Залізниця в Австрії.
"Чортте, що це таке?" — Сильний молодий чоловік сидів на шпалі, обшарпано дивлячись на тверду масу у своїй руці: « Це м’ясо? »
Побивши його на одну сторону рейок, вони зіткнулися з немилковим лязком: « Це камінь, правда? Як ти їси цю штуку?» — Він непокоївся, що один укус може позбавити його кількох зубів.
Один чоловік середнього віку з одного боку засміявся: « Ти тут недавно, так? Тобі доведеться варити його протягом години або близько того, щоб воно проголошувалося і розм'ялося".
Хлопець озирнувся і побачив, що ніхто не їсть цей « камінь», всі їдять чорний хліб та суп: « Що це за м’ясо? »
Старець, який сидів поруч з ним, відкусив шматочок чорного хліба і невизначено сказав: « Це ім’я імпортується тільки старе. Я чув, що це американська яловичина десятирічної давності."
« Американська яловичина?» — Молодий чоловік пробурмотів з недовірливим обличчям, він ніколи не думав, що яловичина може бути закачена до такої міри, яка могла б порівнятись із каменем.
Насправді, цей старий не знав, що це м'ясо було куплене з Сполучених Штатів кейтерингової компанії Яніка, і був військовим м"ясом, який залишився від часів громадянської війни в Америці, якій вже сімдесят років. Це м’ясо довго віяло і сушилося на повітрі, майже не забруднилось.
Американці так не подобалися ці незграбні та природоохоронці багато місця яловичини, що вони думали, як з ними робити. Але коли вони почули, що хтось їх купує, то охоче продали все « старе» німецьке м'ясо за ціною трохи більше, ніж ціна капусти.
Куплене м’ясо розподілялося по всіх частинах країни, де воно ставало додатковим знаряддям для робітників на додачу до їхньої звичайної зарплати.
Молодий чоловік не звернув цьому значення, з'їв чорний хліб, час від часу роблячи кілька ковтків води з кружки.
Він закінчив бенкет і зручно ригнув.
З часом він почув пронизливий свист, що роздався неподалік.
Ті, що сиділи і нахилилися для відпочинку, піднялися на ноги й готові приступити до роботи.
З ревом різних машин уся майданчик знову ожила. Бригада на передніх кряках вже проклала дорожнього полотно і поклала гравій; вони мали тільки вкласти шпали та закріпити рейки.
Вантажівки з крановими стінками вкладають одну рейку за іншою, поруч із будівельником. Робітники поклали шпалу на кам’яний фундамент і прикріпили його. Зрештою всі разом понесли рейки поверх шпал, щоб закріпити їх, і невеликий клаптик залізниці був прокладений.
Під час наступної рейки юнак подивився убік закінчених колії. Він знав, що залізниця починається від Відня і не знає, скільки кілометрів вже прокладено. Ця залізниця мала б іти прямо в Альпи, якби не повертала назад.
Чи ця залізниця також буде прокладена на вершину Альп? Це ж не буде туристичним маршрутом?
Це не неможливо, врешті-решт, є прецеденти. У 1889 році Швейцарія спорудила одну з найкрутіших залізниць у світі на горі Пилатус. Вся залізниця мала піднятися на висоту 1429 метрів над рівнем моря, її довжина становила 2 070 метрів і середня висота — 42 градуси (2 метри), тобто кожних два метра поїзда піднімалася на один метр.
Будівництво залізниці було найскладнішим в історії через технології та рельєф Пилатуса. Усі матеріали для дорожнього полотна перевозилися кіньми та людьми. У цьому районі були ділянки, де рейки та зубчасті ремені могли встановлювати лише ті, хто висів на канатах з гранітними плитами.
Поки він думав, група чоловіків піднімалася по крутих схилах Альп, на їхніх альпіністських костюмах був логотип підрозділу з розвідки ресурсів німецької компанії Zeus.
Вони були настільки пересечені, що не мали ні доріг, ні транспортних засобів, ані навіть коней. Вони також несли важке обладнання на спині, крок за кроком.
Пройшовши певний час, бородатий чоловік, який йшов попереду, зупинився запихавшись і сказав. "Пернерв"!
"Ха..." — Тулпа сиділа на землі, важко дихала. Хоча всі в їхніх команд були сильними і витривалими людьми, подорож виснажувала їх.
Трохи відпочинивши, бородатий чоловік дістав компас і карту. Він уважно подивився на них і встав, щоб оглянутися: « Це повинно бути те саме місце, все готуйтесь... Боже!». — Не встигли слова зірватися з його губ, як очі почали горіти яскравим вогнем, і він побіг вперед.
Натовпа, яка розпалювала багаття і готувалася зварити каву, була вражена його раптовим рухом, але побачила бородатого чоловіка підбіг до купи каменів неподалік, підняв камінь та уважно оглянув його. На його щоках з'явилося неконтрольоване хвилювання, і навіть голос тремтів: "Бистро, всі сюди!"
Натовп побіг, побачивши білий і жовтий камінь в руці бородатого чоловіка, а потім руду тієї ж якості на землі біля їхніх ніг. Усі вони були знавцями і могли з першого погляду зрозуміти, що це таке: « Боже, це ж вольфраміт!». - Після цього натовп схвально загудівся.
Бородатий чоловік схвильовано і голосно наказав: « Бистро, починайте розвідку та обведіть крупком розподілу руди».
Метал Вольфрам був відомий як стратегічний ресурс, і він мав надзвичайно важливе та широке використання у військовій сфері, особливо в сучасній армії. Згідно з літературними даними, волфрам використовували зброю вже у добу холодної зброї і археологи вимірювали її до стародавніх мечів.
У наш час стального дула зброї небагато. У 1822 році в сталь додавали вольфрам, щоб продовжити термін служби.
До часу Першої світової війни німецькі інженери-збройники приділяли особливу увагу вольфрамодерячим стовбурам. Згідно з деякими даними, у той час росіяни і французькі легені кулемети могли випустити тільки близько шести тисяч патронів, перш ніж були зламані, тоді як німецькі легкі автомати змогли випустити п'ятнадцять 000 набоїв, тобто більше ніж удвічі більше. Не дивно, що під час війни виробництво вольфрама різко зросло. Однак це не задовольняло потреби війни, особливо Німеччини, яка так і не мала вольфрамових ресурсів, що дуже потребувала їх.
Німці не були позбавлені передбачливості, і перед війною накопичили багато вольфрамових руд. Але ці вольфрамові руди просто не витримали споживання світової війни. Хоча німецькі металурги хотіли знайти вольфрам з шлака олів’яного виробництва, це була крапля у морі.
Вольфрамський рудник у Міттерзіллі, Австрія, був відкритий 72-го року і після того як він почав експлуатацію спочатку добуватися в відкритому кар'єрі, а потім 1986 року на роботі. Це означає, що для видобутку вольфрама відкритим способом протягом десяти років їй не потрібно було вкладати багато коштів у жертву. А найважливіше те, що це друга за величиною вольфрамська копальня у світі, де щороку видобувається 400 000 тонн руди і виробляється 1800 тонн металу вольфами. Навіть якщо б у воєнний час було добуто тільки половину від цієї кількості, Німеччина все одно мала б достатньо для нерозсудливої розправи.
https://literna.net/uk/books/246-ya-stav-spadkoyemtsem-nimechchini