РОЗДІЛ 238
Перегляд відзнятого матеріалу з Іаном став для Уджіна новим щоденним ритуалом.
Двоє акторів сиділи перед монітором, як два хірурги над рентгеном,
різали сцени на шматки, сперечалися, перекроювали сенси.
Іан, викинувши гордість у смітник і повернувшись до азів, ніби омолодився років на двадцять.
Амбіції світилися з нього, як неон.
І, що дивно, вони з Уджіном чудово ладнали.
{Якщо подивитися під певним кутом, Альберт досить хитрий тип. Як думаєш, він був би таким самим, якби бачив?} — спитав Іан.
Навіть граючи його, Іан відчував: сліпий дідусь зовсім не простачок.
{Думаю, не змінився б,} відповів Уджін.
{Підозрював би більше, помічав дивності… але все одно обрав би спокій. Мені здається, автор забрав у нього зір і натомість дав поблажливість.}
Якби Альберт бачив, читачі давно б назвали його співучасником.
Але сліпота стала індульгенцією.
{Чорт, чому автор такий жорстокий до Ллойда і такий м’який до Альберта?}
Іан бурчав, але в голосі чулося задоволення.
Улюблений роман.
Улюблений персонаж.
Ще й «улюбленець автора».
{Тисне, коли граєш настільки “улюбленого” героя,} зітхнув він.
{Не забувай, що Ллойд усе ж головний,} гордо відповів Уджін.
Іан штовхнув його стілець ногою.
{Доживеш до мого віку, щодня гратимеш другі ролі.}
{Я й так їх купу грав. Минулого року взагалі взяв нагороду за найкращу роль другого плану.}
Іан розсміявся.
Він із дебюту був лише головним.
Коли вперше отримав другорядну роль, це вдарило по самолюбству сильніше, ніж ляпас.
Навіть кинув акторство на якийсь час.
А Уджін…
грав усе підряд.
Головний. Другорядний. Камео.
Для нього це були не сходинки вниз, а нові двері.
Підтримка для колег. Поважність до масовки.
У ньому не було страху.
Він міг зіграти другий план так, що головний герой виглядав би статистом.
{Ладно, визнаю. Взяти “найкращу роль другого плану” реально складно. Може, й мені спробувати цього року,} пирхнув Іан.
Після паузи він раптом сказав:
{А уяви Ллойда героєм супергеройського фільму. Темний апостол, що чистить підворіття.}
{Та він і так антигерой,} відповів Уджін.
Без CGI сцени виглядали нудно.
Але в голові вони вже бачили фінальний монтаж:
фарби, сили, мазки, що оживають.
Ллойд не був уособленням справедливості.
Він був власним законом.
{Зовні — світло. Усередині — темрява. Чому автор зробив такого типу протагоністом?}
Іан задумливо додав:
{Схоже на самоненависть автора.}
{Швидше заздрість,} тихо сказав Уджін.
{Заздрість? Л заздрив Ллойду? Та в того ж життя — суцільна трагедія.}
{Не життю. Характеру. Він робить усе, чого сам автор не міг. Каже, що думає. Ненавидить відкрито. Любить відкрито. Не ховається. Може, автор одночасно його ненавидів… і хотів бути таким.}
Уджін дивився на автопортрет на стіні.
Кожна волосина — маленький Ллойд.
Наче павине пір’я з людських облич.
{Може, всі ті, кого він убив, — це частини самого автора, яких він хотів позбутися. І тому віддав їх Ллойду.}
Іан довго мовчав.
Потім раптом:
{Ти особисто знаєш Л. Дмітрі?}
{Та ні. Просто пожив Ллойдом кілька місяців. Дещо починаєш відчувати шкірою.}
І це була правда.
Деякі історії не читаються.
Їх проживають.
Вони стояли в підземній студії.
Перед ними — величезний автопортрет.
Намальований самим Уджіном.
Режисер, побачивши його навички на прослуховуванні, вирішив:
усі ключові картини він малює сам.
І це спрацювало.
Стиль майже ідентичний описаному в романі.
Швидкість — шалена.
Навіть реквізитники не встигали за ним.
{Продаси мені цю картину?} вже вкотре спитав Іан.
{У тебе дивний смак.}
Полотно було красивим.
І водночас моторошним.
Тисячі маленьких Уджінів складали одне велике обличчя.
{Голова Консчія вже забронювала. Хоче повісити в лобі Фонду.}
{Ех… проти Консчія не попреш. Багато дають?}
{Я все одно віддам гроші на благодійність. Але, чесно… продавати комусь картину зі своїм лицем — крінж.}
Іан зітхнув.
Здався.
{Тоді я намалюю тебе.}
{Серйозно?!}
{Після зйомок часу буде купа.}
Іан засяяв, як дитина.
{Тільки зроби мене під кутом. І з тінями. І погляд суворіший. І—}
З кожним новим побажанням усмішка Уджіна танула.
Іноді люди самі собі копають яму.
І він щойно взяв лопату.
І з ентузіазмом почав копати.