РОЗДІЛ 27
Відтоді як Пак Ін-Су прийняла пропозицію Чхве Мін-У, він був щасливий щодня. Після того як у тій аварії він втратив дружину й доньку, не минуло жодного дня без нічних кошмарів.
Якби того дня він виїхав на десять хвилин раніше… або пізніше…
Ні. Найгірше — якби він не рушив одразу, коли загорілося зелене світло, цього б узагалі не сталося.
Він нічого не пам’ятав. Втратив свідомість і впав у коротку кому. Коли прийшов до тями, похорон уже закінчився.
А лікар сухо повідомив, що він кульгатиме до кінця життя.
Кульгати — дрібниця. Ходити він міг. Незручно, так, але це не було справжнім болем.
Справжнім болем були спогади й вина перед дружиною та донькою, яких уже не повернути. Вони затягнули його в таку глибину відчаю, що життя просто розсипалося.
Колись він навіть думав накласти на себе руки. Але не зміг.
Він був сином своїх батьків і не хотів розбити їм серце.
Він був СЕО компанії й ніс відповідальність за співробітників і їхні сім’ї.
Коли він усвідомив, що смерть нічого не вирішить, він утік у роботу.
А три роки тому він уперше побачив Пак Ін-Су.
Вона була гарною.
І поступово він почав ловити себе на тому, що не може відвести від неї очей.
Вона стала світлом, яке з’явилося в його чорному житті.
Коли він дізнався, що вона розлучена й сама виховує двох дітей, у нього з’явилася надія.
Але почуття провини перед померлими дружиною й донькою знову і знову змушували його здаватися.
Кошмари не припинялися. Почуття до Ін-Су тільки росли.
А потім він випадково почув, як начальник Ін-Су говорив про сліпе побачення для неї.
Його тоді реально накрило. Кілька днів він був на межі божевілля.
І раптом — полегшення.
Він пішов до могил дружини й доньки. Плакав. Просив вибачення.
Це могло виглядати лицемірно, але він зізнався Ін-Су в почуттях і сказав, що хоче бути щасливим.
І дивно — з того моменту кошмари зникли.
Коли вони почали зустрічатися, він дізнався, що той самий «кандидат» на побачення був… він сам.
Тоді він сміявся довго.
По-справжньому. Вперше за майже десять років.
— Уджін стає дедалі красивішим, — усміхнувся Чхве Мін-У.
Останній раз він бачив Уджіна пів року тому, одразу після демобілізації. Тепер той виглядав ще краще.
— А я?! — одразу встряла У Хі.
— Звісно, і ти гарна, У Хі.
Діти були схожі на Пак Ін-Су, і це робило їх ще милішими.
А У Хі була того ж віку, що й донька Чхве Мін-У, яка загинула. Дивлячись на неї, він іноді думав, яким було б життя, якби його дитина була жива. Це боліло — але водночас він відчував радість від думки, що знову стане батьком.
Дивлячись на Ін-Су та дітей, він думав, як добре, що тоді не зламався.
Що дожив до моменту, коли може пишатися собою.
І думка, що він здатен щедро подбати про трьох людей, робила його щасливим.
Це була вечеря з нагоди заручин, але Уджін і У Хі не лізли в шлюб матері. Вони просто слухали.
Батьки Чхве Мін-У були за кордоном і не змогли приїхати, але новину сприйняли з радістю — вони вже думали, що син залишиться сам назавжди.
Весілля вирішили зіграти через місяць, у невеликому орендованому кафе. Тільки близькі.
Єдиною проблемою залишалося житло.
Звісно, Ін-Су і Мін-У планували жити з дітьми. Але Уджін і У Хі не хотіли заважати молодятам.
— Ми вже не молодята в такому віці. Живіть із нами.
— Якої різниці, який вік? Молодята є молодята, — вперлася Ін-Су.
— Саме так, — підтримав Чхве Мін-У. — Будинок великий, другий поверх повністю ваш. Ми ж не будемо самі жити в такому домі.
Певний час вони сперечалися, але зрештою дійшли згоди.
Бо всі хотіли одного — щасливої родини.
Уджін і У Хі здалися, а батьки щиро усміхнулися.
Їжа була смачна, розмова йшла легко. Коли зайшла мова про контракт Уджіна з DS, Мін-У заспокоїв Ін-Су, сказавши, що перевірив агентство і воно надійне.
Так, крок за кроком, вони ставали сім’єю.
Минуло багато часу з моменту, коли Уджін востаннє був в університеті.
Було… приємно.
— Оце запах молодості, — сказав він.
— Кінець семестру. Тут майже нікого немає, — холодно відповів Чон Хьон-Мін.
— Чому. Ми. Обрали. Саме. Сьогодні. — бурчав він.
Його дівчина завтра їхала додому на канікули, і замість слізного прощання він тинявся кампусом.
Причина була проста: з завтрашнього дня Уджін ставав зайнятий.
Фотосесії. Тренінги. Підготовка.
Тому сьогодні був єдиний можливий день.
А ще — це був привід засвітити Уджіна в університеті.
— Менеджере, ви ж нормально знімаєте? — спитав Хьон-Мін.
— Уже не вперше, — відповів Кан Хо-Су.
Фото «випадкових» знаменитостей завжди з’являлися в мережі нібито самі по собі.
І це працювало.
— Моє обличчя не потрапить у кадр? — нервував Хьон-Мін.
— Замажу.
— Та й добре. Хто ще тоді зверне увагу на тебе?
— Так, ти дуже красивий, — сухо відповів Уджін.
— О! Значить, визнаєш!
Сонце пекло.
Хьон-Мін ховався в тіні Уджіна.
— Спекотно.
— Мені ще гірше.
— Я тут узагалі для кого?
— Добре, я зрозумів.
Процедура поновлення була швидкою.
І раптом…
— Уджін?
Він обернувся.
І Лі Со-Хьон стояла перед ним.
Перше кохання.
Та сама, що добила його в найгірший момент життя.
— Давно не бачились, — спокійно сказав він.
— Так… давно. Привіт, Хьон-Мін.
— Ага.
— Ти поновлюєшся?
— Так. А ти?
— Я теж. Вивчала мову за кордоном.
— Круто. Тоді не затримуємо. Побачимось на парах.
Він уже пішов…
Але вона зупинилася.
— Ти змінив номер.
— Телефон загубив.
Це була правда. Частково.
Він кивнув і пішов. Цього разу — остаточно.
— Вона все ще дивиться, — сказав Хьон-Мін.
Уджін удав, що не почув.
— Ти ще не відпустив її? — спитав Хьон-Мін.
— Якби відпустив, мене б це так не чіпляло.
— Тоді тримайся. Схоже, вона теж не відпустила.
Сарказм був жорсткий, але заслужений.
Бо тоді, коли Со-Хьон його кинула, це був найгірший період його життя.