Соціальний резонанс вбивств Лу Куня був колосальним. Коли двоє юних життів було забрано таким жахливим чином, люди, що дізналися про цю новину, безкінечно пліткували про неї. Страх і паніка швидко охопили всіх.
Минулого року в Луочені, найбільшому мегаполісі, що межує з містом Донг'є, у невеликому селищі сталося таке ж жахливе злочинство. За одну ніч багатьом літнім людям перерізали горло.
Новина швидко поширилася, і так само швидко навколо цієї справи з'явилися чутки. Деякі припускали, що жертвами стали літні люди, які любили танцювати на відкритому повітрі на громадській площі, гучно вмикали свою музику та порушували спокій молодшого покоління, яке не поділяло таких захоплень. У цих чутках стверджувалося, що саме таке поведінка врешті-решт і привернула лезо вбивці до горла цих літніх людей.
Як тільки ці чутки почали поширюватися, група літніх людей, які любили танцювати на площі, розпалася. Навіть ті кілька сміливців, які наважилися повернутися на площу, щоб потанцювати, почали вмикати музику тихо, на мінімальній гучності або через навушники.
Щось подібне відбувалося й у місті Донг'є. Замість літніх людей зміни торкнулися молодих батьків і їхніх дітей.
У попередні роки літні канікули завжди віщували навалу гучних дітей у всіх можливих громадських місцях. Книгарні, ресторани та інші заклади були переповнені гучними та енергійними дітьми. Деякі працівники цих закладів навіть порівнювали цих дітей зі сараною.
Однак цього року статті про двох дітей, убитих Лу Кунем, поширилися, як лісовий пожежа. Багато батьків боялися за життя своїх дітей і суворо забороняли їм влаштовувати безлад у громадських місцях. Вони не могли не думати про те, що інші хворі та викривлені вбивці, такі як Лу Кунь, можуть бути на волі і ховатися на очах у всіх.
Доти діти, що шумлять у громадських місцях, були звичним явищем. Коли ж сталися ці зміни, телеканал у місті Донг'є скористався можливістю зняти серію інтерв'ю. Вони відвідали кав'ярні, ресторани, книгарні тощо, щоб опитати відвідувачів.
На запитання, чи доводилося їм раніше стикатися з порушенням порядку гучними дітьми у громадських місцях, усі опитані дорослі відповіли, що доводилося. Але коли журналіст запитав, чи намагалися вони заспокоїти батьків цих дітей, лише троє з десяти дорослих відповіли ствердно. Решта сімдесят відсотків респондентів просто втомлено усміхнулися й похитали головами:
— Діти не розуміють, а в наш час молоді батьки занадто пестять своїх дітей, — казали вони. — Немає сенсу нагадувати їм, щоб ті вели себе тихо. Приходиться просто ігнорувати це й миритися.
Серед тридцяти відсотків опитаних, які сказали, що в таких ситуаціях вони розмовляли з батьками, більшість із них також підтвердили, що врешті-решт це було марно. Нагадування батькам зазвичай ні до чого не призводило і навіть могло викликати фізичну конфронтацію з більш агресивними батьками.
Одна з опитаних жінок розповіла, що одного разу, готуючись до іспиту, вона зайшла до бібліотеки селища. Але її постійно оточували гучні діти. Одного разу вона спробувала поговорити про це з їхніми батьками, але нічого не змінилося. Врешті-решт їй довелося орендувати окрему кімнату в офісній будівлі, щоб мати місце для занять.
— Батьки цих дітей — дорослі люди, і вони не дурні, — сказала вона репортеру. — Вони знають, коли їхні діти поводяться гучно. Якби вони були хорошими людьми, вони б наказали своїм дітям вести себе тихо, як тільки ті почнуть шуміти у громадському місці. І якби їхні діти не заспокоїлися, вони б негайно відвели своїх дітей у інше місце. Батьки, які нічого не роблять, — це ті, кому просто байдуже. Вони дбають лише про те, щоб їхні діти веселилися, навіть якщо це означає, що всі навколо страждають від шуму. Коли мова йде про таких батьків, розмова з ними й прохання заспокоїти дітей нічого не дасть. Знаєте, є така приказка: «Не можна розбудити людину, яка лише вдає, що спить». Ці батьки такі самі. Вони роблять вигляд, що не знають, що їхні діти поводяться погано, але це лише прикидка. Вони знають.
Інтерв'ю з цією жінкою врешті-решт показали в ефірі, і воно знайшло відгук у багатьох глядачів. Вони вирішили, що вона влучила в ціль і правильно вказала на реальну проблему, що стоїть за цими гучними дітьми.
Але це було далеко не найгострішою відповіддю, яку репортер почув від учасника опитування телеканалу.
Двоє опитаних прямо заявили, що й їм колись хотілося вбити дітей, які не переставали кричати в книжковій кав'ярні.
— Ви навіть уявити собі не можете, як чортівськи жахливо чути, як ці діти кричать цілий день, — сказав один із учасників опитування. — Вибачте за мої слова, але ці діти, які шумлять у тихих громадських місцях, і батьки цих дітей заслуговують на смерть! Вони не відчувають жодного почуття провини за те, що порушують наш спокій і тишу, тож чому б нам не покарати їх у відповідь?
Звісно, така відповідь не могла бути включена в трансляцію. Але вона показала, що дійсно існує меншість, яке відчуває сильну ненависть до гучних дітей.
Шумиха навколо злочину Лу Куня продовжувала наростати, і здавалося, що майже у кожного є власна думка щодо цієї справи. Більшість людей вважала, що вчинки Лу Куня були гидкими й неоправданими, але невеликий відсоток людей щиро вірив, що він зробив добру справу, прибравши цих дратівливих дітей із світу.
Попри складності громадської думки щодо інциденту, поліційна справа про напад була ясною й простою. Існувало безліч свідків, і злочин було зафіксовано камерами спостереження. Лу Кунь також визнав свою провину.
Після допиту двоє фахівців провели психологічну експертизу Лу Куня і встановили, що він не страждає жодними психічними захворюваннями. Вони підтвердили, що чутки про наявність у Лу Куня «множинних особистостей», які стали популярною теорією серед населення, були хибними. Ретельний фізичний огляд також показав, що в момент вчинення злочину Лу Кунь не перебував під впливом наркотиків.
Офіцери ділянки району Бей були більш ніж здатні самостійно розібратися з такою простою справою. Не було потреби передавати її до Бюро кримінальних розслідувань. Принаймні, так вважали всі.
Але саме коли здавалося, що справа закрита, Лу Кунь раптово змінив свою точку зору. Він почав наполягати на своїй невинності, стверджуючи, що йому «промили мозок» і змусили вбивати.
Уся система кримінальної юстиції була потрясена минулого року, коли жорстока секта вчинила низку вбивств у Луочені. У цій справі лідер секти використовував гіпноз, щоб змусити своїх послідовників вбивати. Жертв було багато, і навіть деякі поліцейські стали жертвами гіпнозу. Досі невідомо, жив чи мертв Хань Цю, капітан спецназу Луоченя, який тоді був пов'язаний із сектою*.
(* ця книга — третя в серії детективів Чу Хэ «Яд серця», перші дві присвячені парі з Луоченя, і це посилання на одну з їхніх справ)
Після цього в поліції міста Донг'є було прийнято негласне правило. Усі справи, пов'язані з психологічними маніпуляціями, незалежно від того, наскільки незвичним чи малоймовірним було твердження, мали розглядатися безпосередньо Бюро.
Коли Лу Кунь раптом заявив, що йому промили мозок, Ван Хао, заступник капітана ділянки району Бей, впав у лютість. Але у нього не було іншого вибору, окрім як передати справу до Бюро.
Всього кілька днів тому, коли він зустрівся з Мін Шу, Ван Хао з гордістю заявив, що не має права втручатися в справу Лу Куня. Тоді Ван Хао стверджував, що ні за що на світі не віддасть справу до Бюро, якщо тільки не накаже його начальство.
Тоді він говорив з повною впевненістю, і у нього не було сумнівів, що саме він вирішить справу Лу Куня. Він і уявити собі не міг, що Лу Кунь відмовиться від свого визнання.
Як тільки Лу Кунь заговорив про психологічні маніпуляції, капітан ділянки району Бей наказав перевести Лу Куня до Бюро кримінальних розслідувань.
Зрозуміло, що як тільки Лу Куня помістили під варту, його справа перейшла до відділу тяжких злочинів. І це, природно, найбільше розлютило Ван Хао.
Ван Хао ніколи не любив Мін Шу. На його думку, Мін Шу був просто модною, легковажною та безкорисною штучкою. Лише зовнішність, без суті. У Ван Хао завжди були підозри, що Мін Шу здобув своє становище завдяки гарній зовнішності, а не здібностям детектива.
Усі співробітники відділу тяжких злочинів говорили про Мін Шу як про генія, посланого богом, але Ван Хао завжди залишався непереконаним. В результаті він не лагодився з жодним із цього відділу. Він завжди стверджував, що хлопці з відділу тяжких злочинів відчайдушно хотіли працювати з ним, але він кожного разу їм відмовляв.
Коли він дивився, як переводять Лу Куня, він бурчав під ніс і плював від люті.
У ту ніч, коли Відділ тяжких злочинів отримав справу Лу Куня, Мін Шу не змикав очей. Він працював усю ніч, роблячи перерву лише тоді, коли Сяо Юань пробиралася до нього, щоб принести щось поїсти. Адреналін від такої важливої справи не відпускав Мін Шу, але все ж відчувалася втома від довгих годин роботи.
Лу Кунь сидів у кімнаті для допиту, обидві його руки були сковані наручниками. Він виглядав слабким і жалюгідним порівняно з тією лютою свиріпістю, яку виявив під час вчинення злочину в книжковому кафе «Шу Хань». На його підборідді почала рости клочкувата борода, а шкіра мала нездоровий жовтий відтінок. Його губи були сухими і тріскотіли, а очі налилися кров'ю.
— Ви стверджуєте, що вас змусили вчинити цей злочин, — запитав Мін Шу. Його холодний, беземоційний погляд буравив очі Лу Куня, коли він говорив. Немигаючий, непохитний. — Хто змусив? Яким чином?
Коли він уперше почав заявляти про внушення на ділянці району Бей, Лу Кунь завивав і бешкетував, як звір у клітці. У його очах було божевілля, він сміявся і плакав одночасно, кричачи про те, як його образили. Він поводився як божевільний, і навіть Ван Хао не зміг його заспокоїти.
Але коли на нього уставився Мін Шу з ледяним виразом обличчя, Лу Кунь повністю здувся. Вся боротьба пішла з нього. Він лише нервово крутив руками, беззвучно відкриваючи і закриваючи рот, ніби хотів заговорити, але не міг знайти слів, щоб захистити себе.
Мін Шу постукав вказівним пальцем по столу. Його очі ні на секунду не відірвалися від обличчя Лу Куня. Він іронічно продовжив:
— Огляньтеся навколо. Це не ділянка району Бей. Це Бюро кримінальних розслідувань, де ми спеціалізуємося на роботі з такими людьми, як ти.
Лу Кунь невольно напружився. Він передернув плечима, напружив горло і стиснув щелепи.
— Я запитам ще раз, — заявив Мін Шу. — Хто внушив тобі цю ідею? І як?
Через півхвилини Лу Кунь нарешті здригнувся і пробурмотів:
— По... Погребене Серце.
Але його слова були майже нечутними. Мін Шу не зміг розібрати їх і нахмурився:
— Що... що?
Фан Юаньхан, що сидів трохи осторонь, раптово випрямився і насторожився:
— Погребене Серце?
Приплив енергії хлинув і в очі Лу Куня. Він був схожий на паразита, що оживає після того, як прилип до нового джерела живлення.
— Так! — вигукнув він. — Погребене Серце! Це він зробив це зі мною!
Мін Шу повернувся до Фан Юаньхана.
— Ти знаєш, хто це?
— Шефе, ви взагалі не читаєте романів? — запитав Фан Юаньхан. — Погребене Серце — це псевдонім найпопулярнішого автора трилерів на ринку сьогодні! Усе, що він пише, розкуповується як гарячі пиріжки!
— Острозюжетні романи? — перепитав Мін Шу.
Це правда, що він не читав романів. По-перше, він народився без єдиної літературної клітинки в своєму тілі. Він просто не міг знайти жодного задоволення від читання заради самого читання. Щоразу, коли він брав до рук книгу, він починав засипати вже після кількох сторінок. Крім того, у нього не було часу на читання романів. Якщо він не працював над справою, то проходив навчання, щоб краще підготуватися до майбутніх справ.
— Вона була тією... тією, хто внушив мені. Я не був... я не був таким раніше, — розгублено бормотав Лу Кунь. — Вона підштовхнула мене до вбивства! Якби не вона, я б ніколи не став таким!
Мін Шу ще мить вивчав Лу Куня. Поступово він починав розуміти.
— Коли ти кажеш «змушувала» і «підштовхувала»... ти маєш на увазі прочитані романи «Погребене Серце»?
Лу Кунь судомно затрусив головою, наче голодна курка, що клює рис:
— «Погребене Серце» сказало, що є люди, які заслуговують на смерть! Якщо закон не може їх покарати, то ми повинні взяти в руки зброю й вчинити подвиг!
Мін Шу не зміг стримати важкого зітхання.
— Ти зустрічав це... «Погребене Серце»?
— Шефе, — втрутився Фан Юаньхан. — «Погребене Серце» — це лише псевдонім. На скільки мені відомо, автор дуже таємничий. Він ніколи не показував свого обличчя. Ніхто не знає, чи це чоловік, чи жінка. Ніхто навіть не знає, чи живе він у цій країні.
— «Погребене Серце» — жінка! — запалювався Лу Кунь. — Тільки тому, що я послухав її, я вбив людину!
— Ей, гей, гей! — протестував Фан Юаньхан з насмішливим фырканням. — Це ж просто романи, розумієш? Ти занадто глибоко втягнувся.
Мін Шу підняв голову, кинув похмурий погляд на Лу Куня, потім простягнув руку й поплескав Фан Юаньхана по плечу, даючи зрозуміти, що той має починати допит.
Припущене «внушення» було плодом уяви підозрюваного. Мін Шу нічого не міг зробити з цією інформацією.
Поведінка Лу Куня була... певним чином цікавою. Після зізнання він раптово відмовився від своїх показань і спробував звинуватити якогось підозрілого автора. З подібним можна було впоратися різними способами. Якби у Мін Шу не було інших справ, він би залишився й вислухав спроби Лу Куня переконати їх від початку до кінця.
Але зараз не можна було втрачати час. Існувала ще одна заплутана справа, яка вимагала уваги Мін Шу.
Другою жертвою парку розваг був Ло Сянфу, шістдесяти двох років від роду. У молодості він викладав іноземні мови в містечку на південь від міста Донгє, і в ті часи у нього було хобі — малювати на крейдяних дошках. До своєї смерті він був членом міської Асоціації живопису й каліграфії. Він жив зі своєю дружиною Кан Ю в старій і обшарпаній квартирі в районі Сі.
У пари був один син, який наразі працював далеко від дому.
Наприкінці червня Кан Юй поїхала в подорож зі своїми друзями. Повернувшись додому 4 липня, вона виявила, що Луо Сянфу немає вдома й до нього неможливо додзвонитися. Насправді, починаючи з двох днів до її повернення, Ло Сянфу не відповідав на жоден її дзвінок. Кан Юй всюди шукала Ло Сянфу й запитувала всіх знайомих, чи не бачили вони його, але всі відповідали, що не бачили його останні кілька днів.
Сильно хвилюючись, що з її чоловіком сталася якась біда, Кан Юй одразу звернулася до поліції.
Судячи з дат і інформації в заяві про зникнення, не було жодних сумнівів, що Ло Сянфу був саме тією людиною, яку поховали під руїнами в парку розваг.
У будь-якому розслідуванні вбивств підтвердження особи жертви є найважливішим кроком. Переважна більшість жертв вбивств вбивають знайомі, чи то через гроші, чи через владу, чи через помсту.
Тепер, коли особа жертви була встановлена, Мін Шу належало ретельно допитати всіх близьких знайомих Ло Сянфу.
Після того, як Кан Юй опізнала тіло, її обличчя стало неестественно спокійним. Протягом десяти хвилин вона сиділа в кімнаті для допитів, не вимовивши жодного слова. Нарешті, в її очах з'явився натяк на емоції.
Мін Шу не став одразу ж починати з нею розмову. Він попросив когось принести їй чашку води, а потім деякий час сидів із нею у тиші.
Поліцейський ділянка, розташована неподалік від дому Кан Юй, направила відеозапис заяви, яку вона дала, коли повідомляла про зникнення Ло Сянфу. На відеозаписі Кан Юй не виглядала особливо збудженою чи стурбованою, коли давала показання. Вона виглядала досить спокійною й зібраною й прямо перелічила кілька місць, куди міг піти її чоловік.
У кінці вона тихо зітхнула й пробурмотіла, що, можливо, її чоловік уже постраждав чи був убитий.
Поліцейський, який приймав заяву, звик бачити, як люди хвилюються й надмірно емоційні, коли повідомляють про зникнення близької людини, тому Кан Юй справила глибоке враження своєю манерою зберігати спокій протягом усього процесу подання заяви. Надсилаючи відеозапис заяви Кан Юй, офіцер зазначив:
— Ця жінка була дещо дивною. Зазвичай, коли зникає член родини, навіть люди, які намагаються вести себе спокійно, не можуть довго зберігати спокій. А вона? Ніби вона чекала цього дня.
Коли Мін Шу подивився запис, він погодився. У поведінці Кан Юй було щось таке, що вимагало більш детального вивчення.
По всій країні випадки вбивства подружніх пар були звичним явищем. Були навіть погані стосунки, які тривали двадцять чи тридцять років і закінчувалися трагедією, коли одна зі сторін нарешті зривалася.
Але коли Ло Сянфу був убитий, Кан Юй не було в місті Донгє. Камери спостереження в її готелі в Луочені, камери спостереження на вулицях поруч із готелем — усі вони доводили, що в той момент її не було в місті.
У Кан Юй було ідеальне алібі.
— Коли ви повідомляли про зникнення чоловіка, ви сказали, що є ймовірність, що йому вже завдали шкоди чи вбили, — заявив Мін Шу, переказуючи її слова зі заяви про зникнення людини. — Хто, на вашу думку, міг його вбити?
Кан Юй видихнула тихо, здивовано:
— Я..?
— Не хвилюйтеся, — повільно, заспокійливо сказав Мін Шу. — Я просто питаю, бо ви згадали про можливість того, що Ло Сянфу могли завдати шкоди. Я припускаю, що у вас є припущення щодо того, хто міг бажати йому зашкодити.
Після довгих роздумів Кан Юй похитала головою.
— зі старим Ло все було гаразд. Він не впав у старечий маразм, тому я не думаю, що він міг просто піти з дому і загубитися. Отже, єдиним варіантом могло бути лише те, що хтось завдав йому болю, вбив його. Але я зовсім не знаю, хто міг би цього захотіти.
Це пояснення Мін Шу зовсім не переконало. Він підпер підборіддя однією рукою.
— Розкажіть мені, що сталося, коли ви востаннє бачили Ло Сянфу.
— Спочатку я не планувала вирушати в подорож, — сказала Кан Юй. Вона взяла зі столу серветку і промокла нею куточок ока, але серветка залишилася сухою, і вона швидко зм'яти її в руці.
— Тож чому ви передумали? — запитав Мін Шу.
Кан Юй зітхнула. Її рот викривила гірка усмішка.
— Старий Ло все більше старів, і його слух погіршувався. Що б я йому не казала, він не чув. Нам довелося звикнути говорити одне з одним дуже гучно, і... чесно кажучи, це мене втомлювало. Минулого місяця до нас у гості завітали кілька його друзів з асоціації. Я приготувала для них закуски і покликала Старого Ло, щоб він виніс їх до столу. Але він мене не чув, тому я кричала все голосніше і голосніше. Щойно він підійшов, то одразу почав мене сварити. Потім, коли його друзі пішли, ми сильно посварилися. На його думку, я його знехтувала, кричачи перед його друзями.
Лише в цей момент у очах Кан Юй з'явилися справжні сльози. Можливо, вона нарешті змогла вичавити з себе кілька фальшивих, а може, вона щиро переживала свою втрату.
— За останні кілька років ми безліч разів сварилися через його поганий слух, — продовжила вона. — Через кілька днів після тієї сварки мої друзі запросили мене в подорож до Луочена. Я не хотіла щодня сидіти вдома зі старим Ло, тому вирішила поїхати і заплатила за подорож. У день, коли я збиралася їхати, Старий Ло нічого мені не сказав. Але він встав рано-вранці і зварив для мене курку і качині лапки. Він навіть приготував холодну лапшу. І залишив записку, у якій сказав, щоб я взяла все з собою і поїла в поїзді. Коли я побачила все це, я була готова пробачити йому.
Кан Юй говорила все повільніше і повільніше, по мірі того, як розгорталася її історія.
— Я дзвонила йому кілька разів, поки була в поїздці, і дуже хотіла, щоб ми помирилися. Я планувала приготувати для нього велику і ситну вечерю, коли повернуся. Я ніколи не думала... що він піде.
Після деякої паузи Мін Шу сказав:
— Схоже, ваші почуття до Ло Сянфу не дуже глибокі.
Кан Юй різко підняла голову, її очі запалали.
Для шістдесятирічної жінки Кан Юй виглядала дуже добре. Хоча її шкіра місцями почала обвисати, у неї був приємний, здоровий колір обличчя. Якби вона стверджувала, що їй менше п'ятдесяти років, деякі, звичайно, повірили б їй.
— Я... — Кан Юй на мить зустрілася поглядом з Мін Шу, а потім різко відвела очі. — Ми були разом понад тридцять років. Як наші почуття можуть бути неглибокими?
— Але, судячи з вашого виразу обличчя та реакції, ви не виглядаєте сумною, — заявив Мін Шу.
Його тон був зовсім незмінним, рівним і спокійним, настільки, що по її хребту пробігли мурашки.
— Ви звинувачуєте мене в убивстві чоловіка? Як це можливо? — Кан Юй різко нахилилася вперед, її брови високо піднялися. — Я не така людина. Нащо мені його вбивати?
Мін Шу похитав головою.
— Моє запитання було задане не для того, щоб звинуватити вас у чомусь, — сказав він. — Ло Сянфу був убитий, і від його тіла позбулися, не залишивши нам жодних доказів. Ви — його найближчий родич. Для нашого розслідування ми повинні спілкуватися з вами і подивитися, чи зможемо ми знайти надійну зачіпку в цій справі. Ви зрозуміли?
Кан Юй на мить дивилася на нього, мовчки і, здавалося, шокована. Потім вона кивнула, лише трохи нервово нахиливши голову.
Коли Мін Шу дивився на когось, коли він справді дивився на нього, у його погляді була невимовна харизма. У поєднанні з заспокійливим, умиротвореним тоном голосу, якому він навчився у Сяо Юаня, він міг легко змусити своїх співрозмовників підкоритися його бажанням.
— Мені потрібно буде відвідати ваш дім, — сказав Мін Шу. — Давайте поговоримо детальніше по дорозі.
Кан Юй вагалася, але врешті кивнула:
— Добре.
Будинок, де жив Ло Сянфу, стояв навпроти вулиці, на якій розташовувався фермерський ринок. Пішохідний рух у цьому районі був інтенсивним, але за житловим комплексом не наглядала професійна компанія з управління нерухомістю. Три ворота комплексу стояли незапертіми і відкритими весь день. Лише кілька літніх тіток і дядьків із сусідського комітету по черзі слідкували за воротами.
Але ці «охоронці» були охоронцями лише за назвою. Поки вони чергували, дядьки грали в шахи, а тітки — у маджонг. Нікому з них не було діла до того, що в їхній маленький район заходять і виходять незнайомі люди. Випадкові мотоциклісти і мопедисти часто зрізали дорогу через громаду. Іноді навіть водій невеликого пікапа проїжджав через район. Час від часу одна з тіток докоряла водієві за безрозсудство, але жоден з водіїв не звертав на це уваги і не зупинявся.
Мін Шу деякий час оглядав квартиру. Один із його людей оглянувся і повідомив, що з усіх камер спостереження в околиці працюють лише дві. Одна з них знаходилася біля дверей будинку №2, а друга — над західними воротами.
На жаль, Ло Сянфу жив у будинку №4.
— Візьміть усі записи з обох камер за відповідні дати, — наказав Мін Шу. — Зосередьтеся на записі з камери над воротами.
Почувши це, Кан Юй відкривала рот, щоб щось сказати, але зупинилася.
Мін Шу подивився на неї.
— Ви щось хотіли сказати?
— Просто... — Кан Юй на мить замовкла, перш ніж продовжити: — Старий Ло ніколи не користувався західними воротами. Він завжди вважав, що навколо західних воріт занадто брудно, оскільки вони виходять на сільськогосподарський ринок. Неможливо, щоб він з'явився на тому відео.
Мін Шу на мить замислився, а потім сказав:
— Це не має значення. Ми повинні перевірити.
Будинок № 4. Четвертий поверх. Квартира № 4. Саме тут жили Кан Юй і Ло Сянфу.
Команда криміналістів увійшла першою. Сяо Мань зупинився біля вхідних дверей і з потрясеною міною уставився на номер*. Він обернувся і подивився на Мін Шу широко розплющеними очима, але Мін Шу просто жестом наказав йому зайти всередину і приступити до роботи.
(* Чотири — нещасливий номер у китайській мові, оскільки він вимовляється так само, як ієрогліф, що означає «смерть».)
Всередині, окрім вітальні, було три спальні. До здивування Мін Шу, він швидко з'ясував, що Кан Юй і Ло Сянфу спали в різних кімнатах.
Кан Юй засоромілася, коли Мін Шу звернув на це увагу. Вона пояснила:
— У нас зовсім різний графік роботи та сну.
Оглянувши вітальню, Мін Шу не міг позбутися думки, що в цьому поясненні є щось дивне. У тому, що подружжя середнього віку спить у різних кімнатах, не було нічого незвичного, але зазвичай дружина говорила, що це через хропіння чоловіка чи неприємний запах тіла. Кан Юй же стверджувала, що це пов'язано з їхнім різним графіком роботи.
Чи може пара, яка прожила разом десятки років, спати в різних кімнатах лише через різний графік?
— Чи дотримувався Ло Сянфу графіку, який заважав вам відпочивати? — запитав Мін Шу.
— Він лягав спати дуже пізно, — відповіла Кан Юй. — Він завжди возився зі своїми фотографіями до глибокої ночі.
— Ло Сянфу любив фотографувати? — Мін Шу вже помітив вражаючий, виглядаючий дорого фотоапарат у скляній шафі в кабінеті. Оскільки Ло Сянфу був членом Асоціації живопису та каліграфії, у нього мала бути сильна художня жилка, якщо його цікавила фотографія.
Але в цей момент вираз обличчя Кан Юй потемнів, а обличчя спотворилося від незадоволення та презирства:
— Фотографія? Я б не назвала це фотографією. Старий Ло завжди робив безглузді знімки дивних речей.
Мін Шу зацікавився цим:
— Дивних?
— Він завжди фотографував тільки маленьких дівчаток! — пробурмотіла Кан Юй. Вона була в люті, розгублена явно більше, ніж тоді, коли дізналася про смерть Ло Сянфу.
— Капітане Мін! — покликав І Фей з кабінету, де він сидів, схилившись, перед комп'ютером. — Підійдіть на хвилинку.
Підійшовши, перше, що побачив Мін Шу, була фотографія гарної молодої жінки на екрані комп'ютера.
— Схоже, він був вуличним фотографом, — сказав І Фей. Він швидко прокрутив фотографії, кожне клацання мишкою призводило до появи фотографії іншої молодої жінки. — Тут не менше тисячі фотографій.
— Це все, що він робив щодня! — сумувала Кан Юй. — Люди казали, що я вийшла заміж за такого гарного чоловіка. Він не палив, не питав і ніколи не був дратівливим. Усе вільний час він проводив за малюванням та каліграфією. Він був розумним, культурним. Але бачите? Бачите, ким він став? Були люди, які намагалися замовити йому роботи, люди, які просили його оцінити їхні картини... але він усім їм відмовляв! Щодня він просто брав свою камеру й йшов фотографувати маленьких дівчаток. Він проводив увесь день, роблячи знімки, а іноді навіть залишався на ніч. Навіть коли він приходив додому, він не спав. Він просто дивився на ці фотографії! Скажіть мені. Який це може бути чоловік, щоб так жити?