Розділ 3234
Саме тоді з туману, під руки старим палацом він хитався і виліз на білий юнак.
Обличчя старого палацового було спотворене гримасою найглибшого почуття провини. Захоплюючись словами, він причитав, звертаючись до свого пана:
- Молодий пане, я винен! Я ніколи не повинен був вести вас туди... Якби я цього не зробив, ви б не постраждали...
Обличчя старого було маскою нескінченного розкаяння, горя і крайнього відчаю.
Жоден інший загін не постраждав, бо хлопець у білому йшов в самому авангарді. Саме він вдихнув найбільшу дозу токсичного газу. У результаті йому стало нестерпно дихати, його обличчя налилося нездоровим багровим кольором, і зараз він припав до стовбуру дерева, судомно хапався ротом повітря, немов викинена на берег риба.
Молодий чоловік у білому важко, з хрипом зітхнув і зібравши залишки сил, слабо махав рукою:
— Це... Найкоротша дорога до нашого племені. Якщо ми не пройдемо тут... Нам доведеться робити гак завдовжки в три місяці. А за ці три місяці подорожі, сповнені смертельних небезпек, боюся, ми ...
Старий палаций продовжував посипати голову пеплом:
— Це все моя вина, тільки я! Я повинен був піти першим, щоб розвідати шлях, а не тягнути молодого пана на вірну загибель! Через мене ви надихалися цим отрутою...
— Ядовитий газ — це ще півбіди... Кілька днів відпочинку, і я видужаю. Головна проблема - як нам тепер прокласти маршрут... Ех, — юнак у білому був в розпачі.
Йому було критично важливо якомога швидше дістатися до свого племені через деякі невідкладні справи. Але тепер цей каньйон, наповнений міазмами, став на їхньому шляху нездоланним муром. Позаду по п'ятах йшла безчислена армія переслідувачів, а сам ліс кидав смертельними тварями... Чим більше юнак у білому думав про це, тим сильніше розкололася його голова.
Старий палац також не знаходив місця собі від тривоги:
— Ми зобов'язані досягти племені протягом місяця! Інакше наслідки будуть катастрофічні!
- Але дістатися туди за місяць тепер фізично неможливо... — Хлопець у білому підняв очі, сповнені розчарування, на розстилому перед ними лісовий каньйон, який потопає в густій білій пелюшки міазми, і його брови зійшлися на переноснику.
- Кхм-кххмо! « Розхвилюючись від цих думок, він опинився у жорстокому і надривному кашлі.
Старий палац перелякався до смерті, тягнувся навколо нього, але зовсім не знаючи, чим допомогти. Він продовжував безглуздо читати:
- Це я винен, це тільки моя провина, я такий непотрібний!
Юнак у білому ледве похлипав палаца по плечу і прогрипів:
- Ти тут ні до чого. Мабуть, це випробування було визначене мені долею. І, боюся, цей поріг мені вже не переступати.
У цей момент молодий пан читав лише чорну, бездонну приреченість.
Су Ло, яка спостерігала за сценою, лише злегка вигнула губи в таємничій напіввулибці.
Оскільки молодий чоловік у білому залі промовляв так, то для неї була ще одна вигідна пропозиція.
З цією загадковою посмішкою на обличчі Су Ло повільно попрямувала до каньйону, переповненого отруйними міазмами.
Її хода була такою легкою, а вираз обличчя таким розслабленим, ніби вона вийшла на пополудневий промінад за імператорським садом — безтурботною і вільною.
Побачивши, як Су Ло впевнено крокує прямо в смертоносний туман, старий палацовий витарщив очі від подиву.
Ця дівчинка що, зовсім з розуму вижила? Чи вона не бачила, як усі вони щойно вискочили з цього каньйону і ледве уникнули нестерпної смерті?
Старий палацовий кріпився, кріпленнявся, але врешті-решт не витримав і в все горло заорал слідом Су Ло:
— Эй! Негайно повернися!
Але Су Ло навіть не повернула голови, продовжуючи з легкою усмішкою просуватися вперед.
Побачивши, що вона ось-ось перетне кордон каньйону, старий палацовий запаникал не на жарт і закричав їй в спину:
- Негайно зупинись! Там всередині вірна смерть! Коли не зможеш вибратися назад, не смій говорити, що я тебе не попереджав!
Голос старого зривався від гніву і роздратування, в ньому чітко чулася гнів.
Проте для Су Ло ці крики були солодкою музикою.
Незважаючи на те, що старий палаций вічно ходив з кислою міною, його тон залишав бажати кращого, а їх попередні відносини були, м'яко кажучи, натягнутими, саме він в критичній момент спробував її очеренити і застерегти від небезпеки.
Розділ 3235
Хоча старий палац іноді був таким роздратований, Су Ло добре розуміла, що за колючим, грубим насадом і гострим язиком було сховано добро й невгамоване серце.
Су Ло продовжувала свій непешний, розслаблений проміняд в бік смертоносного туману. Не обертаючись, вона лише граціозно підняла руку і недбало відмахнулася, показуючи своїм виглядом: « Все під контролем, не про що турбуватися».
Звичайно, старий палац їй ні на копійку не повірив.
Місцеві міазми не мали ані кольору, ні запаху, але ті, кому "щасливо" випробувати їх вплив на себе, знали, наскільки страшною була їхня токсичність.
Це був загадковий нейротоксин. Він непомітно проникав у нервову систему людини, а потім повільно і невідступно поширювався по кровоносних судинах, всмоктуючись прямо в кістковий мозок. Жертва паралізувала, і її тіло починало гнити й розкладатися доти, доки отрута не роз’їдала тіла до такої міри, що від людини залишилось навіть кісток.
І ось у цей пекло, наповнений такими потворними міазмами, ця безглузда дівчина безстрашно крокувала з власної волі!
Чим більше старий палац думав про це, тим сильніше його захопила паніка. Втративши терпіння, він різко повернувся до Нангун Люню:
— Та чому ти її не зупиниш? — У розпачі і гніві крикнув він.
Незважаючи на його грубий тон, цього разу Нанґун Левюнь не почав гніватись на старого. Лише злегка, ледь помітно посміхнувшись, він відповів:
- Вона повернеться.
Його усмішка була загадковою, глибокою і прихована незбагненною та привабливою.
Але старий палаций тільки люто зірвався на нього і процідив крізь зуби:
— Я тебе чесно попередив, наскільки смертельний цей отрута! І якщо з нею щось станеться, навіть не зважай перекласти провину на мого молодого пана!
- Цього не станеться. Такі думки не з’являться і в нас, мабуть, найпривабливіше враження: Наньгун Левуні підтримував розмову зі старшою людиною. Якщо б він не мав такого піднесеного настрою, то навіть сам у білому юнак не отримав би від нього більше ніж пари холодних і уривків.
Старий палац, роздратовано відвернувся; його лоб прорізали глибокі зморшки тривоги.
Брови юнака в білому теж були суворо зрушені.
Обидва вони добре усвідомлювали, ким була Су Ло для Наньгуна Люня і хто у свою чергу був нанґунгун Левуні для всього їхнього загону.
Якби з Су Ло стався нещасний випадок, то весь їхній загін мав би померти... Навіть думати про це було занадто страшно.
Хвилини складалися в секунди, час невблаганно текло.
П'ятнадцять хвилин, півгодини, сорок п'ять хвилин...
З кожною хвилиною тривоги в серцях людей зростала як сніжний ком, а їхні обличчя ставали дедалі напруженішими і похмуріші.
А все тому, що Су Ло зайшла в каньйон і досі не подавала ознак життя.
Як видно з минулого часу, минув уже цілу годину.
У такому отруйному середовищі не те, що година чи навіть п’ятнадцять хвилин було фізично неможливим!
Чим довше людина вдихала ці міазми, тим глибше проникала отрута і тим більше вона померла.
Усі члени підрозділу були виснажені від нервового напруження. Вони постійно повертали голови, ставлячи запитання на Нанґун Люня.
На превелике здивування, Ненґун Люньн, який колись виявляв маніакальну турботу і тремтіння щодо Су Ло, тепер був дуже неспокійним, склавши руки за спину.
Його висока, статична фігура випромінювала абсолютний спокій, кутки губ були ледь помітно підняті, а між брова читалася тиха, стійка але не б'юча в очі впевненість.
На його обличчі не було жодного сліду тривоги.
Та що взагалі відбувається?
Люди згорялися від цікавості й непорозуміння.
Саме в цей момент здалеку донісся легкий, ритмічний звук кроків.
Всі голови, як по команді, синхронно повернулися в ту сторону, звідки доносився звук. Ледве подивившись туди, люди застигли з одерев’янілими обличчями і викаталися очима.
Ніхто не міг повірити своїм очам; бійці відчайдушно терли повіки кулаками, але як би старанно вони це не робили, видіння не зникло. На них йшла Су Ло, блискучи своєю бездоганною красою і грацією ідеального тіла.
О небеса! Провівши цілу годину у загубленому каньйоні, вона повернулася неушкодженою!
Очі всіх присутніх схрестилися на ній, наче промені прожекторів, шалено скануючи її з ніг до голови.
Її очі сяяли яскравістю, обличчя палало здоровим рум'янцем, на губах грала легка усмішка, а крок був неймовірно леглий. На її тілі не було жодної подряпини, жодного сліду отруєння...
Це означало тільки одне: Су Ло дійсно, абсолютно безпечно без єдиної подряпини вийшла з каньйону затягненого смертоносними міазмами...