РОЗДІЛ 116
Щойно щоденник знайшли, чутки, що ходили навколо, виявилися правдою. Слуги, які прислуговували королеві, напевно хотіли знищити докази повністю, але часу їм не вистачило. Тож їм не лишалося нічого іншого, як приховати ганебний вчинок королеви Юн.
— Я тоді щоденник не читала, бо мені було байдуже, але цього разу прочитала. Усі кажуть, що це сумно й розбиває серце, але, на мій погляд, вона — ще та сука, — що більше Хван І-Йон говорила, то більше заводилась, і її голос ставав гучнішим.
— За день до відбору принц Мьонґ-Хван прийшов до неї й попросив якось зробити так, щоб вона провалила випробування. А що далі? Вона сказала, що все владнає, і водночас із шкури лізла, аби потрапити до трійки найкращих. І ще смішніше, як вона потім ридала й виправдовувалась, мовляв, пожертвувала собою заради батька й родини. Така собі святенька, — Хван І-Йон різала без жалю, називаючи королеву Юн двуликою, жадібною до влади опортуністкою.
— Зрештою, у принца Мьонґ-Хвана були низькі стандарти. Або ж його просто тягнуло на поганих баб. Але навіть якщо вона була найпаскуднішою жінкою всіх часів, це не скасовує того, що для когось вона була любов’ю всього життя. Ха… навіть така заміжня тварюка кохала, а я… — десь тут Хван І-Йон почала бурчати вже про себе.
Та її думка про королеву Юн була точно в ціль. Уджін думав так само.
— Бо вона була людиною, яка ніколи ні від чого не відмовлялася.
Королева Юн не хотіла втрачати нічого: ні честі й багатства, які дав їй статус королеви, ні безумовної любові принца Мьонґ-Хвана. Щойно король узяв собі наложницю, королева Мун-Джін одразу ж проштовхнула весілля принца як політичний хід.
Принц Мьонґ-Хван овдовів у сімнадцять років, і те, що в такому віці він не мав другої дружини, виглядало дивно. Весілля відбулося стрімко, і королева Юн цього стерпіти не змогла. Вона увійшла до палацу й наказала служниці, яку привела з собою, надіслати листа принцу. У листі вона м’яко докоряла коханцеві за «зраду». Принца Мьонґ-Хвана це так накрило емоціями, що він у відповідь написав довжелезного листа.
— Якщо подивитися на щоденник разом зі щоденником принца Мьонґ-Хвана… — Хван І-Йон урвали.
— Та серйозно, нуна! — різко сказав Уджін.
— Що?
— Будь ласка, не говори про той лист, — перебив він.
Можливо, саме та служниця, що згодом стала сангун, і сховала щоденник королеви. Вона була єдиною, хто знав про зв’язок між королевою та принцом і про зміст щоденника. А що ж відповів принц Мьонґ-Хван жінці, яка кинула його, вийшла заміж за його брата й стала йому невісткою, а потім написала, аби він не одружувався? Він написав, що бажає лише квітку, зірвану своїм господарем і зниклу в домі, а не чужі квіти, що цвітуть у саду. Що жодна квітка не здатна замінити аромат, який просочив йому груди, і що алкоголь став його єдиним другом, який ділить із ним фрустрацію.
Зміст листа був дитячим до огиди.
Це ж не хтось сторонній — це моє минуле життя!
Але він не міг проклинати лише свою минулу версію як ідіота. Бо кілька років тому Чхе Уджін робив те саме. Його обличчя зблідло, щойно він згадав, яким жалюгідним був, коли його кинула перша любов. Він замислився, чи не надто вже послідовна в нього душа. Будучи принцом, він узагалі наклав на себе руки перед жінкою, яка його не кохала. Тож він не міг звалити все на одну-єдину минулу іпостась.
Його характер і смаки були випалені в душі. Він кохав жінок так само, як мистецтво: іноді одержимо, іноді прагнучи привласнити, іноді — віддати все без залишку, аби тільки вони лишилися поруч.
Уперше Уджін чітко відчув: йому потрібно відпустити залишкові почуття до першого кохання. Вони не зникнуть лише тому, що він цього хоче. Він так і не позбувся почуттів до Лі Со-Хьон, захованих десь глибоко. Він переконував себе, що нічого страшного в тому, щоб лишатися з нею в добрих стосунках, немає.
Та коли він згадав свої минулі життя і те, що витворяв принц Мьонґ-Хван, йому стало ясно: це була хрінова ідея.
Гіпотетично: якби в наступному житті він знову став актором і його запросили зіграти в фільмі про життя Чхе Уджіна, де показали б історію його першого кохання — це був би ганебний фарс, який навіть поруч не стояв із історією принца Мьонґ-Хвана та королеви Юн.
Навіть якщо ти помер — це ще не означає, що все скінчено.
Минуле принца Мьонґ-Хвана було трохи сороміцьким, але згадувати власні вчинки було ще важче. І він не хотів прожити все життя, як принц Мьонґ-Хван, зациклений на одній жінці.
— З тобою все гаразд, Уджіне? Ти якийсь блідий. Може, поговорити з режисером і відкласти зйомку? — занепокоєно спитала Хван І-Йон.
— Ні, все нормально. Я просто дещо зрозумів, — відповів він.
— Те, що королева — сука? — байдужо кинула Хван І-Йон, знову влучивши йому, мов ножем.
І тут його накрило остаточно: усі жінки, яких він коли-небудь кохав, були одного типу. Його ставлення до коханих було незмінним — і їхні характери теж, з мінімальними відмінностями.
— Так, вона жахлива жінка, — визнав Уджін.
І він сам був ідіотом. Любов дурня завжди сліпа й безглузда. Йому подобались такі жінки, але О Ха-На була зовсім не з цього тіста. Готуючись до сцени першої зустрічі принца Мьонґ-Хвана з королевою Юн, він вагався.
Як мені показати цю любов?
Показати справжню — одержиму, хворобливу — чи зіграти чистішу версію?
Заспокоївшись, Уджін спробував уявити звичайне кохання очима принца Мьонґ-Хвана.
— Почали!
Щойно він почув команду Юн Сона, Уджін став двадцятирічним, життєрадісним принцом Мьонґ-Хваном.
— В-ви справді мусите це робити, принце Мьонґ-Хване?
Принц був у потертому допхо, а художник дивився на нього з блідим, переляканим обличчям. Принц давно утримував його грошима, тож той і уявити не міг, що доживе до такого дня.
— О-хо! Сьогодні я твій учень! Учителю, я у твоїх руках! — принц удав із себе бідного митця й заявив, що сьогодні ходитиме за художником тінню.
— То до якого кібана ми сьогодні йдемо? — спитав він.
Художник спеціалізувався на портретах і славився зображенням жінок. Через різницю між чоловіками й жінками янбани його майже не наймали, тож він здебільшого працював у кібана і малював кісен.
— Ти вибрав не той день. Один син попросив мене написати портрет своєї старої матері.
— Ой, яка прикрість!
— Тож сьогодні, будь ласка…
— І сон-трава — теж квітка.
Навпаки, Лі Ху було цікаво подивитися, як художник зобразить стару жінку. Він ішов не підглядати, а вчитися техніці портрета.
— А що, як твою особу викриють?
— У такому вбранні мене ніхто з чиновників не впізнає. Та й у кібана мені було б небезпечніше.
Художник дивився на захопленого принца й не знав, що робити. Місце, куди вони прийшли, виявилось домом поважної янбанської родини. Слуга зустрів їх і провів до світлої кімнати в південному крилі.
— Мамо, художник для вашого портрета прийшов.
— Що? Хто?
Господиня виглядала років на сорок. Вона пояснювала ситуацію, але стара жінка недочувала. Та зрештою зрозуміла й покликала їх сідати.
— Навіщо мій портрет? Це ж тільки серце синові розіб’є.
— Їй важко довго сидіти.
— Тоді зроблю лише швидкий ескіз.
Лі Ху вправно розклав інструменти, папір і вугілля. Він поводився як помічник, чим нервував художника. Той узяв вугілля — і світ зник.
Лі Ху жадібно стежив за кожною лінією, кожною зморшкою, водив пальцем по штрихах і думав, як намалював би це сам.
— Бабусю, мамо!
До кімнати зайшла молода жінка з наїдками. Лі Ху не підвів голови, чув лише материні докори й доччин сміх. Та сказала, що просто хоче подивитись.
Коли художник зупинився, Лі Ху теж підвів голову. Його погляд ковзнув по гарних руках без слідів важкої праці, по зморшках біля рота — і раптом він зустрівся очима з молодою жінкою.
Найбільша сука всіх часів!
Уджін пирснув сміхом. Лі Ху згадав слова Хван І-Йон і на мить забув, де він. Він зареготав уголос.
— Хахаха!
Якби це був Уджін, він би так не сміявся. Але зараз він був Лі Ху, прямолінійний принц без гальм. Навіть якщо вона була найгіршою жінкою у світі, той, хто її кохав, знаходив у цьому задоволення.
— Знято?
Лі Ху прийшов до тями від здивованого голосу Юн Сона. Він витер сльози, перепросив із бешкетною усмішкою — було надто смішно. Насміявшись досхочу, він знову став Уджіном і побачив О Ха-На. Точніше, королеву Юн — Юн Хва-Ин.
Як і казала Хван І-Йон, Юн Хва-Ин була типовою поганою дівчиною. І попри все, принц Мьонґ-Хван її кохав. Її характер не мав для нього значення.
Уджін хотів показати цій молодій і наївній жінці, що таке тепле й гарне кохання. Навіть якщо сам Чхе Уджін цього не знав, він сподівався, що їхня любов розквітне красиво.
Після паузи зйомки продовжилися. Коли його погляд зустрівся з поглядом Юн Хва-Ин, Лі Ху відчув дивне відчуття долі.
Замість шаленого кохання з першого погляду він вирішив почати повільно й рівно.