РОЗДІЛ 105
— До речі, коли я вже нарешті підстрижуся? — Уджін змінив тему й торкнувся волосся. Через іспит він так і не знайшов часу сходити до перукаря. Графік зараз був вільний, Хван І-Йон скористалася нагодою й поїхала у відпустку з родиною, тож Уджін спитав у Кан Хо-Су, але той відповів без особливого ентузіазму.
— Ти збираєшся стригтися? — перепитав він.
— Чубчик заїбав, — коротко відповів Уджін.
— Можеш зніматися в історичній дорамі, тож краще не чіпай, — порадив Кан Хо-Су.
— …
— Я не кажу, що ти маєш грати принца Мьонґ-Хвана, але цілком можеш з’явитися в якійсь іншій історичній роботі, — додав він.
Уджіну здалося, що ніхто не на його боці. Кан Хо-Су явно уникав теми Red Enemy, і це лише тиснуло. Але він розумів: ніхто не знає його так, як він сам. Це незрозуміле внутрішнє роздратування поволі накопичувалося і ставало тягарем.
Red Enemy був проєктом, який директор Чан Су-Хван буквально намагався йому нав’язати, тож Уджін навіть не читав сценарій. Він просто поклав його в кут кімнати й намагався викинути з голови — але не виходило. Для Чхе Уджіна принц Мьонґ-Хван був одним із його минулих життів, до якого він не хотів повертатися. І водночас як актор він не міг не цікавитися цим сценарієм.
Почався новий семестр, і Уджін загруз у навчанні. Якщо раніше він був майже непомітним, то тепер його постійно кудись кликали. Звісно, він не відвідував усе, але кілька зустрічей таки не проігнорував — просто щоб проявити повагу. У підсумку його соціальне життя значно пожвавилося.
Минуло кілька днів відтоді, як він отримав сценарій Red Enemy, і ні Чан Су-Хван, ні Кан Хо-Су більше не тиснули на нього з роллю принца Мьонґ-Хвана. Але з того, що про перукарню ніхто навіть не згадував, Уджін міг здогадатися, на що вони сподіваються.
— Мам? — гукнув він.
Він повернувся додому пізно після занять і зустрічей і з подивом побачив, що Пак Ин-Су щось читає в його кімнаті.
— Ой, уже так пізно? Я трохи переглянула, поки прибирала… — сказала вона.
Глянувши на годинник, Пак Ин-Су підвелася, тримаючи в руках сценарій Red Enemy. Він кілька днів лежав на одному місці. Вона взяла його з цікавості — і врешті сіла та прочитала до кінця.
— Ти його прочитала? — спитав Уджін.
— А не можна було? — перепитала вона з подивом.
Уджін усміхнувся й похитав головою.
— Та ні, все нормально, якщо ти його нікуди не зливаєш.
— Само собою. Але ти збираєшся зніматися? Кого ти там граєш? — поцікавилася вона.
— Мене справді запросили, але я відмовлюся, — відповів він.
— Чому?
— Просто не хочу.
Почувши це, Пак Ин-Су виглядала розчарованою, але швидко змирилася.
— Сценарій хороший, але якщо не хочеш — нічого не зробиш. Кажуть, навіть ролі — це доля. До речі, ти їв?
— Звісно.
Вона поклала сценарій на місце й уже збиралася вийти, але Уджін зупинив її:
— Можеш забрати його з собою й дочитати.
— Та я вже прочитала. Просто перечитувала, бо цікаво.
Почувши це, Уджін мимоволі спитав, дивлячись на сценарій:
— Тобі справді сподобалось?
— Так. Сюжет сильний, і я реально втягнулась.
— А яким у сценарії був принц Мьонґ-Хван?
— Крутий і харизматичний, як і личить головному герою. Але він трохи не такий, як звикли всі. Саме це й запам’яталося. Він виглядав переконливо, але…
Вона не договорила й знизала плечима.
— Поки читала, мені було цікавіше за іншого персонажа, а не за принца.
— Кого?
— Його небагато в сценах, і роль не дуже яскрава, але мені було його шкода.
Зазвичай читачі можуть прив’язатися й не до головного героя, тож інтерес Уджіна швидко згас.
— До речі, ти ж казала про зміну прізвища У-ХІ. Як там справи? Вона ж хотіла подати заяву ще до початку семестру, — раптом спитав він.
Він згадав про це лише зараз, закрутившись з іспитами. Оскільки У-ХІ не могла бути всиновлена як рідна донька, ще в грудні вона сказала, що розглядатиме звичайне усиновлення й зміну прізвища.
— А… про це… — Пак Ин-Су відповіла невиразно й ніяково усміхнулася.
Вона рідко замовкала на півслові. Усі й так вважали У-ХІ молодшою сестрою Чхе Уджіна, тож зміна прізвища на Чхве У-ХІ точно стала б темою для пліток.
— Я сказала їй, що, мабуть, краще зробити це вже при вступі до університету… Здається, я забула тобі сказати.
Мати уникала зорового контакту. У-ХІ була відома як «Чхе» саме через Уджіна, тож вона, ймовірно, хотіла швидше закрити тему, боячись, що йому буде неприємно. Уджін більше не став розпитувати.
Коли мати вийшла, він узяв сценарій Red Enemy. Він не викинув його — залишив там, де завжди бачив. Як актор він усе ще був до нього прив’язаний. До того ж занадто багато людей казали, що сценарій справді сильний.
— Мені просто цікаво…
Він відкрив першу сторінку — і за мить дочитав до останньої.
Як і казала мати, історія затягувала. Прочитавши все, Уджін глянув на ім’я сценариста — Юн Сон, режисер.
— Ти що, серйозно?..
Усі твори, де принц Мьонґ-Хван був головним героєм, зазвичай робили з нього кліше: мистецтво, куртизанки, танці, поезія, складна політика, нерішучість, тиск матері й у фіналі — радикальний вибір.
Але Red Enemy ламав ці штампи. І що найіронічніше — на 80% це було близько до правди. З усіх робіт, які бачив Уджін, цей сценарій найточніше розумів принца Мьонґ-Хвана. Ніби режисер бачив його на власні очі.
Єдине, чого бракувало, — це того, що принц був нарцисичним і незрілим, і ці 20% Юн Сон просто прикрасив вигадкою.
— Чого це мені так соромно?.. — пробурмотів Уджін.
Йому було ніяково й боляче: навіть живучи в теперішньому, він відчував сором за життя принца Мьонґ-Хвана.