Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Ніч відступала, і разом із нею поволі танула бліда тріщина, що займала все небо. Дункан стояв на кормі, закинувши голову й пильно споглядаючи небосхил, намагаючись не пропустити жодної деталі в цю мить зміни дня і ночі.
Він бачив, як цей шрам, наче сон перед пробудженням, поступово ставав прозорим і примарним. Сірувато-білий ореол навколо нього спершу злився з небом, а слідом за ним розчинилося й саме тіло тріщини. Проте протягом усього цього процесу положення ‘шраму’ залишалося незмінним.
Дункан кліпнув очима, і в його голові знову виникли припущення: якщо слід на небі не змінює свого розташування, чи не означає це, що він не є якоюсь далекою астрономічною структурою? Чи може це бути просто фантом, ‘відбитий’ на тлі атмосфери, який рухається синхронно з Безмежним Морем?
Або ж планета, де розкинулося Безмежне Море (якщо це місце справді було планетою), обертається в ідеальній синхронності з цим шрамом? Чи, можливо, тріщина насправді рухається, але через занадто короткий час спостереження це неможливо помітити неозброєним оком?
Усілякі здогадки знову й знову поставали в його розумі, проте Дункан чудово розумів, що без вагомих доказів та надійних експериментів усе це залишається лише теоріями. Пояснень одного природного явища може бути безліч, але без теоретичного підґрунтя та фактів будь-які міркування — це порожні балачки.
Зійшло тутешнє ‘сонце’.
Спершу на лінії обрію з’явилося золотаве сяйво, а за мить із морської поверхні раптово випливла колосальна світлова структура. У променях палкого світанку перед очима Дункана постала сяюча куля, скута подвійним рунічним кільцем.
Під повільне обертання рунічних знаків сонце величаво піднімалося вгору. Цей урочистий процес наче супроводжувався якимось звуком — глухий, потужний і розмірений гуркіт примарно відлунював у голові Дункана, але варто було йому зосередитися й прислухатися, як звук раптово зникав.
Він насупувся, засумнівавшись, чи не вчулося це йому, проте спогад про той гуркіт був настільки чітким, що заперечити його було неможливо.
Чи це було... маніфестом, який сонце проголошує світу під час свого сходу? Чи просто ще одна з численних ілюзій Безмежного Моря?
Відповіді не було; безкраї простори Безмежного Моря, як і завжди, ретельно оберігали свої таємниці.
Голуб Ай, який зазвичай мирно сидів на плечі Дункана, раптом підвівся, щосили залопотів крилами й, дивлячись на морську поверхню, гучно заговорив: — Дайте картоплі фрі! Дайте картоплі фрі!
Дункан не втримамахся від сміху. Він кинув погляд на цього чудернацького птаха й раптом подумав, що мати поруч таке пернате чудо — не такий уже й поганий варіант. Абсурдні репліки, які голуб час від часу вигукував, незмінно викликали в нього щемке відчуття туги за домом.
— Шкода, що на кораблі немає картоплі, — він легенько клацнув голуба по дзьобу й повернувся в бік капітанської каюти. — Але в одному ти правий: треба щось перекусити.
За кілька хвилин капітан “Загубленого дому” приготував собі фірмовий традиційний сніданок примарного корабля. У капітанській каюті Дункан пристосував навігаційний стіл під обідній, розставивши тарілки на вільному місці поруч із морською картою. Сьогоднішній сніданок, як і вчорашня вечеря, вчорашній обід та будь-яка інша його трапеза тут, складався із солонини, сиру та звичайної води.
Дункан сів за стіл і з повною серйозністю, урочисто накинув собі серветку. Козлиноголовий мовчки завмер навпроти нього. Ліворуч сиділа проклята лялька Аліса, яка прийшла привітатися з самого ранку, а праворуч на стільниці вмостився дивний голуб.
Дункан раптом подумав, що ця картина нарешті ідеально відповідає його образу ‘примарного капітана’: дерев’яна скульптура козлячої голови, що уособлює демона, проклята лялька, якої неможливо позбутися, балакучий птах, що володіє знаннями з іншого світу, і сам примарний капітан на чолі столу. Зроби зараз знімок — і готовий плакат для кінофільму, навіть ретушувати не треба...
Проте, яка насправді ситуація з провізією на “Загубленому домі”, знали лише безпосередні учасники цього застілля.
Дункан зітхнув і опустив погляд на тарілку. Епічний кадр для кінопостера розвіявся, поступившись місцем суворій прозі буденного життя на кораблі.
Він узяв ножа й із зусиллям натиснув на сир, від чого пролунало неприємне рипіння сухого дерева. Потім тицьнув виделкою в солонину — шматок м’яса стукнувся об тарілку з чистим порцеляновим дзвоном.
Аліса з цікавістю спостерігала за цим і зрештою не втрималася від запитання: — Капітане, а сьогодні їжа така сама, як і вчора?
— І завтра буде така сама, — Дункан підвів погляд на прокляту ляльку. — Хочеш скуштувати?
Аліса замислилася, а тоді просто пальцями підхопила шматок солонини, поклала його до рота, двічі енергійно пережувала, а потім одразу ж виплюнула: — Фе, геть несмачно!
— Навіть якби було смачно, ти б не змогла це перетравити. У тебе взагалі шлунок є? — Дункан забрав у неї іншу половину шматочка м’яса. — Я запропонував спробувати, а ти й справді спробувала.
З цими словами він знову з тугою поглянув на свій сніданок.
Це було все, що вдалося знайти з провізії на борту. Солонина на смак нагадувала просолений товстий картон, а сир був схожий на трухляве сухе дерево з домішками піску. До того ж, як їх не готуй, вони все одно залишали по собі дивний запах. Він уже пробував і варити це м’ясо, і запікати, і смажити на сковороді, але попри всі зусилля, покращити консистенцію чи смак цих продуктів так і не вдалося.
Хороша новина полягала в тому, що їжа принаймні не зіпсувалася й не могла нікого отруїти. Погана — невблаганний час усе ж перетворив ці нетлінні продукти на щось таке, що вкрай не рекомендувалося ковтати. Дункан мав усі підстави вважати, що цей сир старший за нього на добрий десяток років, а шматки солонини, якби вони були живими істотами, точно застали б події минулого століття.
Капітану “Загубленого дому”, можливо, й не загрожувала цинга, проте Дункан усе одно мріяв про нормальний, здоровий раціон. Він принаймні хотів, аби їжа на його тарілці була хоч трохи молодшою за нього самого.
Ну, або хоча б однолітками.
У його думках знову випливли вчорашні наміри: «План поповнення ресурсів “Загубленого дому”» та «План дослідження суходолу».
Проте жоден із них не можна було реалізувати за один день.
Дункан зітхнув і з виразом запеклої помсти продовжив пиляти своє ‘дерево’ на тарілці. Ай, який досі сидів осторонь, схиливши голову набік, із цікавістю підлетів ближче. Птах зиркнув спочатку на свого господаря, потім на тарілку й видав: — Недостатньо кристалічної руди?
Дункан подивився на голуба й кинyв йому кілька крихт сиру, що відпали під час різання. Ай нахилився, дзьобнув їх пару разів і вмить, наче в нього зависла система, завмер усім тілом і застиг на місці...
Птах простояв так добрих три-чотири секунди, а тоді раптом ожив, гучно залопотів крилами, перелетів на сусідню полицю й розлючено закричав: — Я краще сьогодні з голоду помру, здохну десь під парканом, скинуся звідси вниз, але ні за що не буду це їсти...
Дункан відчув себе трохи ображеним, а Козлиноголовий, який навпроти столу насилу стримував мовчання протягом усього цього часу, зрештою не витримав і почав видавати сухий дерев’яний скрип.
Перш ніж цей помічник почне добувати вогонь тертям самого себе, Дункан нарешті кивнув: — Кажи вже, якщо є що сказати.
— Слухаюся, капітане! — Козлиноголовий нарешті отримав дозвіл відкрити рота й миттєво засипав словами: — Я ще від учора хотів запитати про цього вашого... його ж звати “Ай”, правильно? Чому я геть не розумію, що він верзе? Я всю ніч ламав голову: що означає ‘донатити’?
Дункан здивовано підкинув вгору брову. Він і подумати не міг, що Козлиноголовий спроможний терпіти так довго — виходить, він явно недооцінював самоконтроль свого першого помічника!
— Не звертай уваги, у цього птаха вельми специфічне мислення, — Дункан не переривав своєї столярної роботи, і поки з-під його ножа й виделки лунали звуки, схожі на роботу пилки та сокири, озвучив заздалегідь підготовлену відмовку: — Він спілкується за допомогою якихось власних мовних зворотів, які зрозумілі лише йому одному. Якщо послухати його довше, можна буде приблизно здогадатися про зміст.
— Ось як? — замислився Козлиноголовий. — Проте мені здається, що в його словах простежується певна логіка... Наче за цими фразами стоїть цілісна, структурована система знань... Ви знайшли Ай під час духовної подорожі? Тоді, можливо, він є проєкцією з Глибинного Моря? Ви ж знаєте, що глибше вниз, то частіше виникають проєкції викривленого простору й часу. Серед них трапляються уривки втрачених епох, про які ми нічого не знаємо, або навіть фрагменти майбутнього. Може, Ай розповідає про події з зовсім іншого часового виміру?
Рука Дункана, що пиляла сир, ледь помітно здригнулася на мить, але вже наступної секунди все повернулося в норму, і він абсолютно байдужим тоном відповів: — Що ж, тоді бажаю тобі якомога швидше розгадати логіку його мови.
Можливо, слова Козлиноголового були лише випадковою здогадкою, проте прихований у них зміст мимоволі збурив справжній шторм у душі Дункана.
Під час переміщення його душа наблизилася до ‘глибших шарів’ цього світу? І що глибше вниз, то частіше можна зустріти проєкції викривленого простору й часу? І ці проєкції здатні відображати картини з абсолютно інших часових ліній?
Коли Дункан здійснював своє переміщення душі, він не бачив жодних краєвидів з ‘інших часових ліній’, проте в одному Козлиноголовий точно мав рацію: Ай справді прибув із зовсім іншого простору й часу.
Тож ким насправді був цей голуб..? Створінням, яке людина з Землі на ім’я Джоу Мін притягнула за собою в цей світ, чи він і справді піднявся з найглибших нетрів цього світу, як стверджував перший помічник?