На маленький піщаний пагорб піднялися два чоловіки. Це були чоловік і жінка. Жінка була дуже старою і маленькою ростом, світловолосою та зеленим капелюхом на голові. У руці у неї була маленька тростина, а одягнена вона була в світлий жилет. На її ливарній сорочці був веселий ріджер, дуже схожий один відомий. Поряд з нею був чоловік, досить не маленький зростання. У порівнянні з нею він був справжнім гігантом. Його зріст був не менше шести метрів, тому я навіть мав далеко до нього. Хоча він виглядав не ахті, дурна морда і стікають з носа соплі. Його світле волосся доходило йому до колін і покривали всю спину. Дві заплітні коси звисали до грудей і були схожі на ті, що знаходилися на його веселому родоводі. Він був одягнений в комбінезон закріплений на металевих ланцюгах, це було мабуть єдине що була присутня з одягу. Також у нього була зброя, довгий бісенто, який він тримав в правій руці. Звичайно, не можна було не помітити найважливіше, що виділяло його з усіх інших піратів. Довгі білі вуса, що були навіть більше ніж у Белоусі, якого цей хлопець оголосив своїм батьком. Едвард Вібл та його мати, наші гості були досить відомі в цих місцях. Ці двоє в основному подорожували по землях які контролювали залишки піратів Белоуса. На мої території вони не ходили, вже не знаю чому. Ймовірно його мати була не така дурна як цей хлопець і не хотіла конфліктів. Але цього разу все було по-іншому. Астарморей було захоплено зовсім недавно, і він був дуже близько до останнього місця перебування цих двох. Я вибрав це місце не тільки через його приємного клімату і добру випивку, але й з-за Уібла. Цей виродок занадто багато собі дозволяє, пора йому дізнатися свою місце.
Мене вони ще не помітили, але все одно зупинилися. Я дивився за ними очі і чекав продовження. Старуха нахмурилась і подивилася на бар, в якому всі веселилися та пили. Потім вона перевела погляд на дах і її обличчя ще більше змінилося.
- Синку, ми повинні йти, у мене погане передчуття.
Хлопець скривдився і голосно, як маленька дитина кричав:
- Ну мама! Ми майже тиждень сюди добиралися, може навіть запитаємо в них?
Старуха замовкла, а потім зітхнула і кивнулась:
- Гаразд, але поквапся.
Хлопець щасливо посміхнувся, шмигнув носом і закричав:
- Гей, ви, я Едвард Вібл, син Белоуса! Вся ця земля моя власність, чому ви не вітаєте мене?
Бар затих, а я посміхнувся і похитав головою. Говорити подібне піратам, та ще й по-справжньому п'яним, не дуже гарна ідея. Майже через хвилину мовчання всі навколо розступилися сміхом.
- Ха-ха-Ха! Що це за обосок?
- Син Белоуса? Ха-ха-хо! Хлопці, йому більше не наливати!
- Ха-ха-Ха, я теж його син, від другої дружини! Ха-ха-Ха-хо!
Така реакція не втішила Уібла, його обличчя потемніло, а потім він закричав:
- Дураки, ви такі ж як і інші! Отримуй!
* Вшуух*
Хлопець замахнувся своїм бісентто і горизонтально вдарив. Його сила мене злегка здивувала, це не було схоже на силу яку можуть використовувати мечники і посилати стиснуті атаки лезом. Ні, це була сила диявольського фрукта, я просто не міг її сплутувати. Це було щось на зразок хвилі, як тільки лезо горизонтально полоснуло повітря то в наш бік вилетіла ця гостра хвиля. Я навіть не піднявся, а просто розповсюдив волю. На моєму нинішньому рівні, я без проблем зможу його блокувати навіть не піднімаючи руки.
*БУМ!
Коли хвиля почала битися над невидимою стіною, то відразу розсіялася. Уібл стояв у шоку, і не міг зрозуміти що відбувається. Але схоже його мати зрозуміла і відразу ж крикнула:
- Уібл, ми йдемо, негайно!
- Але... Мамо, чому?
У цей момент я повільно піднявся і сказав:
- Навіщо йти, ви ж тільки прийшли, вам не здається, що це трохи не ввічливо?
Всі навколо затихли, хоч я і говорив тихо, але кожен звітно почув що я сказав. Мати Уібла змінилася в обличчі, а сам хлопець навіть не зрозумів що відбувається. Я зняв солом’яний капелюх і поклав на стіл, після чого зробив крок і миттєво опинився перед здоров'ям.
- А? Як ти тут опинився? - Здивувався "син".
Я не відповів, а просто запитав:
- Так ти, значить, син старого Белоуса? Цікаво...
Хлопець хотів відповісти, але стара його випередила:
- Морський диявол, ми не хотіли тебе потрібати, ти не міг би...
- Що не міг? Думаєш, ти можеш прийти на мою землю і говорити, що це твоя власність? - Я підвищив голос: - Хто ви думаєте такі? Ви всього лише два щури, що виповзли після смерті старого! - Я додав: - Грабіж і вбиваєте, шукаєте його спадщину? Я змушений вас розчарувати, поки я живу, ніякого спадку вам не бачити.
Після моїх слів стара побіліла, а її син розлютився:
- Ах ти... Щури? Я тобі зараз покажу, хто тут щура! - Хлопець підняв бісенто і атакував.
- Уібл, ні! - Старуха спробувала втрутитися, але було занадто пізно...
Леза швидко подолала маленьку дистанцію між нами і вже підійшло до мого тіла, на це я лише посміхнувся та вдарив кулаком.
*БУМ!* *** Б-З-Лез!
Лізання бісентто навіть не зіштовхнулося з моєю рукою, між кулаком і бісинтою відстань була важливою, але Убив просто не міг його подолати. Від місця зіткнення у всі боки розлетілися темно-червоні іскри, схожі на блискавки. Королівська воля разом з хакі озброєння грізна, такого сопляку подібне не подолати. Хлопець не зрозумів що сталося, і його зброя розлетілася в друзки, а потім, ударна хвиля перейшла і на його руку. Він просто взвигнув і вилетів наче кушене ядро.
*** БУМ!
Зрештою він зупинився, пролетівши кілька поблизьких гір. Старуха в паніці побігла до хлопця, причому досить швидко для її віку. Я відчував що він ще живий, але ймовірно його руці важко доведеться. Мабуть, всі його кістки перетворилися на пил і тепер їх просто треба буде ампутувати. Знайома ситуація...
Я посміхнувся і розгорнувшись потопав назад в бар, кинувши на починок:
- Якщо почую, що ви наблизилися хоч до однієї моєї території, то вб'ю...
Коли ці слова почули, вона здригнулася і зупинилася на мить.
Думаю з них достатньо, після такого їм доведеться довго зализувати рани. А якщо продовжуватимуть шукати спадщину старого, то їм доведеться зіткнутися з Марко та іншими. Я знаю про цю спадщину достатньо, цьому виродку там не місце...