— Ну ти и паршивец! Витягнувся-то як, плечі широкими сталі, та і обличчя змінилося ... — Ганс з радістю простягнув до нього руку.
Сан Мін усміхнувся і відповів на рукостискання.
- Які тут долі? Це не те місце, куди хочеться повернутися.
« У мене справи були в Бехенґеру, тому я проходив тут недалеко і згадав минуле та вирішив заглянути до Дженабіса.
- Минуле, кажеш? Ну ти й даєш, - пробурнил Ганс і знову сів на місце. - Я чув багато чуток про тебе... правда, я не впевнений що вони про тебе.
— Яких чуток?
— Про Примарного Коп’єносця, — сказав Ганс. - Але чутки не дуже хороші, якщо чесно.
— Просто з'явилося кілька непорозумінь...
— То ти справді Примарний Коп'єносець?. Боже мой! — Вызовил Ганс. — Хто б міг подумати, що хлопчик, якого я бачив 13 років тому, стане відомим Примарним Коп'єносцем! правда, ніколи не знаєш що може статися... — Пробурмотів чоловік і подивився на розкладені на циновки речі. - Тринадцять років тому... Минуло досить багато часу, так що я можу помилятися, але тоді я ставився до тебе як до молодшого брата, якого в мене немає. Цікаво, якби ти дійсно був моїм братом, я б почувався так само? Да... Думаю, так, - він ненадовго замовк. - Тоді я думав, що ти станеш чудовою людиною. Отже, він добре ставився до тебе і продав тобі товари подешевлі. Я багато кого зустрічав у цьому місті, але серед безкласових ти розвивався і ріс швидше за всіх.
Проте Сун Мін не мав особливих здібностей, але все - таки ріс досить швидко. Крім того, він мав нагоду подружитися з Ві Джи Хюн, тому логічно, що його було не порівняти з іншими безкласовими.
- З Джеком вже зустрівся?
— Ні, саме збираюся до нього.
- Тоді йди швидше. До мене теж скоро прийдуть відвідувачі, — сказав Ганс з усмішкою. — Я радий, що ми знову зустрілися. На душі стало спокійніше від того, що ти живий.
Сан Мін забрав руку за пазуху. Ганс швидко помотав головою.
— Нет.
- Про що Ви говорите?
- Не треба давати мені грошей або якось відмовляти. Я вже й не пам'ятаю, що було тринадцять років тому, але припускаю, я не продав тобі нічого видатного.
— І все ж...
— Все в порядке. Я й сам не був бідним і вже давно подбав про те, щоб ми могли жити. Я працюю просто від нудьги.
Сон Мін зрозумів, і йому нічого не залишалося окрім як просто кивнути у відповідь. Але замість грошей він вирішив дати йому дещо інше:
- Тоді я просто поверну те, що Ви мені колись дали.
— Ем, дрібний, — розсміявся Ганс і розгорнув мішок від Сун Міна.
Він запустив всередину руку і розсміявся, наче знав, що буде знаходитися всередині.
— Не пам’ятаю, щоб я тобі давав коштовності, — сказав Ганс з вдяганням, поставивши досить великий камінь із торбини.
Сун Мін дуже посміхнувся і помотів головою.
- Може бути те, що ви дали мені, і було дрібницею в Ваших очах, але для мене це було дуже важливо. Якби Ви не допомогли мені тоді, то... Моє життя було б набагато складнішим.
- Ти дуже перебільшуєш. Я ж кажу, що мені не потрібно стільки, — пробурмотів чоловік і знову запустив руку в мішок.
Той камінь, яким він дістав першим, виявився найменшим. Але навіть якщо б він продав його, то зміг би існувати решту свого життя. Ганс взяв маленький камінь і поклав у кишеню.
— Не можу ж я не взяти, якщо вже ти так наполягаєш.
Вони ще раз обмінялися ввічливістю і Сан Мін пішов. Тепер він збирався зустрітися з Джеком, у якого провів рік.
Дженабіс гарно змінився за цей час, але готель Джека залишилася майже такою ж. Будівельні роботи, мабуть, робилися зовні, але майже нічого не змінилося.
Приблизно в цей час постояльці повинні снідати. Сон Мін, роздумуючи над цим, відчинив двері і увійшов всередину.
- Добрий день. — Почувся бадьорий голос.
Але це був не Джек. Сон Мін подивився в сторону джерела звуку і побачив дівчину з довгим волоссям, що знаходилася близько кухні.
Лула. Дочка Джека, старша за Сун Міна на рік. Хлопець згадав її тринадцять років тому і розсміявся.
— Хочете переночувати чи поснідати? — запитала Лула, витираючи руки про фартух.
— Давно не бачились, — з усмішкою відповів Сун Мін.
Почувши його відповідь, дівчина округила очі.
— Хто там? Гість? — З кухні донісся хрипкий голос.
Ганс теж постарів, але Джек був не молодий і зараз, повинен бути, він і зовсім старий. Він вийшов з кухні. Незважаючи на вік, його тіло все ще було міцним.
Сан Мін подивився у його сторону і ввічливо вклонився.
- Давно не бачилися.
— Хто Ви?.
Джек, як і Ганс, не зміг дізнатися Сан Міна, оскільки той надто змінився.
Хлопець коротко пояснив, хто він такий, і Лула розкрила рот, а Джек округлював очі. Вони були здивовані, коли зустріли Сун Міна і запросили його за стіл.
— Що, по нашій стряпні скучив? — усміхнувся Джек.
Сан Мін розсміявся. Колишня навпроти Лула в цей час розглядала хлопця знизу вгору.
— А ты вырос.
- Ти теж.
- І ти все ще не говориш зі мною ввічливо. Ти знав, що я одружилася? — сказала дівчина.
Сан Мін не дуже здивувався її словами, адже їй вже майже тридцять років.
— Хто ж твій обранець?
— Безкласовий, який з'явився в місті відразу після тебе. Сказав, що буде подорожувати, але так нікуди і не поїхав. Звичайно, він трохи нерішучий, але дуже хороший хлопець, — відповів Джек замість Лули. — Я згадав про тебе і надав йому житло на хороших умовах. І так сталося, що вони поклали один на одного очей.
— Пф, ну звісно! Він перший закохався в мене, — пробурмотіла Лула.
Хоча вона заперечила, але зрозуміла, що любить свого чоловіка.
« Значить у неї все добре», — з полегшенням подумав Сун Мін і кивнув.
- А де він зараз?
— Працює. Він столяр. Тоді вона ще більше вчиться, але дуже намагається.
Поки вони розмовляли, Джек сходив за теплим хлібом і супом.
— У нас сніданок, тому їжі не так вже й багато.
- Цього достатньо.
Сун Мін, як і чотирнадцять років тому, відламав шматок хліба і, обмонувши його в супі, поклав у рот. Смак був зовсім іншим. Оскільки їжі було небагато, вони швидко закінчили сніданок.
Джек і Лула ставили йому багато запитань, але про чутки мова не заводила. Мабуть, вони сумнівалися в тому, що Сун Мін — Примарний Коп’єносець. А хлопець сам не збирався про це розповідати.
— Ну, я піду.
— Уже?
Стояло Сан Міну піднятися з місця, як Лула округлювала очі. Хлопець кивнув і сказав:
- Так, мені ще дещо треба піти.
— Тільки прийшов, а вже йдеш? Ми так давно не бачилися, може заночуєш у нас? Та кімната, в якій ти жив, якраз порожня.
— Ні, вибачте. У мене дійсно важлива справа.
Це не було брехнею, бо перед тим як піти до Самарії, він мав відвідати синю вежу. А з огляду на те, де вона була, виходити треба було вже зараз.
— А, до речі...
Сун Мін дістав через пазухи заздалегідь підготовлений мішечок. Він поклав його на стіл і сказав:
— Це плата за їжу і подарунок на весілля. Хоча, може, трохи і пізно.
— За їжу платити не потрібно, ми нічого особливого не готували.
Він ще раз подивився на Лулу і Джека і посміхнувся. Дівчина хотіла щось сказати, але Сан Мін не послухав би її.
Заверли блискавки і хлопець зник.
У мішечку було багато коштовностей. Він думав, що вони можуть почати відмовлятися, тому ще до того, як це сталося.
« Закінчив роздавати борги? » — запитав Годжу.
Вийшовши з готелю, Сун Мін розгорнув техніку і швидко залишив місто.
— Да.
« Хочеш зустрітися з власником блакитної вежі? А коли ти збираєшся піти в село ліпутів?"
"Лилипуты". Ходже говорив про палаци.
Спочатку Сун Мін збирався там відвідати. Завдяки королеві духів він проковтнув драконяче серце, але зуби, кістки та луска так і лежали без діла. Для того щоб знайти їх, Сун Мін мав відвідати село палаців. Хлопець розумів, що це потрібно зробити і він навіть знав як до них дістатися, але оскільки у нього немає жодних гарантій що вони дійсно йому допоможуть.
Про цей спосіб йому розповіла королева фей. Сун Мін зустрівся з Ослою, перш ніж покинути ліс. Він подумав, що було б добре скористатися її хорошою позицією. Фея і сама розуміла, що він користується її добротою, але відмовляти не стала й допомогла Сан - Міну.
Так що зустрітися з главою палаців він зможе саме завдяки Ослі.
Сан Мін запустив руку в мішок і дістав листа від королеви фей. Вона написала його спеціально для голови палаців.
« Не рухаймося по дорозі, тому сходимо туди, коли настане час» — відповів нарешті Сун Мін.
« Чому? З конем же ти швидко туди дістанешся".
« Я можу використати її лише три рази, і це не те, на що варто витрачати. Я хочу використовувати її, коли це буде дійсно необхідно. До того ж, я там жодного разу не був, так що це взагалі марно."
Говорячи про коня, Ходже мав на увазі отриману від Осли річ. Її можна використовувати лише три рази, але вона може перенести в будь-яку точку світу за мить. З умовою, що він там вже був. Але зараз Сан Мін не збирався використовувати таку можливість.
Покинувши Дженабіс, він втік у напрямку до Одуни, де лежала синя вежа.