Йому в голову прийшла ще одна серйозна думка. « Нужно терміново додому, митися. А то ще зараження яке-небудь підхоплю».
Але спершу треба віддати речі старшій сестрі Конші. Соул не хотів спати з мертвою головою під ліжком.
Пройшовши шлях до Західної вежі, він продовжував підніматися по пандусу.
Ця зона, починаючи від шостого до дев’ятої, була зоною учнів першого рангу. Було трохи більше восьми, і хоч у Східній башті вже панувала могила тиша, в Західну було ще досить жвавим.
Деякі люди, побачивши Сола, що повільно підіймається, перешіптуються. Інші з цікавістю дивилися жовту шкіру в його руках, але через свою репутацію не могли підійти.
Соул не звертав уваги на них і впевнено йшов вперед.
Покинувши зону першого рангу, він увійшов у тишу десятого поверху, де жили учні другого ранга. Тут ніхто не хитався по коридорах, не базікав і не ділився враженнями від навчання. Двері кімнати, здавалося, були закриті і вдень, і вночі.
Соул злегка повернув голову. Він згадав, як, будучи ще слугою, прибирав тут коридори. Плач за дверима, розкиданий сміття, та лужа крові... та сама лужа, що змінила його долю.
Але не встиг він зрадитися спогадами, як попереду почувся тихий звук.
Соул відразу ж прийшов до тями і підняв голову.
На повороті, який провадив на 12-й поверх, з тіні виднілися чорні шкіряні чоботи. Невідомо, як довго він там стояв.
Соул не зупинився, тільки знервувався і повільно пішов вперед. Його погляд ковзнув від чобіт вгору.
Чоловік, який стояв на повороті, повільно вийшов з тіні.
Це був Сід, який відсидів більше місяця.
Він мовчки дивився на Сола, його обличчя було похмурим. Але коли Сол підійшов ближче, його губи раптом розтягнулися в перебільшеній, крижаної усмішкою.
— Побачивши старшого, не знаєш як привітатися?
— Доброго дня, старший брате, — слухняно привітався Сол і навіть злегка вклонився.
«...»
Сид не очікував такої слухняності. Він зовсім не був схожий на того хлопця, який місяць тому від страху мало не вбив людину.
Поздоровившись, Сол спокійно пішов далі. На його обличчі була ввічлива усмішка, але всередині все було напружено до межі.
Вони зблизилися, поравнялись, ось-ось розійдуться...
- Ти дійсно думаєш, що наставнику є справа до смерті якогось новачка? Як тільки з'явиться хтось цінніший, тебе викинуть, як сміття.
Сол повернув голову. Він діставав Сіду лише до грудей, і йому доводилось задирати підборіддя, щоб подивитися на нього.
Соул мило посміхнувся. Хоч і невідомо, як ця усмішка виглядала на фоні слизу на його голові, але він все одно зберігав шанобливий тон.
— Дякую за настанови, старший брат. Я буду наполегливо працювати, щоб підвищити свою цінність.
Сид посміхнувся, не звертаючи уваги на його наївні промови.
« Якби талант можна було навернути пильністю, то під ногами не існувало б стільки кісток у розпачі ».
Соул не став сперечатися. Він просто мовчки дивився на Сіда.
« Чи він нападе прямо зараз? Хоч і не пізно, але навколо нікого. Чудова можливість."
Але ця книжка не з’являлася.
« Сід не посміє» — Сол ставало все спокійніше.
Той більше не звертав на нього уваги. Засунувши руки в кишені, він, покаючись, пішов вниз. Здавалося, що він був хорошим.
Соул почекав, поки його фігура закриється, і тільки тоді пішов далі.
« Він не сміє або не може напасти на мене, — думав він. - Я повинен був здогадатися раніше. Він не зміг мене вбити в бібліотеці, а потім підіслав Брана. Сід весь час хотів моєї смерті!"
« Але він жодного разу не напав на мене сам, — загорілися очі Сола. - Справа не в наставнику. Коли я був ще слугою, він міг убити мене майже безкарно, але і тоді не зробив цього!»
« Може, Сід не може вбивати? »
Саме це Сол відразу відкинув. Сід на очах у всіх новачків вбив того товстуня, що намагався дати хабара.
«Можливо... Він не може вбити мене? "
Чим більше Сол думав про це, тим більш вірогідним він почувався. Він покосився на книгу.
« Сід шукає щоденник, і цей журнал схожий на мою книжку. Він хоче мене вбити не для того, щоб змусити замовкнути. Він хоче мене вбити, щоб знайти цю книгу!"
Хоч це припущення було неймовірним, фантастичним і бездоказовим, воно пояснювало дивну поведінку Сіда. Він хотів смерті Сола, але не хотів марати руки.
Соул зупинився, не знаючи, що в його руках згорів. Його думки були далеко.
Сьогоднішня ніч була ідеальною нагодою для Сіда. Сол тримав в руках заборонену до винесення голову, а на його власній голові була якась незрозуміла слиз. Якби Сід убив його, то міг би звалити все на нещасний випадок. Але він не напав, лише кинув кілька кілок.
"Той, хто вб'є власника книги не зможе її отримати!"
Ця фраза несподівано виснула в його голові.
« Якщо я не помиляюся, Сід багато знає про цю книжку. Хоча... Нет... Якщо б знав, то як би він тоді кинув її мені в голову?" Книжка була занадто таємничою, а інструкції до неї не було. Мені доводилось у всьому розібратися самому.