— Ха-а... Пані Люсі - це, звичайно, та найменша принцеса з Ради Зоряних Ворт, Люсі Золота Гроза.
Повітря злегка спотворився, і на траві перед Пометом Минулого з'явився чоловік з ледачим виразом обличчя, ніби він завжди там стояв.
Творець снів Кларк.
- Це вона? — Пэр прикусила губу, намагаючись не дивитися на Кларка, і як тільки можна було б продовжити розмову.
Ан не знала, хто така Люсі, і з подивом подивилася на Пер. Та таємно передала їй повідомлення: « Лессі Золота Гроза. Її потомка голова Ради Зоряних Ворота. І загальноприйнятий найвірогідніший кандидат на те, щоб стати наступним магом четвертого рівня в кані Золотого Грози."
А потім вона ахнула, але відразу запам'ятала. - Вона здається непогано ставиться до господаря. Може вона там за ним наглядатиме.
— Репутація в неї доволі добра, але вона не була така рада. — Але я боюся, що вона прийшла з завданням і їй буде не до Сола.
« У будь - якому разі, — каже Паєр з сумом говорить: — Дуже важливо мати око бурі. Давайте зараз же увійдемо в маєток.
Але першим, хто заперечив, був Володар Світлячків Герберт. - Не потрібно. Три маги з Трібуналу, пані Люсі і ще чотири чарівника другого рівня. Їх сили вже достатньо. Навіть якщо вони загинуть у Пометі минулого, то це вже не зароджується « очима бурі», а прорваний брус.
« У такому разі, — сказав Герберт. — Наше втручання лише погіршує ситуацію.
У Пер не залишилося причин наполягати.
Вона дивилася на ветхне помеття у декількох десятках метрів від себе і подумки зітхнув.
Спочатку вона планувала увійти разом з двома іншими чарівниками третього рівня, а Сол повинен був допомагати зовні. Але через раптовий початок Трибуналу і Ради Зоряних Вор Сол, навпаки, увійшов у маєток першим.
Але добре, що Кларк зміг утримати ззовні.
Як тільки вони переконаються, що тут дійсно є « очі бурі», то три з них звичайно ввійдуть, щоб його запечатати.
І момент успішного друку і стане для неї шансом завдати удар Кларку.
Пэр, склавши руки на животі, зі спокійним обличчям дивилася на маєток.
А Кларк закрив очі і задрімав, ніби йому було зовсім байдуже на те, що відбувається в пометьмі.
Тільки Герберт з легким подивом подивився на Пер, і в його очах промайнуло розуміння.
Вузьки його уст злегка піднялися. Схоже, наголошувалося цікаве шоу.
Соул щойно ступив на ґанку Пометьє минулого.
Гнізлі, дерев’яні сходи здали слабкий сттон.
Казали, що після того як оригінальний господар був спотворений брудною мовою, інші намагалися зайняти це місце і кілька разів його ремонтували.
Але будинки і будівлі все одно швидко витішали, наче якась невидима сила намагалася надати цьому відповідному йому історичного вигляду.
Коли Сол ступив на другу сходинку, з-під неї, проламавши гниле дерево, висунулася маленька дівчинка і з неймовірною швидкістю обхопила його ногу. — Ха-ха, я тебе впіймала, тепер ти водиш!
Не встиг дитячий голосок затихнути, як дівчинка розсіялася, немов туман. Журавлина, що атакувала крихітки Водорості, почала літати.
« Кряк-кряк!» Малочка Водоросль розчарувалася і обернулась, з подивом побачила, що її маленький господар вийшов зі свого тіла.
Соул ступив вперед і відчув, що його тіло стало легким, як пір'я. Він обернувся і побачив розтулучу пащу Волосся.
Тільки тоді він зрозумів, що слова дівчинки « ти водиш» були буквальними.
« Що це, хованки? Що станеться, якщо я зловлю дівчинку, а якщо ні?» - Сол обернувся і побачив своє тіло на сходах.
І справді, у нього не було ні дихання, ні пульсу. Немов час зупинявся. « Чи можна дослідити це місце лише у вигляді духу?» — Сол вирішив спробувати.
Його духовне тіло було сильне, могло навіть змінювати форму, але без захисту фізичного тіла воно було дуже вразливе для бруду.
У такому небезпечному місці, де багато магів були заражені, діє дух — все одно що кинути шматок м’яса у вовчі лого.
Соул подивився на інших, які застигли на місці. Схоже, поки я по-справжньому не зайду в маєток, наступний не зможе сюди потрапити."
Соул підійшов до свого тіла і спробував увійти в нього.
Але його тіло зараз було як закритий ящик. Кожного разу, коли він намагався увійти, його відштовхувало. « Не можу повернутися?»
Соул подумав, потім пішов від свого тіла на три метри, повернувся до нього, а тоді ліворуч і, подібно до схемі медитації, почав ходити по колу за годинниковою стрілкою.
Крок, два, три...
Він не думав, чи зможе повернутися до свого тіла.
Чотири, п'ять, шість...
Перед Солом з'явився м'який бар"єр. Він спробував пройти, але відчув сильний опір.
Як би він не намагався, він ніколи не міг пройти.
Він не здавався, прикривши очі.
Щоденник, почувши його поклик, тихо шелестив сторінками і не зупинявся ні на одній.