РОЗДІЛ 108
— Це правда. І що значить “унні важко”? Те місце, де вона живе, краще за мій гуртожиток… — сказала Кім Тхе-Хва.
— Ой лишенько! Як так вийшло, що ви близнючки, а такі різні? Твоя сестра завжди лагідна, говорить красиво, привітна, а ти — холодна. І що ти сказала? Їй там краще живеться? А як ти думаєш, де вона має жити, коли займається музикою? У такій дірі, як ти? І хто взагалі казав тобі жити в гуртожитку? Живи теж у нормальному місці, — відрізала мати.
Вона фиркнула, ніби Тхе-Хва сказала щось абсурдне, хоча саме вона добровільно пішла в гуртожиток.
— Якщо не рахувати навчання й проживання, усі гроші я надсилаю вам, то як я можу жити в кращому місці? — спитала Тхе-Хва.
У цей момент Уджін просто отетерів. Як сторонній слухач, він був у шоці: мати приперлася сюди лише для того, щоб дорікнути, що цього місяця донька прислала менше грошей, а потім ще й вимагала, щоб та жила краще?
— Ти що, хизуєшся грошима? — спитала мати.
— Я кажу, що мені важко, а не вихваляюся, — відповіла Тхе-Хва.
Голос матері ставав дедалі різкішим. Тхе-Хва згорбилась і пробурмотіла майже пошепки:
— Хто тебе змушував вступати до університету? Ми ж казали, що не можемо тебе тягнути, бо Тхе-Ін хотіла вчитися на скрипальку. Ми навіть пропонували тобі вступити в університет у Кьонґі-до, щоб ти жила вдома, але ти егоїстично поперлася до Сеула, в університет Кореї, тож тепер сама все й розгрібай! Я вперше бачу дитину, яка так висмоктує батьків! Треба було слухати нас і ставати держслужбовцем. Навіть якщо закінчиш топовий університет, тепер усі все одно йдуть у держслужбу, навіщо ти марнуєш час? Стала б чиновницею — і нам усім, і Тхе-Ін було б добре, — заявила мати.
Уджін помітив, як Тхе-Хва стиснула кулак, слухаючи це з опущеною головою. Вона кілька разів стиснула й розтиснула пальці, стримуючись, але зрештою не витримала й заговорила приглушеним голосом:
— Якщо нам важко через навчання Тхе-Ін за кордоном, то чому б не попросити Тхе-Хьока теж піти на підробіток? Він уже студент, він може…
Та, побачивши реакцію матері, вона тут же знизила голос.
— Що? Ти хочеш, щоб хлопчик працював? — холодно перепитала мати.
— У його віці я працювала, допомагала родині й сама заробляла на життя…
— Що ти верзеш? Ти ніколи такого не робила. Знову ці твої вигадки. І взагалі, спочатку вилікуй свою схильність до брехні. Думаєш, я це роблю, бо тебе ненавиджу? Я це роблю, щоб ти стала нормальною людиною, — сказала мати.
Уджін не знав Тхе-Хва добре, але він точно знав: вона не бреше. Та стоянка знову наповнилася голосом матері, яка звинувачувала доньку у брехні. Вона явно вміла ламати самооцінку.
— Я стільки болю пережила, народжуючи вас усіх, тож ви для мене найцінніше, — раптом сказала вона.
Тема різко змінилася. Вона почала “втішати” доньку, розповідаючи про труднощі її сестри серед заможних друзів, і додала, що брат ще надто малий і незрілий для підробітку.
— Я це роблю, бо довіряю тобі. Ми вже старі, нам нема на кого спертися. Твоя сестра, скоріше за все, все життя проживе за кордоном, а я чула, що коли жінка виходить заміж, чоловік живе з батьками дружини, тож Тхе-Хьок так і зробить. Ти — єдина, на кого ми можемо розраховувати. І я сьогодні так розлютилася лише тому, що ти не взяла слухавку, — сказала мати.
Коли вона договорила, Тхе-Хва тихо вибачилась.
— Наступного разу бери слухавку, і я цього місяця закрию на це очі. А з наступного — надсилатимеш стільки ж, як і раніше. У нас теж є плани. Якщо ти раптом пришлеш менше, як нам латати діру?
— Я зрозуміла, — сказала Тхе-Хва.
— Оце моя хороша донька, — лагідно сказала мати.
Агресія зникла. Вона обійняла доньку, поплескала по спині, поправила скуйовджене волосся й навіть спитала, чи сильно боліло.
Цей різкий контраст пробрав Уджіна до сиріт.
— Я піду. Повертайся на роботу, — сказала мати.
З обличчям ідеальної, турботливої матері вона пішла, навіть не озирнувшись. Тхе-Хва ще якийсь час стояла на місці, а потім обійняла себе руками.
— Холодно…
Початок березня все ще був пронизливо холодним.
Уджін зрозумів, що тепер їй нічого не загрожує, і тихо пішов. Він не мав права її втішати — це була сімейна справа. І він не міг лаяти її матір. Понад усе його мучило інше: він підслухав те, чого не мав чути, і почувався через це паскудно. Раніше він казав Тхе-Хва не переходити межі, а тепер сам зробив те саме.
Написавши Хьон-Міну, що все гаразд, Уджін важко зітхнув. Тепер він розумів, чому Тхе-Хва виглядала похмурою і невпевненою. Йому було її шкода. Вона несла на собі чужі очікування й надії, не отримуючи любові. Це стало очевидно, коли вона миттєво здалася, щойно мати проявила крихту “ніжності”. Її нездатність відпустити те, що давно треба було відпустити, і йти з піднятою головою дратувала й боліла.
Йому знову згадалися слова режисера Юн Сона:
«Я хочу сказати це всім принцам Мьонґ-Хванам, які живуть у цьому світі: насолоджуйтесь весною, що приходить у ваше життя. Це не ваша вина, що вас не любили. Вина — на тих, хто не вмів любити».
Кім Тхе-Хва вже жила у весні, але де б вона не була, з нею завжди поводилися однаково. Комплекс непотрібності, відчуття, що її не люблять, розтоптував її самооцінку.
Уперше Уджін сам подзвонив Юн Сону.
— Скажіть, життя людини справді може змінитися через один фільм?
Юн Сон відповів без жодних вагань:
— Саме тому я знімаю кіно і саме тому працюю з усіх сил.