Він витріщився на Кісмета, але звертався до напівельфу.
- Не забувай про моє призначення, напівельф.
Полуельф забрав ногу, яку вже збирався повернути в інший бік.
Тепер тут залишилися тільки Горса і Кісмет.
Срібні очі Горси і срібні очі Кісмета зустрілися.
Один м’який, інший — насмішний.
Раптом Горса рушив. Він простягнув праву руку, і з його долоні, обмотаної рожевим бинтом, вирвалася чорна тінь. Вона швидко збільшилася і, як велика мережа, накрила Кісмет.
Чорна тінь швидко розширювалася, накриючи Кісмет майже перетворив день у ніч.
Кісмет відразу ж нагальмував. Довгі пальці швидко забігали по струнах арфи. У той же час він відкрив рот і беззвучно закричав.
Шш...
Наче дзеркало, що впала зі стометрової висоти, чорна завіса над головою Кісмету розлетілася на незліченні уламки і покидалась з неба.
Неначе пішов чорний густий сніг.
Мало - помалу сніг торкнувся землі, як він швидко просхнувся у тіні рослин і зник.
Пальці Кісмета після того, як чорна завіса розбилася, не зупинились. Музика була швидкою, і звукові хвилі ставали матеріальними.
Кісмет опустив арфу, коли всі уламки зникли. Його обличчя трохи поблідло, але на губах як і раніше була усмішка.
— Ти дійсно переключився на потомку темряви? Не боїшся, що твої предки з клану Світла тебе покарають?
Горса не образився на слово "накажуть", яке використав Кісмет. Він навіть посміхнувся, як і Кісмет.
- Хе-хе, у них зараз немає часу прийти і мене покарати.
Коли вони почали розмовляти, та напружена атмосфера перед боєм готова вибухнути в будь-який момент, тут же зникла.
Між ними знову запанувала дивна тиша.
Приблизно через хвилину Горса першим порушив мовчання.
- Чому ти слідкуєш за Солом?
але Кісмет обнімав арфу і подумав менше трьох секунд. — Мабуть, тому що мені дуже цікаво, що з ним сталося.
Кісмет, здавалося, занурився в спогади, на його обличчі з'явилася дуже зацікавлена усмішка.
- Я ще не бачив такої спотвореної лінії долі. Тому мені дуже цікаво, яка ж таємниця в ньому ховається?
Очі гірси зіщурувалися, наче він досить посміхався.
- Я вже передав у місто Скай, що ти на західному континенті. Думаю, багато людей хочуть прийти і поговорити з тобою.
Усмішка на обличчі Кісмету зникла.
— До речі, пані Оліфія теж надіслала листа і просила нагадати тобі, що треба повернутися до Скай та побачитися з нею », — додав Горса.
Обличчя Кісмета стало таким похмурим, що з нього, здавалося, ось-ось закапає вода.
Він довго дивився на Горсу, а потім сказав:
- Недарма кажуть, що геній з клану Світла у тебе такі широкі зв'язки. Чи Офелія — це твоя клієнтка?
У його словах вже була прихована насмішка, але Горса зовсім не збирався з ним сперечатися, а тільки з легкою посмішкою дивився на нього.
Кісмет зрозумів, що цього разу він трохи програв. Арфа зробила поворот.
- Гаразд, ти переміг. Ех, як шкода. Історія на західному континенті ще не почалася, а мені вже пора йти. Як нудно!
- Здійнятися на вершину, щоб побачити даль, але в той момент, як сонце вийде з-за моря, повернутися і піти... Моє життя завжди сповнене такого розчарування. А, доля, ти вічно давиш на мене, з насмішкою дивишся, як я борюся, із виделками дозволяєш мені тонути~
Він знову, з сумним виглядом, почав грати, наспівуючи дивним голосом, і, повернувшись, пішов в сторону Долини Протягний руки.
Піднявся вітер і пісок, закривши його фігуру.
Горса весь цей час дивився, як йде Кісмет. Тільки коли його фігура повністю зникла, він раптом, притулившись до стовбуру дерева, зповз вниз.
Він схопився за груди, його тіло двічі дёрнулось, а потім знову заспокоїлося.
- Ти скоро помреш? - Приємний голос донісся до вух Горси з-під дерева.
Горса опустив голову і побачив трохи потріпаного, але як і раніше красивого напівельфа.
— Убил? — Не відповідаючи на запитання напівельфа, він з м’якою посмішкою запитав.
— Утік, — без жалю відповів напівельф.
— Ван Ерде використовував квіток забуття? — Горса не засмутився.
— Хм.
— Ну и ладно. Він останнім часом занадто активувався. А я зараз в критичному періоді і не можу витрачати на нього надто багато сил. Ти не зміг його вбити, так хоча й вивів з ладу на десять років — теж добре.
— Тоді це було зроблено, — кивнув напівельф і пішов у ліс.
- Ти ніколи не наближався до Лісу Чехох Сезонів? — Горса нахмурилась, і рожеві бинти зібралися в складку.
Полуельф зупинився, стоячи спиною до Горсі.
— Я не хочу більше жити.
Він опустив голову і подивився на свої руки.
— Осквернення на мене вже майже не стримати. А те, що я щойно застосував силу, лише наблизило час розпаду.