Рувим посміхнувся, побачивши її обличчя. Здавалося, вона була так неймовірно розгублена і виснажена, що обличчя виразити не могло.
- Ви прийшли побачити мою дружину. Якщо ви не заперечуєте, можу я скласти вам компанію?
- Ха-ха, ми обговорюємо не такі вже важливі справи. Я просто насолоджувався розмовою з дочкою, як це було деякий час тому.
Потім граф швидко повернув голову до Моллі.
- Хіба не так, Моллі?
- Да...
Моллі ніколи не відважилася заперечити слова графа. Її підборіддя неприродно затремтів, вона не могла дивитися графу в очі.
Рувим обережно сів поруч з нею. Вона все ще тремтіла, і здавалося, що вона взагалі не збирається зустрічатися з ним поглядом.
Що, чорт візьми, він говорив, що вона прийшла в такий жах?
Рувим відчайдушно намагався стримати гнів, який наростає.
З огляду на всі обставини він навіть радів, що заздалегідь повідомив палацові про своє попереднє повернення. Він подумав про те, щоб повечеряти разом з Моллі і відразу після роботи пішов додому.
Почувши новини по дорозі, він швидко виганяв коня і помчав у особняку.
Якби він приїхав трохи пізніше, вона б пережила набагато більше приниження.
Рувим обережно поклав свою руку поверх її рук, які лежали на розкішній спідниці. Вона уникала погляду графа Клеменса, який сидів прямо перед ними.
- З тобою все гаразд?
- Так, все добре.
Йому було шкода її.
Її обличчя було попільно-бледьним, але вона все одно змушувала себе посміхатися.
Чи повинен він просто віднести її в спальню?
Про графі навпроти зовсім забули. Рувим вважав, що з нього вистачить мінімальної ввічливості на підставі того що він безумовно був батьком Моллі.
Хіба не говорять іноді, що деякі жінки не можуть відмовитися від сім’ї? Проте останнім часом Рувим все скептично відповів на питання, чи повинен він взагалі виявляти ввічливість щодо графа Клеменса.
- А тепер я навіть зустрів герцога Лінерйо. Незважаючи на раптове зіткнення, хіба ж ми не можемо говорити про це? Тож чому б не скористатися з цієї нагоди, щоб завершити розмову?
- Тоді поговоріть зі мною.
Губи Рувима відразу ж стисувалися в пряму лінію.
« Мені було цікаво, що насправді привело вас сюди".
Звичайно ж, ось в чому справа. Коли люта особа вдарила йому у голову, його губи були зігнуті на лінію і вигнулися.
- Я думаю, що насправді нам нема про що говорити.
- Що?
Граф був збитий з пантелику. Він нехотячи відповів на це.
- Ха-ха, ви заходите занадто далеко. Я вважаю, що ви вже отримали від мене листа.
- А, це.
Очевидно, слова графа викликали в неї тремтіння. Рувим побачив це, і згорнув руку. Потім він перевів свій погляд.
- Ви вже зібрали багато з того, що досить важко добути. Особливо лікарські рослини Трімерика, які не ростуть у імперії.
- Це само собою зрозуміло. У цю справу я доклав чимало зусиль. Отже, герцоге, давайте скористаємося нагодою...
Чи знаєте ви, що препарат, якого Ви називаєте може стати смертельним отрутою, який легко вбити?
- Що?
Голос графа Клеменса луною віднісся у вітальні. Здавалося, він взагалі не розумів, про що говорить Рувим.
- Зазвичай використовують тільки плоди і листя Трімерика. Але якщо ви візьмете ще й коріння, то отримаєте смертельну отруту, кілька крапель якого вистачить, щоб убити.
- Ну, це... Тримерика, безумовно, є свого роду панацеєю...
- Де це ви бачили панацею? Гадаю, що графа обманули.
Рувим раптом перестав посміхатися.
- Або ви спеціально привезли його в імперію, з іншим наміром?
- Про що ви говорите, герцог?
Граф сердито підвищив голос. Його обличчя жахливо перекручували почуття, які він випробовував.
Привезти отруту? Їм можна і вбити. Не було жодних сумнівів, що це безпосередньо зашкодить репутації графа, про яку йшла мова.
Отрута? Імперія ніколи б не дізналася про це?
Він нічого такого не знав.
Ця несподівана суперечність відразу викликала тремтіння в тілі графа.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache