.
Сельфіус зняв свою рубінову сережку та вколов палець шпилькою на її кінці. Кров виступила і забруднила його палець.
— Що за? — страх скував мій язик. Бо я точно знала, що це означало.
Тердео кинувся до них.
«Шифф, безсумнівно, заслуговує на це, але хіба це не їхня сімейна таємниця, яку потрібно захищати!»
Не звертаючи уваги на смертельну погрозу Сельфіуса, Шифф повернувся до нас. Він посміхнувся, щойно побачив мене.
— Сашо!
Тердео схопив руку Сельфіуса.
— В-ваша Світлосте...! — вигукнув хлопець. Він виглядав повністю приголомшеним нашою раптовою появою.
Я кинулася до Сельфіуса і обв'язала свою хустку навколо його пальця. На обличчі Сельфіуса розквітнув вираз жаху.
— З-зачекайте, моя кров...!
— Все гаразд, — запевнила я його.
Все ще не звертаючи уваги, Шифф поклав руку мені на плече. Я чула напружену посмішку в його словах.
— Са-Сашо. Давай поговоримо. Будь ласка?
Тердео кинувся вперед і відштовхнув руку Шиффа.
— Як ти смієш її торкатися.
Шифф закричав.
— П-пропустіть мене!
В очах Тердео промайнув убивчий намір.
— Де твої манери? Хіба лицарів-бакалаврів не вчать належному етикету щодо дворян?
Він сильно копнув Шиффа ногою ззаду в литку. Коліно Шиффа підігнулось.
Він простягнув руку до мене.
— Са-Сашо! Допоможи!
Він здавався досить впевненим, що я прийду йому на допомогу.
Яке безглузде припущення.
— Я більше ніколи не хочу тебе бачити.
— Са-Сашо!
— Невже втратити кваліфікацію для іспиту на титул імперського лицаря було недостатньо для тебе?
Обличчя Шиффа на мить скривилося від гніву.
— Якщо ти ще колись з'явишся переді мною або покличеш мене на ім'я, я тебе розчавлю, — погозила я.
Кров відлила від обличчя Шиффа.
— Ти мені не віриш? Я застерігаю тебе не повертатись. Ти втратиш речі, про які навіть не знав, — кипіла я. Гнів виливався з кожної пори мого тіла. Я повернулась до нього спиною та пішла геть.
***
Як тільки ми увійшли до маєтку, Тердео та Сельфіус попрямували до бібліотеки, сказавши, що у них є справи, які їм варто вирішити між собою. Вони не виходили з бібліотеки аж до закінчення вечері. Але до їдальні зайшов лише Тердео.
— Де хлопчик? — спитала я.
— Він не захотів їсти. Він засмучений, бо я відчитав його, — Тердео зітхнув і сів навпроти мене. Він глянув на свою вже охоловшу вечерю. — Я відправлю Сельфіуса назад у провінцію, тож не треба хвилюватися.
Я глянула на другий поверх, де була кімната хлопчика.
— Скільки йому років?
— Цього року виповниться дев'ять.
Тиша затягнулась. Я мусила запитати:
— Він ваша дитина, Ваша Світлосте?
Я була впевнена, що його останній шлюб був першим, і чула його так і не консумували. Крім того, вони розлучилися лише через два місяці. Було дуже малоймовірно, що у них була дев'ятирічна дитина.
Пляшка червоного вина в руці Тердео зупинилась. Він промовив, не дивлячись на мене.
— Ти будеш тут лише рік, але тепер ти Лапілеон, тож, гадаю, тобі варто знати. Сельфіус — дитина мого старшого брата.
Він закінчив наливати напій.
О, то ось чому вони такі схожі.
— Тоді як щодо вашого брата? Він кудись далеко вирушив? Тому ви піклуєтесь про свого племінника, Ваша Світлосте?
Він поставив пляшку і повернувся до мене з нейтральним виразом обличчя.
— Мій брат мертвий.
«Боже мій», — я не могла не ахнути.
Тердео покрутив свій келих вина.
— Моя невістка покинула Сельфіуса і пішла. Я знав, що вона не повернеться, тож усиновив племінника і назвав його своїм спадкоємцем.
— О, зрозуміло, — Лалілеони були сповнені таємниць. Про цю я ніколи не чула.
Я озирнулась.
«Така велика кімната лише для нас двох, — я мовчки помішувала суп, апетит зник. — Я більше не можу цього терпіти, це надто ніяково».
Я встала.
— Вибачте, будь ласка. Я б хотіла вже піти спати.
Я поспішила на другий поверх. Перед дверима стояла покоївка з тацею з їжею та збентеженим виразом обличчя. Вона вклонилася, побачивши мене.
— Ваша Світлосте.
— Що ти тут робиш? Чия це кімната? — спитала я. Коли дворецький провів мені екскурсію маєтком, він не згадував, кому належала ця кімната. Я припустила, що вона порожня.
— О, це кімната юного панича Сельфіуса, Ваша Світлосте.
Я перевела погляд з зачинених дверей на тацю, яку вона тримала.
— Я принесла йому вечерю, але він не відчиняє дверей, Ваша Світлосте.
Він, мабуть, дуже засмучений. Але я б теж засмутилась, якби мене насварили. А він щойно прибув до столиці. Його зустріли лекцією замість теплого прийому.
— Я передам це йому. Можеш йти, дякую.
— В-вибачте? А-але...
— Все добре запевнила я її.
Я взяла у неї тацю і жестом дозволила їй повернутися вниз. Вона завагалася на мить, але невдовзі поспішила геть. Я рішуче постукала в двері.
Тук-тук.
Всередині нічого не ворухнулось.
Тук!
Я спробувала ще раз, цього разу вдаривши ногою.
Двері повільно відчинилися.
— Як ти смієш стукати в мої двері... га?
— Привіт. Ем. Сельфіусе.
Звертатися до нього так недбало було ризиковано, але я вирішила ризикнути. Я вже була одружена з його опікуном, тож звертатися до нього «юний панич» було б трохи дивно.
— Тобі слід поїсти, ти ж ще ростеш, знаєш.
Я проштовхнулась повз приголомшеного Сельфіуса та увійшла до його кімнати.
— Зачекайте хвилинку, — почав він.
Я поставила тацю на стіл.
— Ми не мали можливості як слід познайомитися раніше. Мене звати Перешаті.
Сельфіус зачинив двері та підійшов до мене.
— Ви поранені?
«Що? Хіба він зараз не дувся?»
Сельфіус уважно мене оглянув, щоб побачити, чи я десь поранена.
— Якщо ви відчуєте, ніби помираєте, дайте мені знати. Я покличу лікаря, — сказав він тихим голосом.
«Хіба не було б надто пізно в той момент?», — він справді був ще дитиною. Я посміхнулася та поплескала його по плечу.
— Добре. Якщо я відчуватиму, що помираю, я одразу дам тобі знати.
Очі Сельфіуса широко розплющилися. Його обличчя зблідло, і він відступив назад, роззявивши рота.
— В-ви щойно мене торкнулись?
Що? Йому не подобається, коли його торкаються? Я завмерла, все ще тримаючи руку в повітрі, та нахилила голову.
— Тобі неприємно, що я тебе торкнулась? Вибач. Я просто залишу твою вечерю тут і піду.
— Ви не знаєте?
— Про що?
— Про прокляття Лалілеонів?
«Звичайно, я знаю. Якби ні, це був би шахрайський шлюб».
— Звичайно.
— Але ви все одно мене торкнулись?
— А хіба мені не варто?
Обличчя Сельфіуса заціпеніло. У його червоних очах не було жодних емоцій.
— Це безрозсудна поведінка.
— Що?
— Ви можете померти.
Це була погроза чи порада?
— Якщо ти даєш мені пораду, я її прийму.
— У вас кілька життів чи щось таке? Чи ви думаєте, що якщо ви будете діяти так сміливо, Його Світлість вас більше полюбить?
Отже, це все ж таки була погроза. Я не знала, як відповісти, тому просто посміхнулась йому.
Сельфіус став серйозним.
— Тікайте зараз, поки можете.
— Тікати?
— Якщо вам потрібні гроші, я вам їх дам. Йдіть якомога далі від цього пекла, — він холодно посміхнувся.
Це не було обличчя звичайного юного хлопчика.
— Ем, Сельфіусе? Зі мною все гаразд.
Як мені сказати йому: «Не знаю чому, але твоя кров мене вб'є. Ну, вб'є, але я не залишусь мертвою назавжди»?
Примітка перекладача: от так би і сказала, менше проблем було б в майбутньому...
Це не мало значення, адже Сельфіус не слухав. Він відчинив двері.
— Якщо ви не плануєте тікати, не звертайте на мене уваги.
«Боже. Він точно Лапілеон. Він точна копія Тердео».
— Добре, дякую за пораду, — я стиснула зуби в кривій посмішці та повернулась до дверей.
Сельфіус порушив тишу. Коли я переступила поріг, він тихо пробурмотів собі під ніс:
— Вибачте, якщо налякав вас раніше.
Хлоп!
Двері грюкнули за мною, перш ніж я встигла відповісти.
«Це було вибачення?» — я втупилась у зачинені двері.
Покоївка звернулась до мене.
— Ваша Світлосте, що ви робите?
— Я сперечаюся з дверима.
— Вибачте? Але двері не можуть говорити...
— Отже, я програла. Що таке?
Вона солодко посміхнулась на мій дивний коментар.
— Ми повинні підготуватися до вашої шлюбної ночі. Ми наповнили для вас ванну. Будь ласка, пройдіть сюди.