Очі не бачили, руки не осязали, у вухах стояв шум, а тіло боліло так, ніби його кололі голками.
Невідомо, скільки часу вона купалася і не перевдягалася. Вона вже довгий час не розмовляла і не кричала.
Вона боялася спати.
Кожного дня її мучили кошмари. Все, що влучало до її рота, мало зворотний смак. Те саме було і з запахами.
Пек Сого мучилася.
Біль.
Вона відчувала тільки біль.
Навіть дихати було важко, але кожен крок відгукувався на біль. Якщо вона не думала про дихання, то й не дихала. Щойно вона перестала концентруватися, її дихання зупинялося.
Цей постійний біль не хотів жити, але Пек Сого і далі рухався. Вона ніби здавалася. Зламалася або зійшла з розуму. А може й те, і інше.
Але вона ще жива.
Це точно. Біль мучив її, але вона також була доказом того, що Пек Сого ще жива.
« Ти збожеволіла» — почувся голос.
Це була Муші.
Очі її не бачили, але Пек Сого дивилася на світ інакше.
Вона бачила страхітливі ілюзії, бо не могла ані зір, ані дотику. Але Пек Сого навіть захоплювалися ілюзіїми. Тому що в цілковитій темряві вона б точно зійшла з розуму.
« Ні, ти точно збожеволіла» — сказала Муші.
Після того як Пек Сого повернулася в гори, Муші хотіла стати її товаришем. Чи то їй було нудно, чи то заради інтересу. Пэк Сого нічого не питала. Вона продовжувала рухатися, думаючи про дихання і ледве переставляла ноги.
« Я не розумію, навіщо ти це робиш? Той хлопчик, Лі Сан Мін, теж збожеволів, але в тебе все ще гірше. Ти перша, хто отримує такі сильні заборони."
Це комплімент? Неясно. Думки різко перестаються. Здається, вона вимотана.
« Краще померти. Хіба ти цього не хочеш?»
Так, Пэк Сого хотіла покінчити з цим.
Вона завжди вважала себе хорошою людиною і не сумнівалася в цьому, а саме ця віра вела її вперед, але тепер вона ні в чому не була впевнена.
Що є правильне, а що ні?
Пек Сого була найвідданішою з Муримів, але тепер вона розчарувалась у відкритих Землях і в їхньому навчанні про правильний шлях. Тому вона залишила мурім.
« Сила...»
Пэк Сого не відповідала. Вона просто хотіла сили.
Тепер Пек Сого чітко це розуміла. Потрібно мати достатньо сили, щоб розуміти правильне і неправильне. Але не тільки для цього. Пек Сого ненавиділа свою слабкість. Вона ненавиділа себе за те, що втекла від учня.
Вона згадала минуле і першу зустріч з ним. Як вона з жалю допомогла йому, просто тому що була доброю людиною.
Так і зв'язалися їхні долі.
Пек Сого цінувала ці стосунки, і їй подобалося спостерігати за тим, як наполегливо трудиться її учень. Потім вони спустилися з гори і розійшлися. Під час наступного зібрання вона не показувала, наскільки рада була.
І коли вони знову зустрілися в підземеллі. Вона була просто приголомшена тим, наскільки він виріс. І як же їй було соромно після того, як він допоміг їй, а вона втекла.
Тому вона хотіла стати сильнішою, щоб захистити учня від небезпеки під час наступної зустрічі. Вона хотіла пожертвувати собою, як це зробив її учень.
Пек Сого не бачила іншого способу. Їй просто нічого не приходило в голову. Вона була майстром. Майстер, який заперечує все, крім Ци.
« Я бачу твою щирість, — пробурмотіла Муші. - І твоє розчарування.
Майже всі, хто відвідував її, мали ці дві риси. Але ніхто не був настільки щирим і відчайдушним, як Пек Сого. Звичайно, був Сун Мін, але Муші Пек Сіґо була вищою за нього.
Вони обидва шукали сили, але Пэк Сого хотіла використовувати її тільки на благо.
« Ти мені подобаєшся» — сказала Муші.
Вона змінилася.
Після того як Пек Сема прийшла в гори, вона спостерігала за нею. Вона не звернула уваги, коли Пек Сого сказала, що повернеться, і дійсно прийшла знову. Багато мучеників відмовляються і йдуть. Але Пек Сого продовжувала тренуватися вже кілька років.
« Коли ти вирішиш піти, я особисто поблагословлю тебе» — сказала Муші, але Пек Сого її не слухала.
Вона хотіла побачити свого учня.
***Аладур йшов попереду.
Він відстежував племена по браслету Сумагою Диявола. Він сказав, що воно було недалеко.
Після чотирьох днів подорожі Аладур підняв руки.
— Це в тому лісі, — сказав маг.
По дорозі вони бачили багато лісів, і це було зовсім не схоже на них.
- Я слідував за власником браслета, але не гарантую, що ти знайдеш там те, чого хочеш.
Вони вже чули це від Аладура. У лісі буде власник браслета, але племені там може не опинитися. До того ж, це була їхня єдина інформація.
— Я не гарантую, що вона жива, — сказав Аладур.
Він може тільки вказати шлях, але він не знав чи живий або мертвий власник предмета. Може вона померла і похована в лісі. Диявол, який втратив життя, дуже засмутився, почувши подібне. Хоч це і сталося десять років тому, він її не забув.
- У будь-якому випадку, якщо вона не стала монстром, то обов'язково мало щось залишитися від неї. Тоді поговоримо з нею за допомогою магії.
— Умерти хочеш? — запитав Божевільний диявол.
Він палаючими очима подивився на Аладура.
- Навіщо ти говориш про таке? Ти її вже точно вбив у своїй голові!
— Да уж... Хочеш мене вбити, тільки спробуй! Давай. Подивимося хто кого.
На погрозу Самиканого Диявола Аладура вип’яв груди. Диявол, який був божевільний, втиснув у відчай кулаки і намагався контролювати свій гнів. Хоч він і говорив про це, але знав, що Аладура не можна вмирати.
Рубі цокнула мовою від виду цих двох, а Сун Мін сказав:
- Досить. Давайте зайдемо.
— Так, досить слухати цього старого чоловіка, — підтримав Аладур.
— Ах ты!. — Диявол, який втратив спокій, затремтів від зла.
Сун Мін проігнорував їх перебранку і пішов вперед, а потім і Аладур повівся з ним.
***Вони зайшли до лісу. Протягом усього шляху було багато лісів, і він вже звик до них. Хоч вони і зустрічали монстрів або нелюдей на шляху, але завдяки Сун Мін вони не хвилювалися про них, і швидко рухалися вперед.
— Ми близько, — сказав Аладур.
Як він сказав, невдовзі вони помітили село і Божевільний Диявол заохотився, як Сун Мін. Адже вони пройшли весь цей шлях на південь щоб навчитися керувати силою Ходже.
— Ох...
Але село було майже порожнім.
Диявол, божевільний і збентежений, озирнувся. Йому це не подобалось. Селиня виглядала жалюгідно.
Вдале почувся голос.
Аладур подивився в його сторону і побачив старого. Той розглядав Сан Міна. Перед тим як Аладур встиг щось сказати, Сан Мін перший вийшов вперед і сказав:
— Хто Ви?
— Житель цього села, — відповів старий чоловік.
Всі його обличчя було вкритий зморшками. Божевільний Диявол подивився на старого й запитав:
— Вы не Пербас?
- Що? - Старик здивовано округив очі.
Він довго дивився на Диявола, який був божевільний і зрештою закричав:
— Ты! Я тебе пам'ятаю. Десять років пройшло, так?.
— Да. Ви дуже постаріли, Пербас...
Диявол, який шаленів, тільки тепер зрозумів, що десять років — це довгий період.
— Не думав, що зустріч тебе ще раз! А ти що тут робиш?
- Я шукав Вас. Я хочу дещо запитати, - сказав Божевільний диявол.
Сан Мін уважно слухав їхні розмови.
Пербас низько засміявся.
- Я не знаю, що ти хочеш запитати, як і незнаю, чи зможу я відповісти.
— Я хочу запитати про спосіб дихання, якого Ви мене навчили.
Божевільний Диявол покладався на удачу. Перабас змінився в обличчя, почувши його слова. Тоді Диявол, який був божевільний, продовжив:
- І ліки, що Ви мені дали. И... і де... — Божевільний Диявол похитнувся, але запитав: « Де Терсіа?
— Вона мертва, — сумно відповів Пербас.
Тоді Диявол, який не міг зупинитись, засоромився. В один момент сили покинули його, і він мало не впав на землю. Незважаючи на слова Аладура, він не думав, що вона може бути мертва.
- Чому?
— Майже всі в племені померли, — тихо промовив Пербас, подивився на небо і продовжив: « Я залишився сам.
- Чому?
- З-за способу дихання, про який ти говорив, обличчя Пербаса спотворилося. — Від самого початку існування нашого племені було помилкою. Нелюди... Ми вважали померлого нелюдяним Богом. Мені це не подобалося. Не люди всього лише монстри, які харчуються людьми.
"Кхм-кхме", — Ходжу ніяково покаслував, не знаючи, як реагувати на цю ситуацію.
Насправді, Ходже сподівався на цей ліс. Він помер чотириста років тому, і до цього часу існувало плем’я, яке вважало його Богом. Він був дуже зацікавлений в них.
— Це природно, що ми поплатилися за погане Бога.
- Про що Ви говорите? — запитав Сан Мін.
Тоді Пербас змінив свій погляд на нього.
— Три роки тому село напали нелюдяні люди. Жахливий монстр...
Плечі Пербаса затремтіли від страху.
- Що за монстр?
— Я не знаю. Але я вперше бачив такого нелюдяного чоловіка. З його рота йшов вогонь... Ніхто не міг його зупинити. Всі згоріли у полум'я ... — Відказав Пербас.
- Чому ви досі живі? — запитав Сан Мін.
Це питання могло здатися грубим, але Пербас не розлютився і спокійно відповів:
— З'явився інший нелюдь.
— Кто?
— Куміхо, — Пербас не знав який вираз обличчя йому слід прийняти.
Він зневажав нелюдців, але він залишився живим тільки завдяки їй.
- Прекрасний куміхо. Як тільки вона з'явилася, той монстр втік. Тоді вона сказала, що цей нелюдь більше не прийде до лісу. И ті... Ті, хто вижив, пішли за нею в пошуках помсти.
Куміхо.
Сон Мін, звичайно, згадав Яну з Ормуру. Вони не зустрічалися, але він був чутний про неї.
— Зрештою тільки я і залишився. Інші вижили за куміхо.
- Чому... Чому ви залишилися?
— Я боявся, — відповів Пербас. — Після того випадку жодного монстра не з’являвся у цьому лісі. Можливо, це дійсно вплив ковміхо. Не було проблем ні в полюванні, ні у житті... Я не хотів випробовувати долю і виходити з лісу. Тому що боявся померти від рук нелюдей за його межами.
На цьому його розповідь закінчилася.
Сан Мін зрозумів, що Пербас трохи не в своєму розумі. Пригадуючи жахливі події, Пербас схопився руками за голову і бурмотів нев’язні слова.
— Терсия умерла...
Диявол, який сидів на підлозі з цим світом, не міг повірити почутому.