РОЗДІЛ 25
— Є щось, чого ти хотів би навчитися? — запитав Хо-Су.
— Навчитися?.. Чого саме?
Уджін, який заповнював анкету, підвів голову й подивився на нього.
— Музичні інструменти, іноземні мови й так далі. Зазвичай ще проходять курси з історії та загальних знань, але тобі це не потрібно.
А ще в тебе є час — акторські заняття поки що призупинені до виходу фільмів. Подивимось на результат і тоді вирішимо.
Інтерв’ю, манери, поведінка на публіці — цьому агентство його навчить.
А от загальні знання й академічні предмети — ні, у цьому він і так був сильний.
Навіть акторська майстерність була під питанням: два режисери вже висловилися про нього більш ніж схвально.
Але якщо артист сам хоче чогось навчитися, бюджет під це завжди знайдеться.
— Якщо можна інструмент… я б хотів скрипку.
Фортепіано він уже опанував, а от до скрипки так і не дістався.
Він був упевнений: якщо тренуватиметься так само жорстко, результат буде.
Голос Уджіна трохи світився очікуванням.
— Струнні інструменти — це трохи… — протягнув Хо-Су.
— Не можна? — насторожився Уджін.
— Можна, але… мозолі на пальцях. І ще — скрипка часто залишає сліди на підборідді.
— Логічно…
— Навчишся пізніше. Зараз ти новачок, тобі треба світити обличчям.
Будь-які сліди чи дефекти — мінус. Публіка до такого безжальна.
Посмішка Хо-Су виглядала жорстко, майже холодно.
Уджін проковтнув слину й кивнув.
— А крім інструментів?
Очі Уджіна блиснули.
— Китайська.
— Китайська? Гарний вибір. На китайський ринок — саме те.
Почнемо з азів?
— Ні. Я можу розуміти, говорити, читати й писати.
Але я самоучка, тож вимова… не зовсім сучасна й природна.
В одному з минулих життів він народився в Китаї.
Мандарин, кантонська, діалекти — знав.
Але час усе змінив, і мова теж.
— Зрозуміло. Підберу носія мови.
А взагалі — вражає, що ти вивчив це сам.
— Просто легко даються мови.
Уджін ніяково почухав щоку. Хвалитися було дивно.
— Розумні чоловіки зараз у тренді.
Але не варто одразу викладати всі козирі.
Краще відкривати здібності по черзі, ніби випадково.
Занадто очевидний геній — викликає відторгнення.
Але й прикидатися тупішим, ніж ти є, — не треба.
Скромність Уджіна заспокоїла Хо-Су.
Він побоювався характеру: престижний виш, особлива увага CEO…
Дарма. Хлопець був нормальний.
Хо-Су лише зітхнув, побачивши, як Уджін продовжує вписувати мови в анкету.
І це ще не половина того, що він знав.
— Скільки тобі років? — запитала стилістка Пак Сі-Йон.
— Двадцять три.
— Тоді чому від тебе тхне старим дідом?
Пак Сі-Йон чесала підборіддя, явно збита з пантелику.
Джинси, біла футболка — нічого особливого.
Але статура, обличчя, лінії — готовий модельний матеріал.
І все ж… замість свіжості — ветеран війни.
— Він щойно з армії й старший син у родині, — втрутився Хо-Су. — Думаю, тому й така зрілість.
Він сам колись так завис, вперше побачивши Уджіна.
— Це не мінус, — сказала Пак Сі-Йон. — Вік у нього складний.
Для дитячих ролей — старий.
Для «повноцінного дорослого» — молодий.
Я думала навмисно старити образ, але не треба.
Молоді мають виглядати як молоді.
Яку концепцію хоче агентство?
— Інтелігентний денді, — відповів Хо-Су.
Після обговорення з фешн-директором вирішили нічого радикально не міняти.
Він не айдол. Штучна «свіжість» не потрібна.
— Але старим він виглядати не може.
— Не старим.
Молодим чоловіком.
Не хлопчиком.
Не підлітком.
Сексуальність стримана, розумна, чиста.
Сувора, благородна привабливість.
Це мрія будь-якої жінки.
— Він може бути сексуальним? — скептично кинув Хо-Су.
— Ти взагалі щось тямиш?
Сексуальність інтелекту!
Стримана, аскетична, джентльменська!
Пак Сі-Йон уже схопила сантиметр.
— Ти з багатої родини? — раптом спитала вона.
— Ні.
— Середній клас?
— Нижче середнього.
Він міряв по дитинству й друзях. За тими мірками — так і було.
— А виглядаєш як мажор.
Тоді з повсякденним одягом буде проблема.
На заходи — стиліст і бренди.
А в житті — твої речі.
Папараці зараз скрізь.
Я пораджу марки. Навіть якщо важко — купи кілька нормальних комплектів.
— Не проблема. Обирайте, що хочете. — Хо-Су показав корпоративну картку.
Пак Сі-Йон присвиснула.
— Значить, CEO реально на нього ставить.
— Таке буває, — сухо відповів Хо-Су.
Вона кивнула. Вона знала правила DS.
Кого CEO тягне з самого початку — той злітає.
— Інакше мені б його не прислали.
Вона працювала з топами Кореї.
І звичайних новачків їй не віддавали.
— До Чхве на волосся підеш? Я з ним зв’яжусь.
А стиліст одягу?
— У Китаї. Повернеться за два дні.
— Айдолами займається? Це різні світи.
— Вона сильна, просто з айдолами їй було тісно.
— А, знаю її. Для Уджіна — саме те.
Коли повернеться — хай одразу до мене.
Сьогодні ж Уджін пережив пекло примірок.
Десятки образів. Фото. Оцінки.
— Кажуть, що мода тримається на обличчі. Брехня.
Моду тримає впевненість.
Випрями спину!
Лимонно-жовта футболка.
— Це колір курчати?
— Лимонний жовтий.
— Для мене — курча.
— Цей колір майже ніхто з чоловіків не тягне.
А ти — так.
Як форзиція, що щойно розквітла.
Уджін подумки зітхнув. Він би в такому ніколи не вийшов.
— Коли дебют? — спитала вона.
— Через три тижні. «Death Hill», режисер Мун Син-Квон.
— О! Я чекала цей фільм.
Ти там грав? Кого?
Хо-Су завис. Він не знав ролі.
— Огидного лихваря. Б’є й домагався героїні.
Потім його забивають і ріжуть насмерть.
А, я заспойлерив? Ну, роль маленька.
Тиша.
— Образ: інтелігентний, чистий, аскет.
— І ще: класний, сексуальний, не зіпсований.
Вони обидва думали про одне й те саме:
«Лихвар. Домагання. Смерть».
А дата виходу Death Hill стрімко наближалась.