— У нас тепер різний статус, — сказала Ві Джі Хюн.
Сан Мін підвів капелюх і подивився на нього. Навпаки нього стояла дівчина, схрестивши руки на грудях. Після недовгого мовчання їм принесли їжу.
Працівник поклав їх замовлення на стіл і мигцем подивився на Сан Міна. Це було природно, адже хлопець сидів посеред кімнати у великому капелюсі і масці привида. Чоловік продовжував озиратися на Сан Міна, поки не пішов.
Ві Джі Хюн продовжувала сидіти, схрестивши руки, і після вимовила:
- Її що потрібно носити і поза лісом? Ти так тільки захоплюєш менш увагу.
— Я можу знімати її під час їжі, - відповів хлопець і зняв маску на підтвердження своїх слів.
Як тільки він це зробив, всередині нього все розслабилося, але не Нейгун і сила людей. Ві Джі Хюн стежила за тихими, хто сидів на вулиці Сан Міном і потягла до себе миску.
— Давно не їла лапшу.
— Да. У лісі Регро такої їжі не їдять.
Сан Мін підняв палички. « У них тепер різний статус". Він до цих пір не відповів на ці слова Ві Джі Хюн, та й вона сама не чекала відповіді.
- Я розумію, що ми зараз в різних позиціях.
Хлопець кілька разів зачерпнув бульйон ложкою і почав їсти лапшу паличками. Він теж не їв такої їжі багато років тому, але дуже зрадів. Вони вийшли з лісу поїсти, зайшовши в перший заклад, що попався їм на очі.
— Я ученик глави Самарён. Тепер мені потрібно стати перед ними в якості спадкоємця. Але ти відмовилася вступати до Самарієн.
— Я не хочу, — відповіла Ві Джі Хюн. - Я теж визнаю, що глава Самарієн великий майстер, але я не хочу працювати на нього.
- Навіть зі мною?
— Не хочу.
Ві Джі Хюн відповіла без сумніву, але Сун Мін не засмутився. Вони провели цілий рік разом і багато говорили про це.
Хлопець не хотів змушувати Ві Джі Хюн робити що-небудь.
- Тоді нічого не зробиш.
- Тобі байдуже?
— Нет. Але я просто не хочу змушувати тебе робити те, що мені хочеться. Але тобі не подобається, — відповів Сун Мін та дівчина.
— Ех, якби я вагітна, то пішла б з тобою.
— Ну, нічого не зробиш.
— Ти дуже спокійно відповідаєш. А раніше багато соромився.
- Цілий рік пройшов, і за цей час можна перемогти сором'язливість.
— Пропала милота.
— Да? А я досі знаходжу тебе милою, — відповів Сун Мін.
- Думаєш я зараз почервонію? — Ви Джі Хюн залилася сміхом.
« І не сподівався» подумав Сун Мін і продовжив вечерю.
- Що ти робитимеш після того, як ми розійдемося?
« Подорожувати », — байдуже відповіла пані Джі Хюн.
Вона подивилася на Сан Міна порожніми очима і продовжувала:
— Я зрозуміла, що світ великий. Хто знає скільки у ньому великих майстрів.
- Ти можеш подорожувати зі мною.
— Я ж кажу, я не збираюся вступати до Самарян.
— Я не прошу тебе вступати. Просто будь зі мною. Я не буду змушувати тебе працювати на Самарян.
— На словах все звучить легко, — ви Джі Хюн розсміялася. - Але ти й сам знаєш, що так не вийде. Ти небезсторонна особистість і що буде, якщо я буду супроводжувати тебе, учня глави Самарієн?
- На тебе будуть косо дивитися.
- Ось ти і сам це знаєш. Тоді навіщо питаєш?
— Тому що я хочу бути з тобою, — спокійно відповів він.
Ві Джі Хюн не знайшла що сказати і подивилася на Сан Міна.
- Ти мене бентежиш...
- Якщо не хочеш, то більше не буду.
— Я не казала, що хочу, — дівчина похитала і опустила голову.
Після тривалого мовчання вона нахилила голову вбік.
— Я уйду.
— Якщо ти просто хочеш подорожувати, то тобі не потрібно йти.
— Да, но... Це не все. Я хочу випробувати те, що я отримала в тому лісі. Що я отримала від поразки і наскільки я змінилася.
Неоднозначні слова. Ві Джі Хюн не домовилася, або й досі сама не визначалася.
Сан Мін зрозумів. Йому, звичайно, було шкода, але він повинен був поважати вибір Ві Джі Хюн.
- Ти підеш прямо зараз?
Сан Мін опустив палички. Він, як і Ві Джі Хюн, не був голодний. Вона опустила голову, втупившись на прилади і кивнула.
— Да.
— Чи є причина, чому ти хочеш піти так швидко?
- Так.
Сан Мін кивнув і знову надів маску. Він носив її вже цілий рік. Спочатку він знімав маску, коли вивчав Ці, але близько півгоди тому почав носити її і під час тренувань. Тепер він знімав її тільки під час їжі.
Внутрості замерли. Нейгун і сила нелюдя стали спокійнішими та рухалися за бажанням Суна Міна.
- Ти не можеш розповісти мені про це? — запитав Сун Мін, але Ві Джі Хюн продовжувала мовчати.
Так і закінчилася розмова. Але мовчання не було незграбним, Сун Мін наполегливо чекав відповіді.
— Це особисте, — відповіла Ві Джі Хюн. — Мені приснився сон. Щодня мені сниться той же сон.
- Відколи?
— Близько тижня.
— Ми ж спали разом. Чому ти мені не сказала про це?
— Мені треба привести в порядок думки.
- То що це за сон?
— Туман... — Нахмурившись, пробурмотіла Ві Джи Хюн. — Це дуже неоднозначний сон. Я брожу в тумане... і нікого немає поруч. Нікого. Я розумію, що це сон, але нічого не відбувається.
- Він не каже, що ми повинні розійтися.
— Хто знає, але я постійно думаю про це. Мене напружує те, що я сама уві сні », — сказала Ві Джі Хюн і потерла віскі. - Хіба у тебе немає справ? Навпаки, все вийшло якомога краще. Ти підеш своїм шляхом, а я своєю. Ми все одно зустрінемося пізніше.
Дівчина зробила акцент на подальшій зустрічі.
Вони вийшли з кафе.
Сон Мін опустив капелюх і покривав обличчя, не бажаючи показувати, що він в масці.
Ві Джі Хюн, не рухаючись, дивилася на хлопця.
— Я не знаю, скільки часу потрібно, тому домовлятися про зустріч марно, і тому... Я знайду тебе, як тільки закінчу свої справи. Так буде зручніше всього.
— Тебе не жаль?
— Не питай того, на що знаєш відповідь, — сказала Ві Джі Хюн.
Вона легко підійшла до Сун Міну і, поклавши руки на плечі хлопця, подивилася йому в очі.
— Я сумуватиму. І мені не подобається навіть коротке розставання. Але пам'ятай, що ти був першим у моєму житті.
— Не забуду.
- Звичайно не забудеш. Інакше я тебе вб'ю.
- Ти не думаєш, що ти занадто груба з друзями? — розсміявся Сун Мін.
Однак Ві Джі Хюн залишалася серйозною. Вона продовжувала:
- Я кажу це не другові, а тобі. Ти був першим, і... я не кажу тобі, щоб ти зустрічався з іншими дівчатами. Просто пам'ятай, що ми були першими. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів він.
Настала черга Сун Міна схопити її за плечі. Він зняв маску і поцілував Ві Джі Хюн.
— Я буду чекати.
Зрочці затремтіли слова, які вона почула після короткого поцілунку. Сан Мін побачив, як вуха Ві Джі Хюн почервоніли. Вона відійшла назад і важко зітхнув.
— Якось важко на душі.
- Тоді не йди.
— Ні, досить, — тихо відповіла Ві Джі Хюн. - Це не займе багато часу. Можливо. Я не впевнена. Але я постараюся, щоб не зайняло.
Ві Джі Хюн зшила кулаки, але потім вона посміхнулася, як і дванадцять років тому в Дженабісі.
- Скоро побачимося.
— Да.
Він не зупиняв її, хоча й хотів. Він збирався ще раз сказати, щоб вона не йшла, але замість цього Сан Мін теж посміхнувся і відповів:
- Скоро побачимося.
Ві Джі Хюн розкрила техніку і сховалася з очей Сан - Міна. Він деякий час мовчки стояв і дивився, поки образ дівчини не зник повністю.
« Чому ти не затримав її? »
« Не питай того, на що знаєш відповідь» — відповів Сун Мін Ходже.
Ві Джі Хюн теж зробила цей вибір після довгих роздумів. Якби це був простий сон, то все могло б бути по - іншому, але Ві Джі Хюн так не вважала. Тому вона і пішла.
« Не багато істот можуть залізти в сон інших. Я можу згадати кілька ... і всі вони Боги."
« Бог заліз в її сон? »
« Не знаю, але мені так здається. Ти пов'язаний з багатьма нелюдами.
«Можливо це доля» — пробурмотів про себе Сан Мін і почав йти.
Стоп, а куди йому йти?
Він подумав, що йому варто піти в резиденцію Самарієн. Але потім він вирішив не поспішати. Він уже сказав Ян Іль Чону, що йому треба заглянути в інші місця.
« Ти вкладеш час? »
Ходжу знав куди піде Сун Мін, і той лише кивнув.
"Вповне".
Хлопець відштовхнувся від землі і почав бігти.
Він прямував туди, де помер у попередньому житті.