Вийшовши з павільйону залізничної станції, Сенджу Гаширама та Сенджу Тобіраму застигли на місці і побачили велике місто. Перше, що вдарило в свідомість - це масштаб.
Іспонський.
Вихід зі станції вів на величезну площу. Десять сходинок вниз, а ноги — на гладку й ідеально гладеньку поверхню з вимощеною великою квадратною плиткою.
Кілька хлопців, чухаючихся, носились один за одним з водяними пістолетами. Трохи далі на сходах сиділа група чоловіків, які втупилися у телефон. Очевидно, батьки доглядають за дітьми. Бриж води лягали на плитку, і в тонкій плівці на гладкому камені, наче у дзеркалі, віддзеркалювалися силуети неймовірно високих будівель.
По центру площі стояв фонтан, посередині якого височіла кам’яна стела. На самому вершечку великих ієрогліфів було виведено: « Коноха. Внутрішнє місто. Станція « Південна». Нижче, майже бісерним шрифтом, який не було важко прочитати для очей Гашірами і Тобірама, йшли численні імена.
Вони були згруповані під заголовками, вирізьбленими трохи більшим:
« Міністерство будівництва Конохі, відділ No1», « Диспетчер консохі, бюро номер2 » (англ.), "Сбудова бригади No 1" та "Главне будівельне управління Конокей". і під кожним таким заголовком - стовпчики назв.
Далі площа витіснилася півколом, і в краї були маленькі лавочки, що торгували різноманітними стравами, солодощами та напоями. Хм, а ось хтось змінює плівку на екрані телефону, поруч - майстерня по ремонту.
По периметру цього півкруга висіли масивні сталеві арки, через які безперервним потоком йшли люди - хтось входив у Внутрішнє місто, дехто виходив. Очевидно, населення цього гіганта вже давно перевалило за десять мільйонів людей, хоча не всі вони мали статус Внутого міста. Багато з них жили ззовні, а тут лише працювали.
За арками починався ряд великих, ухвалених дерев. Кожен з них заввишки щонайменше 15 метрів, але навіть вони виглядали карликами на фоні хмарочосів, що здіймалися далеко від нього.
Ці вежі зі скла і сталі справили сильне враження.
— И... це Коноха?
Брати, не зрушивши з місця біля виходу з метро, просто були приголомшені.
Орочимару самовдоволено посміхнувся. Нехай це місто було збудоване під керівництвом Юя, але хіба Орочимар не приклав до цього руку? Як-никик, він багато років очолював науково-дослідний відділ. Протягом перших десяти років розвитку нової Конохи багато чого було створено завдяки його дослідженням. Та й що вже казати, нинішня технологія зв'язку 4G... Ну так, її розробив інший він, з паралельного світу, якого Юя притягнув сюди вкачати по-чорному, але адже це все одно був Орочимару!
Загалом, його лепта в цій величі також була. Отже, гордість Орочимару була цілком виправданою.
- Що ж, пройдемо всередину. Ззовні, звичайно, вражає, але всередині ще ...
Він уже був зібрався провести двох великих шінобі в місто, як один з них зупинив випадкового перехожого, що зацікавився своїм телефоном.
- Вибачте, не підкажете, що це за стела?
— Эй! Ми ж домовлялися триматися разом! — Орочимару обурився, коли побачив, як Хашіма звернувся до першого зустрічного.
Він і Тобірама поспішили підійти.
Чоловік, якого відлучили від телефону, роздратований махав рукою:
що тут таке? На ній же все написано. Її звели, коли будували... Стривайте, ви що, не з Конохи? — З запізненням сотворив він.
Хашірама на мить розгубився, але потім, подумавши, відповів:
— Моя сім’я покинула село понад сорок років тому. Я тільки зараз повернувся.
Почувши це, чоловік подивився на нього зі співчуттям.
- Ось що. Сорок років тому... хм, ви мабуть поїхали в часи правління того бідного Второгого Хокаґе?
Хашірама здивовано моргнув і, почувши щоку, пробурмотів:
— Э-э... можливо, навіть раніше.
Тобірама помрів. Він ступив вперед і владно запитав:
- Що ти сказав? Бідного? Що ти несеш про Другого Хокаґе?
Чоловік переглянув погляд Хашірами на Тобіраму і, посміхаючись, похитав головою. Потім він встав, прокашлювався і грюкав Хашіраму — чоловіка середнього віку.
- Розумію, все розумію. У ті часи, коли село тільки-тільки піднялася на ноги, по всьому світі шінобі було неспокійно. Потім прийшов другий, правила прямо скажемо не ахті, та ще й війна розв'язав. У той час багато хто виїхав з Конохи в пошуках ліпшого життя. Ці люди в останні роки особливо розсміялися. Коли третій Хокаґе кликав їх повернутися, обіцяв статус жителів Внутрішнього міста, вони нос воротали. Потім, вже в тридцяті роки Конохі, Пан Хокаґе знову їх запрошував, сулив квартири і гроші, але все одно мало хто повернувся. А тепер вони захотіли, тільки ні статусу, ані грошей їм вже не бачити. Ви, піді, з таких?
Хашірама замислився. Його маленький будиночок... Адже він все ще його, вірно? Хоча... Він давно мертвий, так що вважається?
Проте, Тобіраму це не турбувало. Він ставив лише одне запитання:
- Залишимо це. Ти сказав, що другий Хокаґе правив не ахті. Це ще чому? — У його голосі задзвонили кров'яні нотки. — Чи ж не наговорив чого цей хлопчисько, Третій?
Чоловік сміявся поглядом могутньої фігури, в яку звернувся Тобірама за допомогою Техніки презирства і розплився у посміховище.
— Невже ви його родич? А що, цілком можливо. Як-никик, другий теж був Хокаґе, не може же бути ж, щоб з усієї його батьківщини залишилася одна пані Шізуне, що ходить в ученицях біля панапожи Цунаде. — Тут він знизив голос і додав упівголоса: — До слова, талант до медицини в неї так собі. Кілька років тому, чув, укол не туди зробила.
Лица Хашіреми і Тобірами набули дивний вислів.
Чоловік знову кашляв, кинув погляд на сина, який все ще самозабвенно бився з друзями на водяних пістолетах, і поманив братів до столиків під навшком біля маленької крамниці з фруктовими напоями.
— Эй, не кипятитесь. Пан третій Хокаґе ніколи не говорив поганого слова про Втором. Але у нас, жителів, очі-то на місці! Дивіться самі: Третій за сорок років свого правління перетворив Коноху на те, що ви бачите зараз. Якби він став Хокаґе відразу після першого року, я навіть боюся уявити собі, як би наше село перетворилося!
Він ткнув пальцем в бік фонтану.
— Взяти хоча б ту стелу. У тридцять третього року Конохі, коли сюди проклали метрополітену, пан Хокаґе вирішив дати їм можливість прославити свої імена. Він наказав вислати на камені ім’я кожному, хто брав участь у будівництві. До речі, імена мого діда і батька там теж є. Старик за випивкою до цих пір любить згадувати ті часи. Ех, — зітхнув він, - шкода, що зараз цього вже не роблять. А то я б, чорт візьми сам платив, щоб взяти участь!
Чоловік з гіркотою вдарив себе бідолашним бедрам, розчарованим тим, що не народився на тридцять років раніше.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt