Епілог (3)
Моллі почала хмуруватись, задумавшись. Рувим легко зрозумів, про кого вона насправді думала.
- Скільки ще дітей покоївки закличуть завтра?
- Це було б непогано в тому числі.
- Вважаю, ти збираєшся на завтра підготувати поні? Поки ще досить прохолодно, так що ж мені робити з костюмом ...
- Моллі, ти можеш подумати про завтрашні справи завтра.
Його губи повільно ковзали по скринях, які постійно були в його думках. Тільки тоді губи Моллі сомкнулися, коли важкий дихання нарешті стало легшим від дотику.
- Він вже ліг спати, покоївка і нянька розберуться з костюмом.
Рувим ніжно погладив її по плечу. Це було мовчазним заявою, що давало право - просто залишити все як є.
- Але...
- Моя дитина міцна.
Моллі сильно стиснула губи.
Народженою нею дитина. Кожен день її голова постійно тривожилася, що він може виявитись крихким. Коли вона помітила, що у нього такий же добрий апетит, як і Рувима, це дуже потішило її: бачити, наскільки він сильний його батько.
- А ти? Ти прийняла таблетки на вечерю?
- Так, я про них пам'ятаю.
Опустивши голову, він подивився на Моллі. Підтримуючи її стрункі плечі, він торкнувся невеликого проміжку між губами. Після того як він ніжно пройшовся по її зубах, то вгамував свій голод і негайно відступив.
- Упевнений, ти їх вже з'їла.
У неї з’явився гіркий смак, і він передався йому на мову. Потім він відчув сильний смак шоколаду.
- Я навіть не жаліюся більше.
- Невже? Це ганьба. Ти така милою тоді здавалося - коли нагорода спокусила тебе.
- Рувим!
Було очевидно, що над герцогинею, яка вже дала життя спадкоємцям, будуть сміятися, якщо про неї поповзуть чутки, Що вона бурчала з такого приводу. Рувим, дивлячись на розмальовані щоки Моллі, зобразив слабку усмішку.
- Насправді, все як і раніше. Я завжди можу тебе нагородити.
- Ти єдиний, хто отримує приємну винагороду?
- Як же це можу бути я один...
Рувим усміхався, штовхнув Моллі вниз. Срібні локони повільно розкинулися на м’якій простирадло.
- Або сьогодні ти нагородиш мене? Працьовитого чоловіка?
- Яку нагороду ти хотів би?
- Ну...
Він вже знав, чого хотів би, але особливо тягнув слова.
- Яку нагороду ти хотів би?
- Ну, якщо це те, що я хочу тобі дати, тоді ...
Мило присоромившись, вона почала смикати Рувима за шию. Коли вона м'яко потягла його, то всього його покрили лагідні відчуття.
Її язик, ковзаючи по його сухих губах, зволожив їх. Потім вона обережно розплющила очі, підтискаючи нижню губу.
- Цього мало?
- Ні, не особливо.
Вона сама так хотіла пити, що не втамувала б спраги, навіть якби попила. Потім він злегка витягнув голову і почав повністю накривати її губи. Саме тоді вона вчепилася до його шиї трохи сильно, і від хвилюючого відчуття у неї сперло дихання, а нижньої частини живота теж задзвонило.
- Мамо.
Дитину було чути, наче голос молитви на вухо. Це була слухова галюцинація. Вона залишила свого сина в ліжку з нянею досить давно.
- Я теж хочу поспати з мамою.
Моллі, як тільки її торкнулися, задрижала і відразу розплющила очі. Лише за мить до цього Рувим вже відірвався губами від її рота.
Потім Моллі швидко поправила одяг.
- Ірите, як ти сюди потрапив?
- Я побачив, що нянька заснула і улизнув ...
Ірит стиснув плечі під лютим поглядом Рувима.
- Хіба ти не казав, що очі злипаються?
- Насправді, я хотів поспати з мамою...
Голос дитини ставав дедалі тихішим. Однак вона могла чітко зрозуміти його навіть не знаючи того, що чула.
Насправді, щоб називати його просто чотирирічною дитиною, він був занадто розумний. Перед тим як обійняти малюка, Моллі зітхнула.
- Хіба я тобі не казала, що брехати - це погано?
- Вибач, але...
- Ти не повинен виправдовуватися, якщо винен. Тільки після того, як твої помилки повністю прощені, ще не надто пізно сказати щось.
Пухлий малюк понуріло голову. Хоча Моллі й досі не була потрібна, її твердий голос мав силу, завдяки якій він швидко визнавав будь-які свої помилки.
- Пробач...
- Ладно, все в порядке.
Усміхаючись, Моллі погладила його по голові. Дитина, яка визнала свої помилки, потребувала похвали.
Саме тут Іріт, наосліпившись від її сміху, також спробував розсміятися.
- Тоді тобі доведеться повернутися в свою кімнату, Іріт.
- Мені це не подобається.
- Ірит.
- Я вже пройшов весь цей шлях, щоб лягти спати з мамою.
Вперто вчепившись у материнський поол, малюк не випускав її. Навіть коли Рувим схопив сережок за талію, той не думав відпускати її.
- Тоді сьогодні ми поспимо разом?
- Правда?
- Молли.
- Ну, як вважаєш? Це навіть не кожен день буде, а лише один раз.
Саме тут Рувим нахмурився. Моллі взяла дитину на руки і обережно поклала в ліжко.
- Ти не повинен з завтра пробиратися в нашу спальню. Добре?
- Так, я розумію!
Моллі пом’якшився погляд, оскільки її киваючий малюк був абсолютно чудовим. Але Рувима мав зовсім іншу думку.
У нього ледве вистачало часу провести його наодинці з Моллі.
Ірит розбив усе, але це не було так легко.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache