РОЗДІЛ 229
{А, це ж Іан.}
{Ми сказали йому намалювати Альберта, тому він і намалював портрет Іана. Але ж він справді добре малює. Усього за п’ять хвилин ідеально схопив риси моделі.}
{Тсс!}
Судді, які перешіптувалися, спостерігаючи, як Уджін малює, одразу замовкли, коли Фаррелл приклав палець до губ.
Вони так захопилися самим портретом, що ледь не забули: вони тут не художню виставку дивляться, а оцінюють акторську гру.
Уджін писав лише червоною фарбою.
Обличчя Іана. Точніше Альберта.
Щаслива усмішка.
Сміливі, рвучкі мазки. Живі, нервові.
Це й справді виглядало так, ніби малює сам Ллойд.
Ллойд, накидавши загальну форму, відклав пензель.
Ті місця, які його не влаштовували, він акуратно підправляв пальцями. Якщо пензель не міг передати відчуття, він використовував руки.
Тому його нігті й шкіра навколо них завжди були забруднені фарбою.
{Треба було намалювати раніше.}
Щось йому не подобалося.
Він нервово чухав голову й метався перед полотном.
{Якби я знав… треба було зробити це раніше. Навіщо тепер? Альберта ж тут немає…}
Альберт помер кілька днів тому.
Надто раптово.
Ллойд не встиг нічого зробити.
Якби він був поруч… він точно зміг би замкнути душу Альберта в картині.
Ллойд перевів погляд на інші полотна в майстерні.
{Ви всі тут… тоді чому його тут немає?}
Його очі завжди тремтіли від божевілля чи тривоги.
А тепер стали порожніми.
Мертвими.
{Ви всі живете навіть після смерті… чому ж тільки він справді помер?}
Ллойд раптово схопив коробку з інструментами й почав безладно закидати туди пензлі.
{Тепер нікому сказати, що я молодець. Навіщо мені це все? Ти ж хвалив навіть мої картини з мерцями. Казав, що відчуваєш їхнє тепло. Ти зараз дивишся? Бачиш, ким став твій син? Це ти мене таким зробив!}
Він істерично хихотів, показуючи на картини.
Навколо висіли полотна з ув’язненими людськими душами.
Ще одне пекло.
Сили покинули його.
Коробка випала з рук.
Він задихався.
За спиною — червоний портрет Альберта.
{Ось на що я здатен. Без крадених кольорів і душ мої картини — блякле сміття… Ти зробив із такого лайна, як я, художника.}
Щойно він лютував.
А тепер — розсипався.
Відчай.
Горе.
І зруйнована самооцінка.
Без душ картини були огидними.
Але він не міг ув’язнити ще когось заради Альберта.
{Я хотів бути справжнім художником. Хотів бути справжнім сином. Хотів бути нормальною людиною… Чому ти не дав мені цього? Ти завжди робив, як хотів, батьку. Тобі байдуже до мене. Я… я взагалі був твоїм сином?}
Відчай пожирав його.
Але пристрасть художника ще жевріла.
Він повільно підняв голову.
Підібрав пензлі.
Тепер уже не жбурляв.
Розклав акуратно.
Один за одним.
{Навіть якщо це максимум, на що я здатен… я художник. Найкращий художник, якого ти визнав.}
Поставив коробку на стіл.
Поглянув на портрет.
{Я зроблю тебе великим. Це мій спосіб любити тебе.}
Він трохи повернув голову.
На обличчі повільно з’явилася широка усмішка.
В очах знову загорівся блиск.
Ллойд народився вдруге.
Художник, що кличе смерть.
За кілька хвилин Уджін передав і сум, і відчай, і лють Ллойда.
І водночас — божевільного вбивцю.
Його обличчя змінювалося щосекунди. Очі жили.
Атмосфера давила.
Він настільки точно передавав емоції, що навіть без слів усе було зрозуміло.
Це вже була не «хороша акторська гра».
Здавалося, ніби сам Ллойд стоїть у залі.
Судді метушилися, жестикулювали, шепотілися.
Іан навіть загорівся бажанням зіграти Альберта поруч із ним.
Фаррелл довго не міг отямитися.
Прокашлявся, розрізаючи важку тишу.
{Костюм вам личить. Чому саме він?}
Те саме запитання він ставив усім.
Лише двоє сьогодні прийшли в костюмах.
І Уджін був одним із них.
{На початку роману Ллойд — уже успішний художник. Але не раз згадується, що він ощадливий, бо виріс у злиднях.
Та опис інтер’єру його дому й гардеробу на похороні показує, що в нього витончений смак.}
Уджін спокійно пояснював.
{У дитинстві він носив розтягнуту футболку й брудні джинси. Його дражнили. Він був дуже чутливий до чужих оцінок.
Тому я думаю, він не хотів виглядати жалюгідно. Але й не став би вдавати когось іншого. Він би одягався по-дорослому, стримано.}
І додав:
{Він не став би витрачати багато. Купив би найдешевший одяг, який виглядає дорого.}
Ілля дивився через монітор.
Почухав шию.
{Якщо чесно… ти ж не продумував це настільки, коли писав, так?}
Селена подивилася на нього.
Ілля прокашлявся.
{Як письменник, який підтримує фантазію читачів…}
Насправді він просто не думав про такі дрібниці.
Але пояснення Уджіна звучало настільки логічно, що сперечатися не хотілося.
{До того ж він у кросівках. І босоніж малює.}
У романі згадувалося, що Ллойд витирає фарбу з босих ніг рушником.
Уджін не проґавив навіть цього.
Інші актори — ні.
Це була різниця між тими, хто просто зазубрив текст, і тими, хто жив історією.
Уджін пройшов тест легко.
Селена кинула оцінку.
Ілля ледь помітно усміхнувся.
{Але він по-іншому показав ставлення Ллойда до Альберта. Інші грали образу й залежність. А він — ніжність.}
Ілля увімкнув мікрофон.
{Спитайте його, чому Ллойд не вбив Альберта.}
Фаррелл здивувався, але передав питання.
{Чому ваш Ллойд не вбив Альберта?}
Здавалося, відповідь очевидна.
Але Уджін відповів серйозно:
{Бо він сподівався, що шансів буде ще більше.}
{Що?}
{Ллойд боявся, що батько дізнається його секрет і покине його. Він, мабуть, думав про вбивство. Можливо, навіть вважав, що в картині Альберту буде краще.}
Судді завмерли.
{Для нього смерть була грою. Він не розумів остаточності. Жертви жили в картинах. Він спостерігав за ними.
Тому міг помилково думати, що смерть Альберта буде такою ж.}
Пауза.
{Але Альберт давав йому надію. Якщо почекати ще трохи — можливо, батько полюбить його по-справжньому.
Він не міг відмовитися від цієї надії. Тому й не вбив. Бо хотів бути коханим.}
Тиша.
{Є питання до автора?}
{Чи справді Альберт не любив Ллойда?}
Судді здивовано переглянулися.
{Ллойд збився зі шляху, бо його не любили, хіба ні?}
Але Уджін не здавався.
{А якщо людина, яка не вміє любити, зустріла дитину, яку ніхто не любив… можливо, вони просто не розуміли одне одного?
Може, Альберт теж любив, просто сам цього не усвідомлював?}
Фаррелл пирхнув.
{Занадто красиво. Це романтика, а не «Confession of White».}
Селена вже хотіла погодитися.
Обернулася до Іллі.
І завмерла.
По його щоках текли сльози.
Він дивився на екран, не кліпаючи.