Розділ 322 — Перед штормом (Часть 1).
Після закінчення Синхронізації з Рейнольдсом Спенсером Теодор з головою поринув у роботу. Разом з Мітроєм він проводив справжню міграцію ентів і викладав ельфам деякі людські стратегії.
Однак найскладнішим завданням було створити артефакт проти нежитю.
Елементали, які використовували чисту силу природи, були природними ворогами. Але покладатися лише на них було надто неефективно. Для того щоб протистояти багатьом легіонам мерців, потрібно було чогось більшого, ніж самих елементів.
... І в цьому Теодору допомогла одна дуже неприємна сфера.
- Ом-м...
Зклавши пальці в якусь дивну фігуру, Тео почав щось наспівувати. І водночас по стопці стріл, що лежать перед чарівником, вдарив яскравий промінь світла.
Це була найбільш відома система шаманів східного континенту — езотерічна буддійська мантра. Будучи більш могутньою формою шаманізму, ніж еккорцизм, езотерічна буддійська мантра знищила все зло і повністю блокувала його джерело.
У звичайному бою її потужності було недостатньо, але проти низькораного нежитю вона продовжувала використовувати порох.
« Цього недостатньо. Чорт, ідея хороша, але я не можу зробити достатньо зачарованих стріл самотужки. Якщо я встиг зробити половину з трьохсот тисяч, які були заплановані спочатку" - зітхнув Теодор, дивлячись на готові стріли.
Звичайно, було б непогано відмовитися від інших завдань і зосередитися тільки на створенні стріл, але ... Хоча ця зброя була ефективнішою, ніж її вимірювали, навіть для неї було надто багато часу та зусиль.
Головна проблема полягала в тому, що цей спосіб запровадив магію з невідомої йому системи, а отже вживання магічної сили відбувалося швидше.
Стріли, які зруйнували зло; талісмани для того, щоб не жити; оберіг, який зменшує руйнівний вплив отрути та проклять, — все це теж треба було зробити.
Ось чому Теодор мав цілу купу роботи, і тому його фізичний та психічний стан не був таким вже й легким.
– ... Уф, на сьогодні вистачить — зітхнув Тео, витерів піт з лоба.
Підготовка до битви, звичайно ж, була важливою, але всі його зусилля будуть даремними, якщо він вийде проти Джерема в виснаженому стані.
Перед тим як залишити склад, Теодор подбав про ще декілька завдань. І ось, нарешті, легені Тео наповнив холодне повітря лісової хащі.
Тим не менш, його перепочинок видавалася більш ніж короткою.
- Ах! Теодоре, я шукала тебе.
Теодор зробив лише кілька глибоких вдихів, як його гукнула ельфійка. Це була дівчина з рідкісними для ельфів чорним волоссям і в одязі з білих ведмедячих шкур.
- Це побудова для лучників, яку ти показав мені минулого разу... Мені здається, що я розвинула більш ефективну конфігурацію — відразу ж перейшовши до справи і вимовила Титанію.
- Яку?
Ельфійка зняла зі спини велику цибулю і стала їм щось валити прямо на землі. Малюнок був непарним, але для стратегічної діаграми іншого і не потрібно було. Теодор уже кілька днів присвятив навчання Титанії, але було очевидно, що вона чудово вивчила всі інструкції Теодора і вивела їх на новий рівень.
Титанія багато років жила в лісі, будучи мисливцем, а, значить, була більш кваліфікованою, ніж будь-хто інший. Нехай ельфійка поступалася Альфреду Белонтесу, але вона безумовно була генієм.
Теодор подумав: « Цей варіант досить хороший, але він не може знайти жодної вразливості.
- Чудово. Тільки ти впевнена, що руки і ноги будуть рухатися не окремо один від одного?
- З цим не буде проблем. Племени тренуються разом, так що їм буде дуже легко пристосуватися один до одного.
- Добре, тоді давай так і зробимо. Якщо ти в майбутньому придумаєш, як ще покращити нашу схему, обов'язково розкажи мені. Я не знаю, які сильні і слабкі сторони тих чи інших ельфійських плів, а тому можу покладатися тільки на тебе, Титанія.
- Що? Т-тільки на мене...
Теодор побачив, як ельфійка з цього не засміялася. Але невдовзі він зрозумів причину. Мабуть, з боку це виглядало так, ніби він перекладав на неї всю відповідальність. Титанія могла бути тричі генієм, але вона все ще залишалася новачком, який не мав належного досвіду командування.
Тео докорив собі за недалекоглядність і зрозумів, що повинен зробити її такою:
- Я розумію, що це дуже важке завдання...
- Ні, ні! Вір у мене!
– А-а...?
Теодор був знову приголомшений її несподіваною реакцією, а сама Титанія трохи почервонила.
- Елейна чекає на тебе. Скелі та дерева були переміщені відповідно до ваших вказівок, а навчання елементалістів закінчене.
- О, здається все пройшло швидше, ніж я думав?
- Я піду. Побачимося пізніше.
Теодор не встиг відповісти, як Титанія зникла серед дерев. Можливо, вона збиралася провести чергову міжплемінну вправку. Спочатку він почувався трохи ніяково через такий різкий зв'язок. Однак згодом Теодор зрозумів, що Титанія — дуже щира дівчина. Що ж до її грубих манер і тону, вони стали м'якішими від часу першої зустрічі.
– О, боже. О, боже. О, боже!
Як тільки Теодор зробив кілька кроків в сторону ельфійського поселення, срібне кільце на пальці його правої руки раптово засвітилося, а у голові пролунав голос. Це був фрагмент Лемегетону, заборонена книжка під назвою «Гетія ».
- Ти дійсно гідний бути моїм господарем, про грішну людину!
– Що...?
- Примушувати найвищого ельфа соромитися і почервонити. Таке відчуття, ніби я знову бачу свого творця!
Від цих слів Теодор нахмурнувся і змінив погляд на кільце. Він не сподівався, що шматок гримуара порівняє його з царем Соломоном. І він думав, не про магічні здібності, а про стосунки з жінками.
Тим часом сама Ґоетія постановила продовжити розмову на цю тему.
- Ей, Елленя. Що, теж вищий ельф?
- Уф... - Пробурмотів Теодор, зупинившись на місці. Через кризу світових дерев він на деякий час про це забув, але слова Ґоетії знову розпалили в Теодорі колишні спогади.
Визнання, які він почув у Мана-вілі... Насправді, він вже був готовий дати їй відповідь, але все зіпсував раптом з'явився чаклун.
Стук-тук.
Теодор постукав у двері, які йому знайомі. Він тихо сказав:
- Елленя, це Теодор.
- А, заходь.
У відповідь Теодор повернув ручку дверей і побачив щось біле. Це був хтось, кого він привіз у Ельфхайм разом з собою.
- Тя-а-ав... Тя-а-ав...
У руці Елленя, трихвостий лисець на ім'я Трес видавав щасливі звуки.
- Трес?
- Тяв!
До цих пір лисок ні до кого не проявляв ніжності, тому було дивно бачити Треса в обіймах Еллени. Мабуть тому, що найвищі ельфи були ближче до духів, ніж будь-хто інший?
Помітивши, як лінонок замахав хвостом при вигляді Теодора, Еленоя з дивним виразом обличчя запитала:
- Це твій малюк, Теодор? Вперше бачу трихвосту лисицю.
- Я випадково знайшов його, коли був на східному континенті. А привіз я його сюди тому, що у нього немає матері, яка могла б подбати про нього. Здається, йому подобається ліс і Елленя...
– Ах... Розумію. Бідний маленький лисичок.
Зі світлим співчуттям Елленя почувала Тресу животик, і він знову затягнувся від задоволення.
Можливо, після закінчення бою і зовсім буде краще залишити Треса в Ельфхаймі. Дух не міг знайти ліпшого місця для життя, ніж Великий ліс. З Елленоєю йому нічого не про що буде турбуватися. Однак тепер це не було проблемою, про яку варто турбуватися.
- Дай руку, Теодор.
– Ах, да.
З теплою усмішкою Елена схопила обидві руки Теодора. Висші ельфи мали здатність заспокоювати втомлений розум і тіло. Це було не просто зцілення ран, бо певною мірою таке втручання позитивно вплинуло на психічну силу.
Так, оточені зеленим свічком, вони якийсь час стояли в абсолютній тиші.
« Я дійсно почуваю себе комфортно з Елленою...»
І це було не питання витривалості та магічної сили. Відчуття легкості, яке він відчував у її присутності, розтоплювало межі розуму та тіла.
А в наступний момент...
Тьху-ух!
Ніби сталева стріла, його свідомість проколола обриси головного болю. Світло, яке зв’язує Еллена з Теодором, відразу розпорошилося і Тео поглянув у південну сторону. Це був наслідок зловісного відчуття, яке було зовсім на іншому рівні порівняно з минулим.
Це було схоже на те, як дивитися на нічне небо, шукаючи загублену зірку або споглядаючи в глибоку яму, де замість дна є темрява.
- Він вже близько. Я відчуваю його ...!
Смерть наближалася з півдня.
***
Червоне плато не просто так вважалося абсолютно безлюдним. Тут не було нічого, крім червоного піску та обвітрених кісток. Водні канали давно пересихли, і навіть найпристильний спостерігач не міг би тут знайти жодного зростаючого бур'яну.
Це була земля смерті, де роками не з’являлися дощові хмари.
Це була запустіна порожнеча, на якій ніхто не міг вижити: ні тварини, ні люди, ані рослини.
Не було їжі через відсутність води, тому що вся фауна давно вимерла, а безхмарне небо перетворювало сонячні промені у смертельно небезпечну загрозу для всіх, хто ризикнув би сюди піти.
... Принаймні, так було до сьогоднішнього дня. Але якщо живий сюди шлях був замовлений, то хто ж міг знаходитися в цих мертвих землях?
- Хру-у-о... Хру-у-о...
- Ку-хра-а... Кхра-а-А...
- Ву-у... Уву-у...
По червоному песку йшла сама смерть. З начисто прогнилою плоттю або просто створеною з кісток — це була нежить, військо мерців, які не могли знайти спокій навіть після смерті.
Сьогодні ця земля вже не є Червоним плато. Після того як по ній пройшли легіони живих трупів, червоний пісок прополохався сморід мертвих тіл.
Лише їхня кількість в понад 100,000 одиниць вселяла живіт жах. Вони не підраховували, а їхня міць була серйозною загрозою для всього континенту. Сонячне світло, брак води та зеленого... Все це не вказувало на живих мерців, які без сну і відпочинку просувалися до світового дерева.
"Чорт, він теж добре підготувався"
Однак, крім неживих речей, на території Червоного плато проходило ще одне створіння.
Це був Х’югін, ворон, якого Теодор успадкував від Сатомера. Прогрес Теодора призвів до того, що тепер він міг використовувати крука на відстані 100 кілометрів. Тео використав цей метод, щоб шпигувати за Джеремом і чотирма вершниками.
Коли Теодор побачив армію, очі Х’южини не ожили, то відразу ж запитав: « Є багато таких людей, але вони теж досить великі. Як він зміг зробити стільки високорангих мерців?"
Це було дивно. Коли Джерем перетворив усе Королівство Лайрон, кінцевий продукт вийшов далеко від позитивного.
Те саме можна було сказати і про кількість. Навіть найгарячіший плуг з міцної сталі не замінить гострого меча. Але Джерому якось вдалося створити армію неживих, не пожертвувавши при цьому ні якості, ані кількістю. Такий низький рівень життя, як зомбі та упирі, був майже непомітний.
В основному армія мертвих складалася з нежитю середнього рангу. Серед них були і личі, лицарі помсти та старша нежити. Ця праця вимагала жертвоприношень усіх жителів центрального континенту, а не лише прихильників церкви Лайрона. Крім того, мертві були вбрані у озброєння і тримали зброю. І дивлячись на все це, Теодор відчував якесь невідповідність...
А в наступний момент...
- Що це за щура шпигує за мною?
Над легіоном з’явилися жахливі форми. Ні, просто Х'югін був занадто маленьким, щоб роздивитися розміри і зовнішній вигляд цієї істоти. Проте Теодору не потрібно було бачити форму, щоб зрозуміти його особистість. Він був би дурнем, якби відразу цього не зрозумів.
З ним розмовляв король демонів Настронда, Нідхьогг, один тільки голос якого розривав небо і землю.
- Отже, це ти. Вор, який пожер душу, яка належала мені. Ти навіть не уявляєш, проти кого вирішив піти...
Теодор нічого не міг сказати у відповідь. Страх скував його хребет, а в голові відразу ж проскочила здогадка, що будь-яке його слово може дати Нідгеггу привід зробити щось зовсім небажане.
Тим часом сам Нідхеггу було очевидно що сказати.
- Не моли прощаю. Твій кінець призначений. Не проси милосердя. Я буду жувати твоє тіло і душу сотні років на проліт. Ти сам вибрав своє майбутнє, вставши у мене на шляху.
Примовивши Теодора до смерті, Нідхеґ подивився на Х'югіну, і в його сторону відразу ж вилетіли два червоні промені.
- Геть з моїх очей.
А потім зв'язок з Хьюгіном був обібраний.
– Ува-а-ак-ах!
- Теодор!
Тіо мало не впав, встиг у останню хвилину вхопитися за стіл і його рот наповнився кров’ю. Це була ціна, яку він заплатив за те, що подивився на монстра на ім'я Нідхьогг.
Не звертаючи уваги на закривавлений одяг Теодора, Елленя обняла його і відразу використала свою цілющу силу. Невдовзі внутрішня кровотеча припинилася, і Теодор тихо пробурмотів:
– ... Чортова ящірка. Все ж один удар я пропустив.
Це було схоже на вітання у виконанні Нідхьоґґа. Його телепатична атака не містила жодних намірів убити Теодора. Але те, що дракон був здатний набити віщуну 8-го кола одним лише цим...
Нідхегг справді був монстром, якому б не зміг протистояти жоден смертний. Проте Теодор і його товариші мали свої засоби.
- Елленя, скільки ще потрібно часу до заклику божественної істоти?
- Вчора я чула, що це займе ще чотири дні.
- Отже, три дні. Вони будуть приведені через два дні, використовуючи швидкість противника. Отже, ми повинні протриматися лише один день.
Звичайна нежить була б значно ослаблена вдень. Однак ці мерці виходили за рамки загальноприйнятих стандартів. Це означало, що їм доведеться битися з неживою, яка не знала втоми протягом як мінімум двадцяти чотирьох годин. Така перспектива налякала б будь - кого, навіть найбільш стійкого воїна.
А потім Теодор встав зі свого місця.
« Скільки років я хочу бути серед тих, хто мене жував? Ха-ха-Ха!»
Він лише розсміявся над заявою Нідхьоґґа.
« Ні, змію ширяючи, ти не розумієш, до кого прив’язана. Я покажу тобі урок."
Теодор не ухилявся від оголошення війни з боку Нідхегга.
Арт: Вероніка у формі дракона.
