Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Ванна прокинулася від гротескного та сплутаного сну й виявила, що за вікном усе ще панує глибока ніч. Холодне, бліде сяйво Рани Світу падало на підвіконня, вкрите рунами Церкви Штормів, створюючи відчуття спокою та тиші.
Проте картинки з того дивного сновидіння все ще виразно стояли перед її очима.
Корабель. Величезне судно, охоплене смарагдовим примарним полум’ям, що насувалося з самого горизонту. Воно пройшлося по місту-державі Планд, наче гігантська гора, що чавила все на своєму шляху. У полум’'ї відлунювали незліченні вигуки та дикі матроські пісні, які гриміли в унісон, ніби прагнучи перевернути весь світ догори дном.
І в саму мить появи цього велетенського корабля вона побачила, як із найглибших нетрів Планду піднімається сліпуче сонце. Це було не те звичне для людства світило, скуте прадавніми рунами, а палаюче небесне тіло — те саме ‘прадавнє сонце’, про яке твердили культисти. Воно зійшло в самому серці міста, і його полум’я розтопило землю, перетворивши всіх жителів на спливаючий восковий потік серед вулиць.
Собор Церкви Штормів тихо височів у самому центрі цього пекла. Уві сні вона молилася в в ньому, прагнучи отримати підказку від Богині Штормів, проте з вежі лунав лише хаотичний, позбавлений сенсу какофонічний передзвін, і жодного знамення так і не зійшло...
Ванна сіла на ліжку, а потім, одягнена лише у нічну сорочку, підійшла до вікна. Вона кинула погляд на спокійне місто та Рану Світу на небі, але тривога в її грудях спалахнула з новою силою.
За мить молода інквізиторка відвела очі від нічного пейзажу, підійшла до туалетного столика біля ліжка й висунула шухляду.
Усередині лежав кинджал — вигнутий ритуальний кинджал. Руни Церкви Штормів біля основи леза тьмяно мерехтіли, реагуючи на невидимий імпульс, наче вступали в резонанс із якоюсь таємничою силою.
Ванна на кілька секунд затримала погляд на цих сяючих символах, а потім провела лезом по своїй долоні. Коли з’явилася кров, вона приклала руку до грудей і стиха промовила ім’я Богині Штормів, намагаючись закликати її священне знамення.
Проте з невідомих причин до її вух долинув лише примарний гуркіт хвиль, а той стан ‘духовного зв’язку’, у який вона раніше входила без найменших зусиль, цього разу так і не настав.
Ніби невидима завіса раптово опустилася довкола неї, відрізавши зв’язок із Богинею Штормів Гомоною.
Брови Ванни повільно зсунулися до перенісся.
Втрата зв'язку між вірянином і божеством траплялася вкрай рідко, проте не була чимось неможливим. Процеси взаємодії між підпростором та реальним світом були надто складними для осягнення людським розумом. Навіть сила богів часом зазнавала тимчасових коливань під впливом підпростору, морських глибин чи потойбіччя. Крім того, нескінченні чвари та протистояння між божествами — як новими, так і прадавніми — у рідкісних випадках могли призводити до того, що віряни тимчасово переставали чути голос свого покровителя.
Але Богиня Штормів Гомона... це не могло її стосуватися.
Безмежне Море оточувало людську цивілізацію, а сила Богині Штормів пронизувала всі виміри та всю реальність. Будь-який бог міг утратити зв’язок із реальним світом — навіть Володар Смерті інколи припускався помилок, залишаючи по собі ‘повсталих’, — але тільки не Богиня Штормів. Це було неможливо.
Саме це й робило Церкву Штормів наймогутнішою релігійною організацією у всьому Безмежному Морі.
Тож проблема в ній самій?
Ванна цілком природно засумнівалася у власному стані. Вона подивилася на свою долоню й побачила, що щойно зроблений поріз уже стрімко затягується.
Благословення Богині все ще діяло — миттєво й без жодних затримок.
Ванна знову пригадала той хаотичний і моторошний кошмар, а також зловісні знамення, які переслідували її протягом останніх днів.
Усе це безумовно мало єдиний прихований зв’язок.
Примарний корабель, охоплений зеленим полум’ям... Примарний корабель...
Ванна гарячково перебирала в голові окультні знання, порівнюючи факти, і її погляд раптово став серйознішим.
Вона не була експертом у галузі мореплавства й рідко слухала ті безглузді казки, що ходили серед забобонних моряків, проте навіть у священних фоліантах церкви один примарний корабель посідав особливе, моторошне місце.
Це було прокляте судно, що повернулося з підпростору, а керував ним той самий жахливий капітан Дункан, через якого століття тому межовий розрив поглинув тринадцять островів Візеранду.
Ванна різко підвелася з-за столика, але одразу ж згадала, що зараз глибока ніч, а архів собору, як і будь-яка інша бібліотека, зачинений у нічний час.
Крім того, з міркувань безпеки їй краще утриматися від обговорення деталей пророчого сну протягом кількох годин після його завершення. Якщо це видіння справді вказувало на того самого капітана Дункана, той цілком міг через сформований тонкий зв’язок відчути, що смертні розмовляють про нього.
Зрештою, він був тим, хто зміг повернутися з підпростору... справжнім привидом.
Зараз єдиним розумним рішенням, що відповідало правилам безпеки, було терпляче дочекатися світанку, коли сонце знову запанує над світом і зв’язок із видінням остаточно розсіється. Лише тоді можна буде вирушити до архіву за потрібними матеріалами чи обговорити ці зловісні знамення з архієпископом у соборі.
Хай там як, якщо ці пророчі сни справді вказували на капітана Дункана й попереджали, що легендарний “Загублений дім” поклав око на Планд, то вона, як захисниця міста-держави, зобов’язана будь-якою ціною не дозволити цьому жахливому примарному капітану підійти до берега…
Висока, худорлява темна постать швидко крокувала порожніми вулицями Нижнього Міста, залишаючи коротку тінь під світлом гасових ліхтарів.
Абсолютно незнайоме місто, абсолютно незнайома архітектура, плутані фрагменти спогадів у голові та вимерлі цивільні квартали в години комендантської години.
Проте, крокуючи цими вузькими вуличками, Дункан почувався надзвичайно піднесено.
Йому все вдалося! Він не лише успішно провів друге переміщення душі, а й зумів підкорити собі це тіло та вийти на поверхню — на землі міста-держави Планд.
Чоловік на власні очі бачив, як влаштоване цивілізоване суспільство цього світу, вивчав архітектуру та технології цієї епохи.
До того ж в його розпорядженні було ціле, повноцінне тіло — без зяючих дірок у грудях чи вирваних мізків. Зовні воно виглядало цілком нормально, що суттєво спрощувало його подальші дії.
Ніде правди діти, стан здоров’я цього тіла залишав бажати кращого. Навіть зважаючи на те, що під час переміщення душі більшість фізичних вад ігнорувалися, Дункан виразно відчував загальне виснаження організму. Втім, він анітрохи не нарікав, вважаючи це цілком логічним.
Зважаючи на досвід цих двох спроб, під час переміщення душі він займав тіла людей, які померли нещодавно. А хіба могло бути абсолютно здоровим тіло, яке щойно віддало богові душу?
Із глибини провулка долинув далекий собачий гавкіт. Дункан обережно збавив крок і сховався в тіні між будинками.
Він не знав, чи це службові пси нічного патруля вартових церкви, але зайва обережність ще нікому не завадила.
Над дахами низьких будиночків перетиналися масивні комунікаційні труби. Світло Рани Світу пробивалося крізь їхнє сплетіння, залишаючи на землі уривчасті смуги тіні, а з клапанів тиску подекуди виривалася пара, утворюючи в нічному повітрі легку туманну димку.
Гавкіт затих удалині.
Дункан вийшов зі схованки, огледівся довкола, легким рухом заспокоїв голуба Ай, який ворушився у нього на плечі, і, звіряючись зі спогадами, перейшов на інший бік вулиці.
Між рядами скромних дво- та триповерхових будиночків розташовувалися двері зі старою, брудною вивіскою вгорі. По обидва боки від входу висіли запилені, занедбані вітрини. Це була крамниця, і хоча й не найменша, проте явно позбавлена догляду та клієнтів.
Саме сюди його привели уламки спогадів.
Він підійшов до старих дверей і підвів очі на вивіску. У темряві можна було розгледіти тьмяні літери:
— “Антикварна крамниця Рона”, — пробурмотів Дункан під ніс. — Коротко й по суті...
З цими словами він почав обмацувати одвірок. Оскільки спогади були нечіткими, йому знадобився якийсь час, аби знайти запасний ключ на таємному гачку під підвіконням.
Колишній господар цього тіла не носив ключ із собою й не мав при собі жодних речей, за якими можна було б встановити його особу чи адресу крамниці. Це була звичайна обережність досвідченого культиста, проте для примарного капітана, здатного поглинати чужі спогади, подібні запобіжні заходи не мали жодного значення.
Дункан відчинив двері антикварної крамниці Рона, швидкою тінню ковзнув усередину й негайно зачинив їх за собою.
Дерев’яні двері глухо хряснули, проте цей звук не рознісся нічною вулицею. Від вібрації вивіска над входом злегка перехилилася, а літери на ній раптово заворушилися в блідому світлі ночі. За лічену мить на дерев’яній дошці з’явився новий напис:
“Антикварна крамниця Дункана”.