У цей момент зверху знову донісся оглушливий гуркіт, та такий, що за ним відразу ж пішов другий. Здавалося, нагорі теж йде бій, і він стає все похмурішим.
Віктор сказав швидше:
- Шкода, що у мене немає часу на цікавість. Думаю, яка б не була причина, твої здібності до ментальні сили повинні бути страшніші. І це просто чудово.
Соул все ще сидів, затиснувши вуха і мовчав.
Віктора це не здивувало. Він переходив через безладно звисаючих зі сходів щупальця.
— Ах, я и забув. Ти ж зараз абсолютно виснажений. Ця довга нота називалася « Повільно спати». Окрім браку виясненості, вона зазвичай дуже ефективна. Ти повинен відчувати зараз повну слабкість і просто прагнути спати, так? Не опирайся, ти помреш - і страх пройде.
Але Віктор не встиг договорити, як Сол раптово встав.
Ігор: «...»
Цього разу його обличчя дійсно змінилося.
- Неможливо! - Він був вражений. — Навіть якщо ти затиснув вуха, то не міг заблокувати довгу ноту!
Соул злегка повернув голову, показавши Віктору своє ліве вухо. З вушної мушлі смокталася струмінь крові.
— Ты... Оглушив сам себе!
Сол випростався і вимовив голосом трохи голосніше простого:
- Так що можеш зовсім не поширюватися. Я не дуже добре читаю по губах, якщо будеш говорити занадто швидко, я не зрозумію.
Віктор перехопив подих. Його груди дуже зітхали. На бездоганній масці елегантної меланхолії з’явилися тріщини.
Тільки коли він почув ще один гуркіт зверху, то зміг взяти себе в руки і повільно сказати:
- Цю ноту точно потрібно доробити. Йде тільки для раптових атак, бо не підходить до відкритої битви.
— Така швидкість мовлення в один раз, — кивнув Сол.
- Ти дійсно думаєш, що зможеш уникнути моїх атак, оглухнувши? Віктор змерз.
« Звичайно, що ні », — з готовністю погодився Сол. — Твоя сила перевищує рівень учня другого рангу.
Віктор посміхнувся, не заперечуючи.
- Ти сьогодні підніс мені багато сюрпризів. Але на цьому все і закінчиться. Є музика настільки прекрасна, що її можна почути, навіть якщо ти оглух, хоча твій череп розколоти, а плоть зігнила. Тому що твоя душа теж любить співати.
Віктор прихиляв губи.
Але з його горла вирвався лише хрипкий, здавлений звук.
Він підніс руку до горла, повільно видихаючи. Видихнувши з повітрям, він одразу звернувся до білих кристаликів льоду.
Побачивши пару, що йде з рота Віктора, і Іней, який почав розповзатися від його шиї по всьому тілу, Сол відчув, як величезний камінь, котрий дав на його серце, нарешті зрушився.
Віктор знову відкрив рот, але не зміг видати ні звуку.
Він опустив очі на чорні щупальця, які лежать без самовільно. На кінчиках кожного з них виднілися крихітні кристалики льоду — пастка, яку на такій швидкості не міг розгледіти навіть Віктор.
— Крижане... дотик.
Дрозжаючий голос був ледь чутний. Лише по рухових губ Віктор міг зрозуміти, що́ він говорить.
Тепер, коли він оглухнув, арфа Віктора більше не могла його здуріти.
Віктор не міг використати свій голос для атаки.
Одним ударом і одним захистом Сол нарешті зміг скоротити велику прірву в силі між ними. Найжахливішим у Вікторі був його музичний твір. Соул ніколи не стикався з подібними чаклунством, і тому під час першої зустрічі він ніяк не міг протистояти спокусі.
Він різко змахнув правою рукою в бік застигшого Віктора, і кілька напівпрозорих черв’яків полетіли до нього.
Віктор ледве зсунув замерзле тіло, ухиляючись від них, але в наступну мить чорні щупальця з підлоги одне за іншим впали до нього і, використовуючи його неповороткістю, обмотували його, наче мумію.
Назовні лишилися тільки очі. Щось це нагадало йому Горсу. Шкода, що очі в них були зовсім не схожі.
Тим часом черв’яки повільно підповзли до Віктора. Малюк Водоросль розсунула щупальця, залишивши маленьку щілинку, щоб черви могли потрапити в його тіло через ступні.
Віктор більше не опирався. Здавалося, що навіть його свідомість була зв’язана льодом і він міг лише чекати остаточного вироку Сола.
Але Сол не втратив пильності. Він часто дивився на щоденник, який роздивлявся перед ним.
Білі сторінки щоденника були виписані описами його жахливої смерті.
Піднімися наверх - помреш.
Не піднімешся - помреш.
Нападеш на Віктора - помреш.
Соул міг лише аналізувати, тягнути час і знову й знову прочитувати способи виживання.
І ось, після незліченних передбачень смерті, він зрештою переконався: найбільше чаклунство Віктора — це його голос! У щоденнику Сол двічі гинув від арфи, і десять разів — від голосу Віктора!
Останнє попередження щоденника було:
1916 рік. Двадцять дев’ятого травня
Ти пішов на самоскалічення,
і нарешті втік звукових хвиль арфи.