Його тато стояв прямо перед ним. Він все ще чітко пам’ятав відчуття, коли його батько розсипався, наче пилюка та обійми. Так що цей момент відчувався, наче сон наяву.
Але це був не сон. Ні, це була реальність, яку йому потрібно було захистити будь-яку ціною. Його очі вже наповнились слізьми радості, але незабаром погляд засяяв твердою рішучістю.
Обидва батьки з захопленням вивчали вираз обличчя дитини. І Джин Ву ненавмисно посміхнувся.
« Мабуть, я побачив кошмар », — сказав хлопчик.
Справді. Його кошмар закінчився. Усі жахи закінчилися! Його молодша сестра, його здорова мати і батько, який не помер - всі були тут. Джін Ву був даний ще один шанс зробити все правильно. І він поклявся не дати цьому шансу вислизнути крізь його пальці. Тепер він перепише своє майбутнє, і ніхто його не зупинить.
Його очі яскраво сяяли, а рішучість стала ще міцнішою.
Джін Ву відчула себе такою легкою людиною. Йому здавалося, що минуло лише кілька днів. А насправді вже пролетіла тиждень...
Мисливець до цих пір так і не зміг зловити відповідної моменту, щоб увійти в простір між вимірюваннями. Він підпородок кулаком і відволікно дивився десь через вікно класу. Бер раптом заговорив до нього з тіні:
— О мой король...
"Так, я знаю."
Звичайно, він знав. Він пам’ятав, що правителі все ще полювали на цю землю. І що вони хотіли розмістити гігантські Ворота прямо в голубому небі над його головою.
Але протягом останніх декількох днів він почувався як канікули. Звичайно, він ще недавно закінчив велику битву. Ще трохи довше... Хіба не можна йому було повністю насолодитися цими мирними часами хоч трохи? Особливо це було винагородою за його важку працю.
"..."
Поки він так проводив час у хвилюваннях про те і про це, довгожданий звук наповнив кабінет класу.
Динь-дон
Дзвінок, який оголосив про кінець уроків, гучно розносився з динамік. Всі діти до цього, здавалося, повільно чахли. Але тепер їхні обличчя швидко оживились. Як і всі, Джин Ву теж оживився.
Навіть всередині і був молодий хлопець двадцяти чотирьох, ні, навіть двадцять п'яти років, зовні він виглядав, як дитина всього чотирнадцяти років або близько того. Прощання з класним керівником швидко закінчилося і переросло у захопливу, підтвердену атмосферу.
Але невдовзі учні, які носили зачіски-ежики, швидко обступили Джін Ву:
— Эй, Джин Ву!
- Ти ж сьогодні йдеш в інтернет-кафе, так?
Мисливець подивився на розігріті обличчя хлопчиків і злегка посміхнувся, перш ніж кивнути.
— Ооо даа!
— Эй-эй! Джин Ву грає за нашу команду!
- Що? Ти про що взагалі? Він вже вчора грав за вашу команду.
- Але ми тоді взяли і Джона Шіка, ти ж пам'ятаєш. А він тут найгірший гравець.
— Ааа, ладно. Ми візьмемо Йон Шіка і заодно Мін По, так що Джин Ву за нас.
— Давай скиньмося!
— Згоден!
Десь у той час школярі середніх класів застали бум в жанрах стратегій в реальному часі. Дивовижна реакція Джін Ву та його спостережливості була більш ніж достатньо, щоб відкрити цим дітям цілий новий світ.
Для хлопців середньої школи навчання у відеоіграми означало, що ти станеш найпопулярнішою дитиною в школі. Практично кожна дитина з усіх сил намагалася потрапити в команду до Джин Ву.
Гра в "камінь-множиці-бумага" придумала перемогу за три раунди, але незабаром переросла у п'ять раундів. У цей же час дівчатка-школиниці, які явно не були зацікавлені в справах пов'язаних з відеоіграми, оглянули на хлопчиків.
Вони змагалися за право мати Джін Ву. Дівчата подивилися на них, як на безнадійних ідіотів і пішли з класу. десь в кінці класу був і хлопчик, який продовжував дивитися в бік цієї натовпу, заощаджуючи свою сумку.
Йому подобалося грати в відеоігри, як і всім іншим. Але він не міг зав’язати друзів. Такі діти могли тільки з заздрістю дивитися на інших хлопців, які ось так збиралися в групи.
Джін Ву тихо посміхнувся про себе. Він почав помічати речі, про які й не здогадувався в дитинстві. Чи це означає, що тепер він був дорослим? Або ж це сталося через його сприйняття, яке перевершило всі людські норми?
Навіть у цьому тісному класі в повітрі витікав стільки емоцій, що важко було уявити. Вони зустрілися між собою, наче атоми, і створювали свій власний світ.
У той же час...
— Ваау! — Не соромлячись, вони вигукували до своїх дітей, які опинилися в команді з Джіном Ву.
Хлопець про себе цокнув мовою.
"Ось тому дівчата дивляться на вас ось так..." - подумав він.
Переможці бойні "кам'я-множини-бумаги" залишили сумних програлих і знову зібралися навколо мисливця:
— Ладно, пошли, Джин Ву!
Але перш ніж піти, він вказав на кінець класу:
— Эй, я хочу взяти його в команду.
— А?
Всі хлопці повернули голови в вказаному напрямку. Але там стояв тільки самотній хлопчик, який мовчки збирав сумку. Він здригнувся від здивування, зауваживши, що всі дивляться на нього. Його очі широко розкрилися в паніці.
— Ээ...? Мене? — заїкаючись, перепитав він.
— Ага, тебе, — відповів Джін Ву.
У цей момент він помітив численні сліди важких роздумів на обличчі хлопчика. Він тільки знову посміхнувся і запитав:
— Що таке? Ти не хочеш?
— Х-хочу... — На обличчі хлопчика з’явилася сором'язлива, але щаслива усмішка. Побачивши, що його спроба увінчалася успіхом, Джін Ву взяв свою сумку і сказав:
— Ладно, пошли.
Хлопчик швидко підхопив свою і кивнув:
— Д-да!
Джін Ву знову досить посміхнувся. Ще трохи. Зовсім трохи.
"Якщо ці моменти, якими я проживаю своє життя нікому не шкодять, то дайте мені насолодитися ними хоча б один день. Дозвольте мені залишитися ще ненадовго..."
Шати Джін Ву, коли він виходив зі школи разом з друзями, були легкі і веселі, але в той же час і незрівнянно важкі. Сонце, що торкнулося гір за школою, вже огортала небо в бурштинові кольори.
Джін Ву на мить зупинився і подивився на небо над ним. Друзі покликали його:
— Эй, Джин Ву? Що ти робиш?
- Такими темпами наші місця в інтернет-кафе займуть!
"Ну і хлопці! Тороп і поспішає..."
і Джін Ву нагнав своїх друзів, які були попереду. Вони з ентузіазмом вигукували про свої великі перемоги, які незабаром ввійдуть у історію.
Джін Ву не потрібно було вступати у розмови, щоб відчути їх збудження і почути закріплений стук молодих сердець. І ось так...
Джін Ву ходив цими вулицями зі своїми друзями, з якими він знову зустрівся після того, що здавалося вічністю. Над ними сяяло небо кольору чистої міді. Він йшов з широкою посмішкою, яка не спала з його обличчя.