Учень, який у реєстраційній просіці вимагав великої кількості плодів шліфувального каменю, помер. Місток Мофана було повністю знищено. Тепер і Нік, який найкраще знав про плід, також помер.
Атмосфера в кареті поступово ставала гнітючою.
Тепер майже всі учні, пов’язані з плодами шліфувального каменю, померли.
« Відстав я» — мовчав про себе Сол.
Досі він не вважав плоди шліфувального каменю чимось рідкісним. Але не можна було заперечувати, що в певних ситуаціях вони дійсно могли на короткий час стабілізувати емоції.
Але як той, хто випробував це на собі, Сол повністю погоджувався з оцінкою Вежі магів: вони давали захист, але це не був стратегічний ресурс.
Тому вся ця серія змов і викрадання навколо шліфуваного каменю та містечка Мофань виглядала дуже... Дивною.
« Я випадково опинився в ситуації Мофана, який став свідком занепаду і загибелі міста. Ні, неправо!» - обличчя Сола повільно похололо. — Не випадково. Саме цього разу Нік направив мене до Мофана. І так, як сказав старший учень Байрон, він тоді навмисно пішов на півдорозі!»
— Старший ученик, Ник справді помер від невдалого просування? — Сол підняв голову на загрузнувший у мовчання Байрона. - Хтось бачив його тіло, чи це просто чутки?
Байрон, побачивши серйозний вираз на обличчі Сола, теж трохи випростався. На його горлі тріснула шкіра.
- Це невдача. Він був дуже сильно забруднений. Тіло розкривав особисто наставник Каз.
— Ось як? А Господар Вежі цим цікавився?
Байрон не очікував, що Соул пам'ятатиме Господаря Вежі. У його очах промайнув страх.
— Нет. Врешті решт, залишки Ніка забрав наставник Рам. Осквернені частини були занадто великими, їх не можна було використовувати і неможливо було нормально поховати.
« Наставник Рам...» — мовчки повторив Сол.
Спочатку він хотів таємно поїхати до Мофана, а потім усунув трохи шліфувального каменю і втік. Але він не очікував, що все так обернеться.
Тепер усі знають, що він їздив до Мофана.
Після повернення в Башню він, ймовірно, приверне ще більше уваги.
Цікаво, чи чекає хтось таємно його повернення.
- Старший ученик, хто-небудь ще знає, що ви з Корі поїхали мене замінити?
— Ми не дуже афішували, — сказав Байрон. — Але це й не таємниця.
Сол відкинувся на м'яку подушку карети.
...
Через п'ять днів шляху, карета нарешті знову під’їхала до знайомої сірою високою вежі.
Стародавня велична будівля в променях заходу сонця розрослася оранжево. А на фоні темного східного неба воно здавалося палаючим.
Карета швидко в’їхала у спеціальний транспорт на першому поверсі вежі магів.
Учні, які повернулися з завдання, зазвичай після простого огляду могли покинути карету та свої трофеї і повернутися до гуртожитку або лабораторії.
Але сьогодні, здається, через повільну карети переглянулися.
Однак ті, хто чекав у кареті, залишалися спокійними і не турбувалися про це.
Зрештою другий учень, який проходив оглядом, з тремтінням зупинився.
- Добрий день. З каретою все гаразд, можете виходити.
У той же час дві фігури з’явилися в напрямку входу до Байшню магів.
Одна - голова "Группи взаємодопомоги" Ло Кай, інша - учень третього рангу Джеро з насмішним виразом обличчя.
— Боюся, доведеться трохи почекати, - Ло Кай підвівся і з стурбованим виглядом сказав в сторону закритий двері карети. - Соле, хоч ти і зміг вибратися з проклятої області кривавого містечка, але на всяк випадок нам потрібно провести тобі повне обстеження.
Сказавши це, Ло Кай схилив голову набік.
Але у відповідь йому було лише неспокійні фиркі коні.
Ло Кай зіщурився і знову перевірив ментальну силу, що виходила від карети.
Одна з них належала Байрону, інша — Солові.
Хоч друга і була трохи слабша, але Ло Кай був впевнений, що це коливання Сола.
Для нього визначати особистість за ментальними коливаннями було набагато точніше, ніж по обличчю.
— Соул, не хвилюйся. Я запросив найкращого учня Моніки, старшого ученика Джеро. Ти його вже бачив. Він дуже добре розбирається в чаклунстві, який противиться прокляттям.
З карети все ще не було відповіді. Посмішка на обличчі Лоя повільно зникла.
А ось Джеро, який стояв біля входу, дёрнув плечем.
- Ти впевнений, що Сол у цій кареті?
— Звичайно, — хоч Ло Кай впевнено говорив, але довгий мовчання з карети робило його слова не такими вже переконливими.
- Тоді чого ми чекаємо? — Сказавши це, Джеро, з тією ж самовдоволеною посмішкою підійшов до карети. - Відкривай!
Двері відразу ж відчинилися. Людина, яка сиділа всередині, повернула голову. Його довга шия розкрилася ротом, прокриваючи кілька гострих зубів.
— Джеро.
— Привіт, Байрон. Коли-небудь підемо разом на завдання? - Хоч Джеро говорив з Байроном, але його очі весь час шарили по кареті.