Летюча вагона пролетіла повз Практичного і Інституту знань, перетинала густонаселені житлові райони та кільцеве море квітів і врешті-решт прибула до найбільш високої будівлі Небесного міста - світло-блакидного замку, що зливався із неба. -- а там — Дворець Білого Околаленського Стекла, де живе володарка - з гордістю в очах усміхнулася вона.
Летюча воза повільно опустилася на відкриту платформу.
На краю платформи стояли троє: двоє чоловіків і одна жінка. Вони про щось гаряче сперечалися і, схоже, зовсім не помітили посадки.
Двоє чоловіків були в звичайних чорних мантіях, а жінка — у морському цвіті бальної сукні. Половина її волосся була зібрана, а решта локони ніспали на плечі і груди. Навіть її шкіра, здавалося, сяяла.
Вона стояла там, відображуючись на загальному тлі і затягуючи погляди.
Коли летюча візка зупинилася, Йона перший вийшов з неї.
Соул побачив, як вона підійшла до жінки в синьому плаття і схилила коліно. — Володарка, я привела пана Сола.
То ця жінка була Офелією?
Невже вона чекала мене тут?
Соул майже не відчував від неї ніяких магічних коливань. Окрім зовнішності, вона нічим не відрізнялася від звичайної жінки.
Коли Офелія почула слова Йони, то припинила розмову і повернула голову до себе та трохи кивнув Солу. Потім вона сказала Йоні: — Проводьте пана Сола до мене в головний зал.
Йона знову схилилася до колін і, повернувшись, не попросила Сола підійти й привітатися з Офелією.
Соул був у замішанні. - Будь ласка, йдіть за мною в головний зал до панажка, — сказала Йона і пішла вперед.
Соул пішов за нею, але, пройшовши кілька кроків, обернувся і подивився на Офелію, яка все ще стояла на краю платформи та розмовляла з двома чарівниками.
« Може, вона закінчить розмову і прийде в головний зал?» — обернувся Сол продовжував йти по Йоні. — Похоже, доведеться трохи почекати. Може, варто випустити Пер і Найріллу? Оскільки Офелія відчула моє прибуття на острів, то напевно і свою сестру виявить".
Але не встиг Сол пройти і десять метрів, як знову зіткнувся з Офелією!
Цього разу чарівна сукня йшла і щось обговорювала з іншим магом - не з тими двома, що були раніше. Вона тримала в руках кілька білих аркушів паперу.
Її обличчя було спокійним і зосередженим.
Коли до Офелії залишалося менше трьох метрів, вона знову схилила коліно. — Пані володаря.
На цей раз Офелія навіть не кивнула їй. Не помітивши їх, вона пройшла повз.
Соул дивився Офелію і, обернувшись, побачив, як вона теж підійшла до платформи.
І тепер там, по обидва боки, стояли дві однакові Офелії!
І ні Йони, ані чарівники, які розмовляли з обома Офеліями не викачали жодного здивування. - Це закляття клонування? — Не втримався і запитав Сола у Йони.
— Так, пане Соле, — з усмішкою кивнула вона. — Пані володаря завжди говорить, що час обмежений, а знання нескінченно. Якби вона могла, то поділила б себе на тисячі частин, щоб дізнатися ще більше.
— Створити клона - не складно. Розділити душу - теж, хоч і боляче. Але розділити душу і при цьому відокремити частину свідомості, здатну думати самостійно... Пані Офелія справді неймовірна! - Захитався Сол.
Він раптом згадав про Пер у своєму щоденнику.
Адже вона теж була свідомим, навмисно відокремленим Вітряною Пер.
Обидві сестри, виявляється, любили себе різати!
Пройшовши через відкритий коридор, піднявшись по декількох гвинтівних сходах і увійшовши в темну арку, Сол, йдучи за Віною, нарешті добрався до самого величного залу замку.
По дорозі він бачив ще кілька Офелій.
Можна було лише сказати, що ця жінка була набагато божевільніше своєї сестри.
Підійшовши до головного залу, вона не увійшла, а жестом запросила Солу увійти одного.
Двері відчинилися. У кімнаті було на диво темно.
Але завдяки своєму чудовому зору Сол легко розглянув ситуацію.
Просторовий зал був усунений червоним оксамитним килимом. З стелі звисала величезна, розкішна люстра. На стінах висіли елегантні бронзові канделябри. Але зверху і по боках було досить тьмяно.
Під кожним канделябром стояла біла порцелянова ваза з круглим дном і тонкою шийкою, але там не було прикрас. Просто порожня ваза.
Ці вази простягалися вздовж стін до самого кінця залу.
У кінці залу були сходи з 30-х ступень.
На верхньому майданчику стояв розкішний трон з палітурного золота і срібла.
Але, що дивно, на троні нікого не було. Натомість у центрі стояла така ж велика і біла порцелянова ваза.
Там, де повинен був сидіти чоловік сиділа ваза.
Смішно і трохи моторошно.
Повне сонце майже не проникло в цю кімнату. Вікна по боках були сховані за важкими шторами.
У залі царював напівмарк.
Темрява і зловісна атмосфера, наче павутиння, оплітали кожен кут. Щелк!