Спадкоємець присів, взяв мене на ручки, як дитину, і піднявся зі мною. Ми швидко пройшли через гори золота й кісток до входу, звідки прийшли.
На всьому нашому шляху я спостерігала останки вирубаних його мечем монстрів.
'Сумузый...'
Від цього жахливого видовища на очі навернулися сльози.
Він піднімався по широкій драбині і сів на найменшу пилову та приховану павутинню, міцно обійняв мене, повністю захищаючи від бруду.
Я пошматувала в його руках і прибрала убік ручне дзеркало, яке незручно застреляло між нами.
- ...Тобі полегшало? - Турботливо запитав кронпринц.
Я сиділа на колінах. І він був занадто близько.
Мені було трохи соромно за те, що я потрапила в таку безвихідь і тому опустила голову, уникаючи його погляду. Він раптом простягнув до мене руку.
- Ти вже не дитина, але все ще плачеш.
- Я-я сама!
Я поспішно спробувала протерти очі, не дозволивши зробити це йому.
- Ні. У тебе брудні руки.
Він злегка здивовано подивився на мої руки.
Потім клацнув мовою, хмуро дивлячись в мої очі.
- Вони вже почервоніли.
Зрештою, моє обличчя було ганебним чином затиснуто між ладонами наслідного принца.
Його руки, на відміну від моїх, якими я витирала пилне дзеркало, були чистими, без жодної краплі крові.
Каллісто обережно витер сльози з моїх віку кінчиками пальців, а потім тихенько підвів у мої почервоніли очі.
Моя голова м’яко висихнула і пощекотіла мені чоло.
Моє серце тремтіло від його ніжних і турботливих дотиків.
- Тобі стало краще.
У результаті він опустив руку, якій ретельно витирав кутки моїх очей.
На його губах переді мною з’явилася сердечна усмішка. Я знову почав плакати.
- Я не питатиму. Я ні про що не буду тебе питати, так щоб не могла ти прибрати з обличчя це вираз, як ніби ти жуєш собаче лайно? - Роздратований він, зрушивши брови, хоча я не знала, на що було схоже мій вираз обличчя.
- ... Ваше Високість, - від його минулих слів я через довгий час нарешті заговорила. У ширшому розумінні це було імпульсивно. - Це може звучати божевільно, але насправді я не Пенелопа.
- О, - здивувався кронпринц. - Це найбезглуздіше, що я від тебе чув.
- Я кажу це не просто так.
Я з жахом дивилася на нього, який не сприймав мене серйозно. Він замовк і швидко здався.
- ...Це був жарт. Я уважно тебе слухаю. Продовжуй.
- ...
- Я был не прав. Ну що?
Коли я побачила його опущений цуценячий погляд, то відчула полегшення. Я знала, що поводжуся м'якіше, але просто хотіла розповісти. Про все. Про мою неприємну ситуацію і секрети, які я приховувала.
- ... Я жила дуже добрим життям у досить далекому місці, про яке ви не знаєте, а потім мене раптово затягли сюди.
- Чому тебе раптово затягли сюди?
- Я не знаю. Я просто прокинулася в цьому тілі і спочатку подумала, що бути названою дочкою герцога Еккарт - це повна маячня...
- Ось незадача. З усіх сімей саме до герцога Еккарта, який займається тільки своїми справами, підштовхнув крипринц ніби граючи з дитиною. Я почувалась трохи ніяково, але він був правий.
Я багато разів думала, чому серед багатьох інших персонажів це мало бути незадовільна Пенелопа.
- Але я старалася.
- Как?
- Я робила те одне, то інше.
Якщо бути точною, вижила в грі.
Я думала, що вони - душі стародавніх чарівників або хтось інший відпустять мене додому, якщо я прислухаюся до їхніх слів. Так що я з усіх сил намагалася робити те, що мені наказали...
- ...
- Але знаєте, що? Хоч би скільки сил я накладала, цьому кошмару не було кінця. Коли я думала, що все закінчилося, несподівано з'являлося щось ще... А коли мені здавалося, що це дійсно кінець, з'являлося щось ще більш дивне...
- ...
- Я не могла впоратися з цим, тому спробувала вирішити це іншим способом, але нічого не вийшло.
Тепер я знаю, що навіть якщо помру тут, я не зможу повернутися в свою реальність.
Моє справжнє тіло лежить у комі. Може, тому я опинилася тут.
Раптом мене охопило розчарування.
- ...Що мені тепер робити? - Втрачено запитала я Каллісто.
Але я не знала його почуття, тому він нагнув:
- Що тобі робити? Просто живи тут зі мною.
- Будь ласка, не кажіть таких жахливих речей.
- Хах, жити зі мною - це так страшно?
Спадкоємець, якому було не дано зрозуміти моїх почуттів, присоромився і знову запитав:
- ... Чому ти намагаєшся повернутися?
- Що?
- Ти щось приховуєш від мене? У тебе має бути причина прагнути повернутися.
- ... Мені справді потрібна причина, щоб бажати повернутися додому? Про-просто ...
Я відповіла, що подумала. Чому я так відчайдушно хотіла повернутися?
- ...Насправді університет був порожній тратою мого часу.
- Університет?
- Я так наполегливо вчилася, що стала кращою в групі.
- Ты... Кращої?
Він дивно подивився на мене. Мені стало трохи боляче, тому я стиснула зуби і підкреслила:
- Так, краще. У мене було перше місце. Перше місце.
- Чого тебе там вчили? Як правильно ображати імператорську родину?
- Ні. Археологи.
Мабуть, це була несподівана відповідь, оскільки його рубінові очі розширилися, хоча незабаром і повернулися в початковий стан. Я сумувала, думаючи про спеціальність, яку вивчала:
- Я мріяла стати археологом з дитинства.
- О, так ось чому ти виглядала як добре розбираєшся в проведенні розкопок... - тихо кивнув він, згадуючи давню подію часів полювання. - Чому ти хотіла стати археологом?
На цьому питанні я запнулася.
Моє минуле, давно забуте мною.
З того часу, як я переїхала в той будинок, я так часто чула слово "попровайка", що вуха вже згорнулися трубочкою.
Я хотіла стерти це. Якби це було можливо, я б хотіла стерти ці спогади з пам'яті про мою бідну матір. Але, якщо згадати, такі мрії в мене були тільки тоді.
- ...У дитинстві я жила з мамою, і моя сім'я була дуже бідною.
- ...
- Мої друзі хвалилися, що кожні вихідні ходять в зоопарк або парк розваг ... Але єдине місце, куди могла відвести мене мама - це міський музей перед моїм будинком, - додала я подивившись на Калісто. - Для дітей дошкільного віку вхід був безкоштовним...
- Зрозуміло.
Хоча я думала, що він буде сміятися або підколювати мене, він слухав мою історію з несподіваним серйозним обличчям.
Я завжди намагалась запам'ятати всі експонати, бо боялася, що мама засмутиться.
- ...
- І коли я приходила додому і перелічила те, що побачила, моя мама плескала в долоні та говорила: "Моя донька найрозумніша у світі".
Ти така розумна... Ви можете стати археологом.
(...) Справді? Тоді я хочу стати археологом!
У моїй голові промайнув клаптик далекого спогаду.
Навіть якщо я отримувала нуль на тесті, мама завжди хвалила мене.
Я думала, що стала на крок ближче до того, щоб стати донькою, якою вона б гордилася ...
'Але мене затягли сюди, і все це втратило сенс.'
Коли я занурилася у свої гіркі спогади, наслідний принц раптом заговорив.
- Твоя мрія схожа на мою.
Я прийшла в себе.
- Схожа?
- Моя мати поступово втратила розум через байдужість мого батька, якого зачарувала жінка з родини дрібних баронів. Вона сотні і тисячі разів шепотіла мені, щоб я став бездоганним імператором.
Під жінкою з родини баронів він, напевно, має на увазі сучасну імператрицю.
- Як вона і хотіла, я збирався зайняти найвище становище в цій країні та рознести цю довбану імперію до чортів.
'Суміла, це зовсім інша історія!'
Дізнавшись, чому Каллісто так одержимий ідеєю встановлення бездоганного імператора, я ошурашено пробурмотіла:
- Я не думала, що це буде щось подібне.
- Звичайно, це було до того, як я зустрів тебе.
Спадок принц з кривою ухмилкою продовжив:
- До цього моменту я думав, що буде непогано відмовитися від проклятої позиції кронпринца...
- ...
- Але коли я почув твою історію, я передумав. Краще залишу її при собі.
- Чому?
- Так ніхто не завадить тобі робити те, що ти хочеш.
Він недбало послався на мене як на причину свого вибору між відмовою від титулу Наслідного принца і його збереженням.
- Я вплутаю все у життя. Магія або археологія, все що ти хочеш робити.
- ...
- Так... Чому ти не можеш залишитися зі мною замість того, щоб повертатися?
Він повільно потягнувся до моєї щоки і погладив мене тремтячою рукою.
- Чому? - Ще раз запитала я, відчуваючи, що з мого обличчя втрачає будь-який вираз. Мій голос був беземоційним. - Як це пов'язано з вами?
Коли все закінчиться, коли гра завершиться, у мене не буде причин залишатися тут. Не знаю, чому він знову намагається розчавити мене. Я стиснула зуби, не бажаючи чути нічого на кшталт "підходящого партнера".
- Не дивись на мене так, ніби між нами нічого немає.
Каллісто раптом підняв голову.
- Між нами нічого немає.
- ...
- Ви забули? Я відмовила вам перед своєю церемонією абсолютно літо.
- ...Як я міг забути?
З того часу, як ми знову зустрілися, його усмішка була повна болю.
- Я бачив, як ти... була розчарована, почувши мій марення, і як ти померла.
- ...
- Якщо ти злилася, ти повинна була дати мені ляпаса, чому ти випила отруту?
Я випила отруту не через нього.
Але обличчя Каллісто, що заручився, було болючим.
А потім наслідний принц, який подивився на мене з тривожною посмішкою, знову відкрив рот.
Можливо через те, що ти навчалася в університеті, де тебе вчили говорити тільки до біса, ти завжди підбираєш слова, які кожного разу ранять людей у самому серці.
- Хто, чорт візьми, це сказав...
- Принижуєш гідність імператорської сім'ї і грубиш кронпринцу. І чому ще ти завжди така похмура, тц, - мимовільно пробудив наслідний принц, перебиваючи мене зі блискучими алими очима.
Однак, незважаючи на слова, він ніжно гладив мене по щоці.
- І все ж... - Прошепотів він зі слабкою посмішкою. - Я люблю тебе, Пенелопа Еккарт.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert