Але не встиг він видати другий крик, як щось з хлюпанням встромилося йому в рот, вирвавши зуби, уста і горло, пройшовши наскрізь.
Жах на обличчі члена екіпажу зник. Він повільно закрив рот.
Через кілька хвилин, коли він знову відкрив рот, його нутрощі та м'язи вже стали в м"ясні кульки, і він заплакав «у-ву-у.»
Знову сильний вибух. Дерев’яне дно розлетилося, і з нього викотився величезний чорний шар діаметром 10 метрів.
Чорна кулька була схожа на сплутаний клубок волосся. Вони постійно тремтіли. Це були шиї всіх тонких тіней привидів, сплетені в одного монстра.
Вони вчепилися один до одного, наче зустріли запеклого ворога, якого треба було вбити.
А зсередини чорна кулька доносилася нестерпний вій.
Люди сходили з розуму, і монстри теж.
Ван Ерде стояв на найвищій щогли і, дивлячись вниз, не міг стримати підкинучий край очі.
- Я не знаю, скільки тобі заплатила Юло. Але я можу заплатити більше. Припини своє осквернення, напівельф. Ти ж і себе вбиваєш!
У цей момент йому і самому було погано.
Шкіра на лівій половині обличчя Ван Ерде була содрана, об’єднавши алікі м'язи.
М’язи повільно відновлюються, але в наступну секунду він знову їх здирав.
Якщо придивитися, можна було помітити, що червоний колір на його лівій половині обличчя був занадто яскравим. Не як кров, а як розгартований вогонь, що спалював його м'язи і нерви.
А борода і в'янучі волосся Ван Ерде були вирвані з корінням. Щоразу, коли вони знову відросли, Ван Ерде сам їх безжалісно вирвав.
У цьому і входило найгірше.
Усі ці рани — вони самі собі нападали!
А напівельф перед ним атакував лише один раз.
Це було тоді, коли в нього потрапили гарматні ядра «Земного корабля». Півельф миттєво перетворився на незліченні сніжинки.
І ось, в теплий весняний день, пішов сильний сніг.
Десять хвилин потому, напівельф стояв на верхівці щогли, трохи нижче, ніж Ван Ерде. Навколо нього все ще кружляли маленькі сніжинки.
Ці сніжинки, падаючи на корабель, відразу таяли. Здавалося б, непомітні, але саме вони і були винуватцями цієї катастрофи.
Ван Ерде теж через те, що його доторкнулася сніжинка, втратив половину обличчя.
Навіть зараз забруднення там все ще рухалося, постійно намагаючись прорвати його захист, проникнути в життєво важливі місця, у мозок і свідомість.
— Я не знаю, хто така Юла. Мене послав Горса.
— Горса? — Ван Ерде відразу змирився.
Хоч він і був забруднений напівельфом, але в душі був досить спокійний.
Зрештою, для переслідування Сола цей корабель був лише одним з ескортних. Загубив — так втратив.
Що до підчинених на кораблі... Ван Ерде, підписавши трибічну угоду, вже був готовий пожертвувати всім членам екіпажу.
Зрештою, у цій угоді він був тим, хто відкрито приводив вогонь.
Про це його підлеглі не знали.
Але якщо, залучаючи вогонь, він випадково приверне Горсу...
Це було б надто небезпечно.
Подумавши про це, Ван Ерде більше не турбуючись людьми на кораблі, тут же злетів, на повній швидкості попрямувавши магію, і, терпися ментальний тиск напівельфа, намагався стабілізувати своє духовне тіло та швидко полетіла в сторону Долини Протягний руки.
А напівельф, переконавшись, що кожен на кораблі був забруднений, лише злегка повернув голову і, перевернувши в сніговий вихор, полетів за Ван Ерде.
Несподівано здалеку донісся пронизливий звук.
Звук був настільки сильним, що згусток снігу, який перетворився напівельф, почав розсипатися.
І ось, сніговий вихор знову перетворився на людину. Полуельф подивився на того, хто раптово перешкодив йому переслідувати.
— Кис... мет? - його голос все ще був приємним, але беземоціональним.
З'явився світло, і на стовбурі великого дерева поруч з гігантським кораблеєм виникла елегантна фігура.
Кісмет опустив арфу і вклонився півельфі, як на прощання.
- Радий, що ти ще пам'ятаєш моє ім'я. На знак того, що ти мене пам'ятаєш, не міг би ти на цей раз відпустити Ван Ерде? Я йому винен життя.
— Не вірю, — спокійно сказав напівельф.
— Ц-ц-ць, — скривдився Кісмет і придумав іншу причину. я винен йому одну послугу.
— Не верю.
— Так, ця відмовка теж трохи незграбна. — Насправді, він мені трохи потрібен, тому поки не може померти. Не міг би ти відпустити його цього разу?
Ця причина була більш-менш схожою на правду.
Полуельф не став відразу судити, правда це або брехня. Він тільки повернувся до Кісмета.
Однак, перш ніж напівельф встиг щось сказати, за нього відповів інший голос.
— Не можна!
Кісмет і напівельф одночасно подивилися в третій бік.
Здалека донеслися сильні магічні коливання.
Кісмет, який стояв на дереві, відразу ж перекинувся і стрибнув. Коли він зіткнувся з землею, то кілька разів відштовхнувся і в мить виїхав майже на сто метрів.
Майже в той же час на тому місці, де він тільки що стояв, з'явився Горса у червоно-коричній плащі.