Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Реальне життя відрізняється від фантастичних історій, і найбільша різниця полягає в тому, що в реальності тобі доводиться зважати на величезну купу приземлених і дрібних побутових деталей.
Чи потребує рухома проклята лялька догляду за шарнірами? Чи не призведе постійне розкручування її суглобів, до того, що одного дня вона просто розсиплеться на ходу? Чи не закінчився термін придатності солонини та твердого сиру на примарному кораблі?
Чи сплять узагалі супергерої, які вдень вирішують буденні справи, а вночі б’ються зі злом? І чи ходять лиходії після цих бійок до звичайного супермаркету по продукти?
В історіях про таке ніколи не розповідають. Там герої вічно прекрасні й бездоганні, з’являються і зникають, мов порив вітру. Проклятій ляльці в подібних оповідях достатньо просто зненацька вискочити з темного кутка й налякати когось до смерті. Так само і примарний капітан у книжках ніколи не переймається тим, що з їжі на борту залишилися лише солонина та черствий сир сторічної давнини.
Натомість у реальності проклята лялька, намокнувши у морській воді, відчуває свербіж по всьому тілу, і навіть перед тим, як прийняти ванну, їй доводиться думати, як прибрати сіль з шарнірів...
Стоячи за дверима відсіку, Дункан важко зітхнув. Він усе чіткіше усвідомлював: аби вижити на цьому кораблі в довгостроковій перспективі, однієї лише рішучості замало.
Йому доведеться зважати на безліч практичних проблем, особливо тепер, коли екіпаж поповнився.
Дункан чудово розумів, що на примарному кораблі практично немає нормальних життєво необхідних ресурсів.
Прісна вода тут постачалася в необмеженій кількості, але, на жаль, лише вона. Запаси провізії в коморах після споживання не відновлювалися самі собою, до того ж, вибір їжі обмежувався солониною і черствим сиром. Хоча завдяки містичній природі “Загубленого дому” продукти й не мали жодних ознак гниття, Дункан мав усі підстави підозрювати, що вони припадали пилом у трюмі щонайменше століття.
Крім того, на кораблі не було жодного змінного одягу, який підійшов би Алісі (сама проклята лялька й не згадувала про таку потребу), і геть бракувало речей для бодай якогось дозвілля — хоча б шахів чи колоди карт.
Безмежне Море простягалось за горизонт, проте “Загубленому дому” годі було й сподіватися натрапити в цих пустельних водах на справжню провізію. Схоже, корабель не мав надійного ‘домашнього порту’, де можна було б кинути якір і перепочити, як не мав і жодних каналів зв’язку для торгівлі з цивілізованими береговими містами-державами.
Козлиноголовий, здавалося, узагалі не переймався такими дурницями, проте Дункан уже не на жарт замислився: йому конче необхідно знайти спосіб виправити ситуацію з дефіцитом постачання на “Загубленому домі”.
Що більше він міркував, то чіткіше розумів — треба шукати вихід на “міста-держави” на суші.
Сліпе й безцільне блукання океаном було вкрай неефективним способом дослідження. Будь-яку вартісну інформацію про цей світ можна здобути лише на твердій землі — це найглибше усвідомлення, яке Дункан отримав після ‘переміщення душі’.
Зрештою, навіть заради власного психічного здоров’я йому необхідно якомога частіше контактувати з цивілізованим суспільством на суходолі. Інакше після тривалого самотнього плавання він і справді ризикував перетворитися на злісного, похмурого та відірваного від світу примарного капітана.
У цей момент Дункан злегка повернув голову й подивився на голуба Ай, який слухняно сидів на його плечі й чистив пір’ячко.
Його погляд зупинився на латунному компасі, що висів на грудях птаха.
Голуб схилив голову, зиркнув на свого ‘господаря’ і раптом ні з того ні з сього випалив:
— Відкрий базу! Постели грибний килим! Ей, ти взагалі вмієш господарювати?
Дункан на мить заціпенів. Здебільшого цей голуб поводився як божевільний, але репліки, які він інколи видавав, виявлялися настільки влучними, що мимоволі виникала підозра: а чи не ховається за цією дурістю якась вища мудрість?
Наразі ‘переміщення душі’ здавалося єдиним доступним способом дістатися берегових міст-держав.
Хоча цей спосіб видавався надто непевним, а перша спроба взагалі призвела до появи загадкового Ай, Дункан знав, що незабаром зважиться на наступне переміщення. Це потрібно було не лише для збору інформації про суходіл, а й для того, щоб якнайшвидше перевірити й підпорядкувати собі цю корисну здатність.
Проте не менш важливою за саме переміщення була ‘особлива здатність’ голуба Ай притягувати матеріальні речі з далекої землі, як-от той ритуальний кинджал.
Якщо він зміг притягнути його, то чи здатний голуб принести щось більше? Якими законами й обмеженнями керується цей птах під час транспортування речей? Чи можна контролювати цей процес штучно?
Трохи поміркувавши, Дункан вирішив запитати птаха прямо:
— Ти знаєш, як саме зміг притягнути той кинджал сюди?
Голуб глибоко замислився і видав серйозним, повчальним тоном:
— Необхідно більше мінералів.
Дункан не знав, що й сказати.
Він вирішив поки що відмовитися від спілкування із цим пернатим. Надійніше буде перевірити все на власному досвіді під час наступного переміщення душі.
...
У каюті Аліса врешті-решт методом спроб і помилок розібралася, як працює водопровідна труба, і загалом збагнула, як їй краще помитися.
В обмежених умовах примарного корабля їй доводилося вмиватися крижаною водою, проте для ляльки це не становило жодної проблеми.
Але перш ніж застрибнути у ванну, Аліса вирішила привітатися з кожною річчю в цьому приміщенні.
Вона поплескала велику дубову діжку, постукала по масивній колоні, що підпирала стелю відсіку, легенько штовхнула носком туфлі підлогу під ногами, а потім навшпиньках дотягнулася й посмикала за канати з гаками, що звисали згори.
— Привіт усім, мене звати Аліса, — весело промовляла вона до цих холодних предметів, точно так само, як раніше віталася з паном Козлиноголовим. — Віднині я житиму на цьому кораблі.
Жодна річ в каюті не відповіла на її вітання, та Алісу це анітрохи не збентежило.
Козлиноголовий казав, що “Загублений дім” — живий, і багато речей на ньому теж живі.
І нехай вони не мали справжнього розуму, як перший помічник, і взагалі не вміли розмовляти, це не заважало Алісі ставитися до всього корабля як до сусіда, з яким варто підтримувати добрі стосунки.
“Загублений дім” був живим предметом, і вона — теж.
Переконавшись, що її привітання було ввічливим та доречним, Аліса повеселішала ще дужче. Вона скинула свою пишну сукню й трохи незграбно залізла в дубову діжку, вщерть наповнену водою.
«Крок перший: спочатку зніму голову й промию її як слід... Усе одно шийний шарнір тримається так собі.»
Лялька вважала свій план дій дуже розумним.
...
Глибока ніч у місті-державі Планд нарешті приглушила гамір і метушню минулого дня. Під блідим, чистим сяйвом нічного неба ця квітуча ‘перлина моря’ поступово поринала в глибокий сон.
Проте в тихій та похмурій темряві нічні вартові неухильно стежили за засинаючим містом.
На найвищій споруді Планду, “Великій дзвіниці”, оглядаючи міські квартали, біля вікна стояла незвичайно висока й струнка молода жінка з довгим платиновим волоссям.
Вона мала гарні риси обличчя, проте помітний шрам, що перетинав ліве око, додавав її вигляду суворості й змушував триматися на відстані. Жінка була вищою за більшість чоловіків, а її тіло захищали сріблясто-сірі легкі лати та бойова спідниця. Вона явно пройшла через суворі тренування: м’язи на її руках і ногах були міцними та рельєфними. Поруч, на відстані витягнутої руки, стояв велетенський меч, що випромінював слабке сріблясте сяйво. На гарді меча були викарбувані руни у вигляді морських хвиль, а по лезу пробігали ледь помітні іскри світла, схожі на водні блискітки.
За спиною жінки безупинно долинав приглушений гуркіт механізмів: паровий двигун плавно крутив серцевину “Великої дзвіниці”. Складні й точні системи шестерень та приводних валів пронизували стелю й підлогу, змушуючи працювати чотири циферблати вежі та прихований у глибині будівлі механічний планетарний глобус.
Судячи зі звуку, ця колосальна й філігранна машина працювала бездоганно, і жодна потойбічна сила не зазіхала на священне парове ядро.
Проте на душі в інквізиторки Ванни все одно було неспокійно. Жахливе передчуття, ніби щось страшне ось-ось має статися — або вже сталося, а вона приречена залишатися безпорадною, — викликало в неї сильне роздратування.
З боку сходів почулися кроки. Жінка з платиновим волоссям повернулася на звук і побачила священника у довгій мантії морського жерця, який піднімався на майданчик. У руці він тримав бронзове кадило, з якого повільними хвилями виривався чистий, духмяний дим.
Священник підійшов до центральної колони механізму посеред кімнати, зняв старе кадило, що висіло на огорожі, й замінив його на нове. Він уважно простежив за тим, як сизий дим без жодних перешкод огортає рухомі шестерні й вали, і лише після цього стиха вимовив ім’я Богині Шторму. Тоді він повернув голову до платиноволосивої жінки біля вікна:
— Доброї ночі, пані інквізиторко. Ви знову особисто на варті?
— Мене не полишає погане передчуття. Останні кілька днів це почуття стає дедалі сильнішим... А сьогодні вночі — особливо.
— Погане передчуття? З чим воно пов’язане? — священник підняв голову, і в його глибокому погляді проглянула тривога. — Богиня послала вам знамення?
— Ні, це не чітке видіння, — молода інквізиторка похитала головою. — Я просто виразно відчуваю... що до нашого міста наближається щось жахливе.