— Ваші весільні запрошення, — сказала я, передаючи їм трьом конверти. Вони виглядали приголомшеними моїм раптовим оголошенням.
— Весільні запрошення. Що це таке...?
— Сашо! Ви з Шиффом одружуєтесь?!
— П-почекай хвилинку, Сашо. Нам потрібно обговорити ці речі разом. Це якогось роду несподівана пропозиція?
Моя мачуха, зведена сестра Рейна та Шифф, якого я колись кохала... усі по-різному відреагували на моє запрошення. Тепер я бачила, що їхні рухи та слова здавалися награними.
Усі троє припустили, що єдина людина, з якою я можу одружитися, це Шифф, і я не здивувалась. У попередньому житті я нічого не зробила, що вказувало б на те, що хочу покинути Шиффа, і навіть думка про іншого чоловіка була б абсурдною.
— Церемонії не буде, але ми відвідаємо Головний Храм, щоб прочитати наші обітниці.
— Сашо, я хотів влаштувати тобі пишне весілля.
Хто сказав, що я одружуюсь з тобою? Шифф пробурмотів собі під ніс, відкриваючи запрошення на столі. Він гадки не мав, що буде далі. Коли він прочитав, що було всередині, його обличчя зблідло.
— Сашо, коли ти встигла зробити всі приготування до свого весілля з Шиффом?! Треба було мені сказати! — вигукнула Рейна.
— Але, мабуть, Шифф довірив тобі все це. Я рада, що все склалося, — зауважила моя мачуха.
Потім дві жінки звернули свою увагу на відкрите запрошення в руках Шиффа. Рейна зіскочила зі свого місця.
— Щ-що це...?
Тепер все стало на свої місця. Я заправила волосся за вухо та посміхнулася солодше, ніж зазвичай.
— Це правда, я виходжу заміж за Великого герцога Лапілеона.
Зрештою, я вирішила одружитися з Тердео. Знайти іншого чоловіка, який би відповідав моїм вимогам, було б важко. Я повернулась до Шиффа, який виглядав застиглим, ніби побачив привида. Ти, покидьку, це все через тебе. Я з тобою закінчила.
— Шиффе, я думаю, нам варто розійтись.
Я більше не хочу бачити тебе в своєму житті.
— Сашо! Що це все таке...?! Ти ж кохаєш Шиффа! Ти що, забула? — вигукнула Рейна.
— Не забула, — різко відказала я.
Коли я помру, моя спадщина перейде до Шиффа, і ви втрьох будете жити довго і щасливо завдяки цьому. Як я могла забути? Шифф, мабуть, засипле Рейну модним взуттям та сумками з моєї спадщини. Я раптом відчула бажання розірвати її сукню на шматки.
— Сашо, я щось зробив не так? Що трапилось? — спитав Шифф.
— Шиффе.
— Так, Сашо? Це я. Чоловік, якого ти кохаєш.
— Можеш покинути мій дім?
І також моє життя? Я холодно посміхнулась, встала зі свого місця та повернулась, щоб піти.
— Сашо! — Шифф поспішно схопив мене, намагаючись утримати. Його дотик викликав у мене огиду. Я уявила, як комахи повзають по всьому моєму тілу. Я щосили відштовхнула його, і він впав на спину.
— Шиффе...! Пане...!
Рейна гукнула його та допомогла підвестися на ноги.
— Сашо! Чого ти його так штовхнула? Ти що, бандитка? — крикнула Рейна.
Все це було так абсурдно.
— Перешаті. Що трапилось? Ти сьогодні виглядаєш не дуже добре. Ти посварилась з паном Шиффом? Чому б вам двом не поїхати у відпустку? — запропонувала моя мачуха.
Спостерігати за тим, як моя мачуха вдає, ніби їй не байдуже, як Шифф вдає, що йому боляче, а Рейна намагається втішити Шиффа... все це мене розлютило.
Не можу повірити, що я думала про них як про родину.
Я стримувала бажання кинутися на них усіх і стиснула кулаки. Моє тіло почало тремтіти від гніву, але я тримала голову високо.
— Слухайте уважно, — повільно сказала я, дивлячись на них трьох. — Відтепер стороннім заборонено входити до мого дому. І під сторонніми я, звичайно, маю на увазі пана Шиффа.
***
Невдовзі настав день нашого весілля. Зволікати було б невигідно жодному з нас, тому ми призначили дату якомога швидше. Шифф був лицарем-бакалавром*, і оскільки мій шлюб з ним розпався, він більше не мав права брати участі в іспиті на посаду імперського лицаря, який був доступний лише дворянам.
*лицар-бакалавр — у британській системі нагород і почесних звань титул людини, посвяченої монархом в лицарі, але не як учасник організованих лицарських орденів.
Це тільки початок. Я змушу вас втратити набагато більше, ніж це.
Коли ми виходили з Головного Храму після того, як наші обітниці були укладені, Тердео тихим голосом запитав мене:
— Тобі справді достатньо просто прочитати наші обітниці?
— Що нам ще потрібно?
— Я знаю, що наш шлюб контрактний, але якщо бажаєш, ми можемо влаштувати весілля грандіозніше, ніж будь-яке, яке ця імперія коли-небудь бачила.
Здавалося, що просте зачитування наших обітниць первосвященником не задовольнило його. Нікого не було поруч, щоб засвідчити наш союз чи привітати нас. Я подумала про це хвилинку, перш ніж посміхнутися та знизати плечима.
— Коли наші шляхи розійдуться через рік, ви зможете заплатити мені готівкою гроші, які ми могли б витратити на пишне весілля.
Цей шлюб був лише формальністю. Компенсація після нашого розлучення звучала набагато привабливіше! Ніщо не зрівняється з грошима. Вони ніколи мене не зрадять.
Примітка перекладача: люба... ти чула, що таке інфляція і падіння курсу валюти? Тож бери золотом! Хаха
— Ти вже думаєш про компенсацію? Ти ретельно все плануєш.
— Сприйму це як комплімент.
— А твої речі? Вони прибудуть сьогодні?
— Я закінчила пакувати все сьогодні вранці, тож, гадаю, вони вже мали прибути до вашого маєтку, Ваша Світлосте.
Ми йшли до карети, яка чекала на нас. Але перш ніж ми до неї дістались, дехто з'явився перед нами, перегороджуючи нам шлях.
— Великий герцогу Лапілеон.
Її раптова поява мене вразила. Перед нами стояла жінка з довгим золотим волоссям і темно-зеленими очима, сповненими заздрості та гніву. Чому вона виглядає знайомою? Я наморщила чоло, намагаючись згадати, але Тердео викрив її особистість раніше.
— Ваша Високосте.
Що-що? Принцеса?
Здивовано я подивилась на них обох. Я згадала, що бачила її на інавгураційних церемоніях та королівських заходах. Це була четверта принцеса, Додолея Кастор. Коли я бачила її тоді, вона виглядала блідою та хворобливою, але зараз видавалась абсолютно здоровою. Можливо, вона справді одужала від хвороби.
— Що привело вас сюди, Ваша Високосте? — спитав Тердео.
— Отже, це правда. Ти одружився з кимось іншим, — гірко мовила вона. Її похмурий вигляд не пасував до її чарівної зовнішності. І, здавалося, вона мене взагалі не помічала.
— Я так довго чекала, щоб побачити тебе. Чому ти не хочеш одружитися зі мною? Ти справді думаєш, що знайдеш когось іншого, хто кохатиме тебе так само сильно, як я? — сказала Додолея, підходячи ближче.
Я побачила тугу в її блакитно-зелених очах, але не була певна, за ким саме вона тужила. Вона пробурмотіла сумним голосом, стримуючи сльози.
— Нарешті у нас з'явився шанс. Я стала найкращою жінкою, якою можу бути для тебе, і тепер ніщо не стоятиме на нашому шляху.
Я думала, що імператор одноосібно домовився про шлюб між ними. Але, невже Додолея справді бажала цього?
Крім того... Чи завжди Додолея була такою? У моїй уяві вона була невинною та милою принцесою.
Тердео нічого не відповів, лише здивовано кліпнув. Додолея раптом поклала руку йому на ліву щоку.
— І я надіслала тобі записку, в якій писала, що позбавлю себе життя, якщо ти не одружишся зі мною. Хіба ти її не отримав? — запитала вона.
Примітка перекладача: а от і справжній червоний прапорець цієї історії... ні, не прапорець, червоні паруса.
Що? Я правильно почула? Вона надіслала йому передсмертну записку? Можливо, вона досі хвора...
Шуууух.
— Що ви робите, Ваша Високосте?
Тердео грубо відкинув її руку, ніби вважав її раптовий дотик огидним. Від відкинув її так сильно, що тильна сторона її долоні невдовзі почервоніла. Але червоні губи Додолеї вигнулись у посмішці.
— Якщо тебе немає поруч зі мною, в мене немає причин жити. Ти мій.
Дрижаки побігли по моєму тілу. Це було абсурдно. Неважко було зрозуміти, що Додолея, яка ніби-то одужала від хвороби, зараз поводилась абсурдно. Як хтось може так сильно змінитись?
Загублена в їхній дивній розмові, я нарешті прийшла до тями і зрозуміла, що Тердео, можливо, вирішив одружитися зі мною частково тому, що хотів уникнути стосунків з цією принцесою.
У такому разі, гадаю, мені також потрібно зіграти тут свою роль. Я стала між ними двома та взялася за руки з Тердео. Коли вона нарешті помітила мою присутність, Додолея люто зиркнула на мене.
«Н-не дивися на мене так...»
— Ваша Високосте, будь ласка, прийміть мої щирі вибачення, — сказала я.
Вона мене трохи лякала, але я намагалася це приховати та яскраво посміхнулась.
— Моєму чоловіку не подобається, коли хтось інший, крім мене, торкається його.
Додолея продовжувала дивитися на мене, як дракон, що от-от виплюне вогонь з пащі. Вона змусила мене здригнутися, і піт почав стікати по моїй спині.
— Ой леле, ваша рука опухла, Ваша Високосте! Ваша дорогоцінна рука...! Вам краще сходити до лікаря! — вигукнула я, намагаючись підштовхнути її піти.
«Тож, будь ласка, просто, йди».
Незважаючи на мої зусилля, Додолея не зрушила з місця. Вона стояла на своєму, як дерево з міцним корінням.
— Хто ти? — спитала вона крізь зуби, наблизившись до мене. Її очі були сповнені люті та розчарування.
«Ем, не підходь ближче!» — я почала відступати, коли Тердео ступив переді мною. Але Додолея не зводила з мене очей.
— Чому ти тут? — вимагала вона.
«Ну, тому що ми одружені», — або так я хотіла сказати, але тримала губи закритими і мовчала. Я хвилювалась, що якщо пискну, вона може спробувати відірвати мені губи. Додолея показувала зовсім інший свій бік.
— Тобі не слід бути тут...! — почала кричати вона.
— О Боже, що це за метушня?
Я почула, як зупинилась карета, а потім і незнайомий голос за цим. Коли я обернулась, то побачила жінку, яку не впізнала. Вона спостерігала за нами, підперши підборіддя рукою.
— Якщо піддані імперії дізнаються, що ви ревнуєте чоловіка іншої жінки, це не віщуватиме вам нічого доброго, Ваша Високосте, — мовила ця пані, тихо засміявшись. Вона прикрила губи віялом. — Люди починають збиратися. Ви впевнені, що вас мають побачити в такому стані? Цей спалах ревнощів досить недоречний.
Коли я озирнулась, то зрозуміла, що люди справді почали збиратися навколо нас. Але, здавалося, Додолеї було байдуже.
— Звичайно. Ти тут, щоб знову втручатися в мої справи, — не відводячи погляду від мене, Додолея простягнула руку і почала бурмотіти щось, чого я не могла зрозуміти. Її поведінка була настільки моторошною та дивною, що в мене по спині пробігли мурашки.
— ...?
Але нічого не сталося. Здавалося, що вона ось-ось мене вб'є, але вона мало що зробила, окрім як сердито дивилась на мене. І вона нічого не зробила Тердео. Усі ми, включаючи жінку, яка спостерігала за нами з карети, схилили голови, чекаючи.
— Чорт забирай...
Додолея пробурмотіла собі під ніс. Принцеса була розчарована, бо справи йшли не так, як їй хотілося. Вона опустила голову та руку. Збентежена, вона подивилась на свою долоню та продовжила бурчати щось собі під ніс.
— Ніколи не забувай... — сказала вона, сповнена образи. — Я не можу жити без тебе. Я нікому не дозволю забрати тебе у мене. І ти скоро сам побачиш, як сильно я тобі потрібна. Ми не можемо бути щасливими, якщо не будемо разом.
Я спостерігала за принцесою, коли вона говорила. Вона звучала як жалюгідна стара бабця, яка бачила кращі дні, хоча вона була молодою принцесою, яка щойно розквітла і стала жінкою.
Залишивши нас з цими незрозумілими словами, вона пройшла повз нас і зникла в натовпі. Я зітхнула з полегшенням і подивилась на нашу рятівницю в кареті.
Хто це?
Коли наші погляди зустрілись, жінка посміхнулась мені.
— Яке полегшення, що вона пішла. Правда?
— Вибачте? О, так, — сказала я, киваючи. Тердео, який стояв поруч зі мною, представив нас з трохи насупленим обличчям.
— Це моя сестра.
«Га...? Що він щойно сказав? Хто? Його сестра?»
— Чому ти тут?
— Ти сказав мені, що сьогодні день, коли ви даватимете свої обітниці. Яким би маленьким і простим воно не було, весілля вимагає, щоб молодят вітали, інакше це надто самотньо.
«Й-його сестра? Якщо подумати, вони були дуже схожі».
— Хіба ти щойно не одружився, Тео? Ти не можеш дозволяти таким жінкам докучати твоїй новій дружині.
Вона щойно назвала принцесу «такою жінкою»? Вона безстрашна. Сміливість, з якою вона розмоляла з принцесою, вже підказала мені, що вона не звичайна леді.
Двері карети відчинилися, і звідти вийшла висока жінка з довгим червоним волоссям, що сягало її талії. На ній був капелюх з широкими полями та яскравим пером.
— Приємно познайомитись, Перешаті. Я Сайорис Лапілеон. Будь ласка, називай мене Сессі.
Вона випромінювала ауру, до якої я не наважувалась наблизитись.
— Мене звати Перешаті Захарт... тобто, Перешаті Лапілеон.
Сайорис посміхнулась і простягнула мені букет квітів, який вона тримала з того часу, як вийшла з карети.
— Тео, ви вже зачитали обітниці?
Тео. Я мало не розсміялась вголос від цієї милої видозміни його імені, яке йому не пасувало.
— Деякий час тому, — відповів він невимушено, ніби звик, що його так називають.
— Ох... Я хотіла привітати вас і навіть принесла квіти. Не впевнена, чи запізналась я, чи прибула саме вчасно.
Її плечі трохи опустилися. Вона була розчарована, що пропустила нашу маленьку церемонію.
— Дякую за допомогу раніше. Я справді трохи злякалась.
— О, справді? Ну, я рада, що змогла допомогти... Якщо ви повертаєтесь до маєтку, я можу вас підвезти... Тебе це влаштовує, Перешаті?
— Ох... так!
Я кивнула. Сайорис відштовхнула Тердео і простягнула мені руку. Я взяла її за долоню і сіла в карету. Брат з сестрою послідували за мною.
— Я не розумію, чому ти погодилась вийти заміж за цього хлопця, Перешаті.
— Хах, Сайорис, — зауважив Тердео.
— Бачиш це? Як він так невимушено звертається до своєї старшої сестри? Якщо Тео колись завдасть тобі неприємностей, дай мені знати. Я обов'язково його провчу.
Що? Провчить? Я правильно почула?
Побачивши моє здивоване обличчя, Сайорис посміхнулась та помахала віялом. Я незграбно посміхнулась у відповідь, ворушачи пальцями.
— Я чула, що прокляття нашої родини на тебе не впливає.
— Ні, не впливає...
— Все ж, тобі краще бути обережною. Бо справжнє прокляття нашої родини полягає в тому, що ми шкодимо оточуючим, а не собі. Навіть якщо це хтось, хто нам небайдужий. Це жахливе прокляття.
Звучало так, ніби вона говорила з власного досвіду. Я посміхнулась яскравіше, намагаючись заспокоїти її страхи.
— Не хвилюйтесь. Я двічі проковтнула кров Великого герцога і все одно вижила...
— Що?
Тріск.
Я почула, як клацнув підлокітник карети. Я одразу замовкла.
«Я щось не так сказала?»
— Тео змусив тебе проковтнути його кров?
«Ем... це був секрет?»
Я уважно подивилась на Тердео. Він закрив обличчя руками і уникав дивитися на нас обох. Коли я нічого не відповіла, Сайорис пильно поглянула на Тердео і вилаялась.
— Ти покидьок.
Ого... це трохи жорстоко.
— Я ж казала тобі не робити таких речей. Мені потрібно тебе замкнути, щоб ти зрозумів?
— Це була помилка.
Ну, не зовсім...
Я почала щось говорити, але замовкла. Я не хотіла мати проблем з Сайорис. Ходили чутки, що Тердео — кровожерливий демон війни. Я ніколи й не уявляла, що побачу його таким пригніченим. Хто б міг подумати?
Сайорис насупилась на Тердео, а потім вибачливо подивилась на мене.
— Якщо він ще колись таке вчинить, негайно приходь до мене. Я подбаю про те, щоб він схаменувся.