Розділ 1
Пролог
На початку [Бог] створив кілька живих істот і дозволив їм блукати світом, який сам і зліпив. З усіх творінь він особливо любив людей, створених за власною подобою. Їхній гострий розум і непробивні здібності дозволили їм довгий час панувати над усім світом, вибудовуючи різноманітні культури та суспільства. Це тішило [Бога].
Одного дня [Бог] раптом замислився, як далеко люди зможуть зайти і як вони змінять світ та інші виміри. Тоді він наказав, щоб із його власної плоті й крові народилося дванадцять дітей, які допомагатимуть людям і спостерігатимуть, до чого ті дійдуть.
Дванадцятеро дітей зрозуміли волю батька. Вони мандрували світом і між вимірами, передаючи людям різноманітні знання. Водночас вони розпалювали людські бажання й провокували численні конфлікти.
Та один із них сумнівався в самій місії. За наказом Небесного Батька він навчав людей мистецтва, але постійно ставив під сумнів сенс того, що робить.
— Люди дикуни, невігласи й жадібні тварюки. Для них мистецтво — розкіш, яку вони не здатні осягнути, — сказав син.
— Але, сину мій, на відміну від вас, досконалих із самого початку, люди постійно розвиваються. Хіба тобі не цікаво, якими вони можуть стати, якщо ти покажеш їм шлях? — відповів [Бог].
— Мені не цікаво. Як не крути, люди ницi й дурні. Це вид, який поняття не має, що таке прогрес, — уперто відповів син.
Розвиток цієї мізерної істоти був волею [Бога], але його син, закоханий у красу й абстрактне мистецтво, здригався, дивлячись на варварську й потворну природу людей. Хай як [Бог] намагався переконати його, заспокоїти чи жорстко присоромити, серце сина не похитнулося. Зрештою це накликало гнів [Бога].
— Гаразд. Якщо ти справді так думаєш, проживи тисячу життів без будь-якої божественної сили чи влади у світі тих людей, яких так зневажаєш. Стань одним із них і доведи, що ти від них відрізняєшся. Якщо зможеш чогось досягти у світі людей без жодної сили й без жодного спогаду про те, що був моїм сином, я визнаю твою волю.
Так [Бог] скинув сина у людський світ, сподіваючись, що за тисячу життів той щось відчує. Та добре знаючи його характер, [Бог] не мав великих очікувань. Було очевидно: якщо нічого не зробити, син нічого не здобуде, а час буде змарновано.
Прожити тисячу разів у людському тілі для цієї дитини — мов гра…
Так думав [Бог]. Він вирішив підстрахуватися і попросив допомоги.
Дві його доньки-близнючки продовжили обов’язки старшого брата і навчали людей мистецтва. Проте згодом їм це набридло, адже спочатку це не було їхнім обов’язком, і вони занедбали мистецтво. Врешті-решт люди були змушені самі вчитися й опановувати його.
Розділ 1
Одного дня, без жодних передвісників, він змінився за одну ніч. Не характер і не зовнішність. Двадцятитрирічний Чхе Уджін, який уже два місяці як звільнився з армії, прокинувся одного ранку і згадав усі свої минулі життя — всі 999. Було дивно усвідомлювати це, прокинувшись, коли навколо нічого не змінилося.
Його попередні життя пролягали через дев’ять світів. Він жив без жодних обмежень щодо статі чи статусу. Він перероджувався не лише людиною — був і тваринами, і представниками інших видів. Попри хаос спогадів, він не зійшов з глузду і не втратив себе. Дивним чином він залишався холоднокровним, чітко відокремлюючи теперішнє життя від минулих.
Звісно, було б брехнею сказати, що це відкриття не лякало. Минуло вже кілька годин після пробудження, а руки досі тремтіли, і він не міг повністю заспокоїтися. Він щипав себе за щоки знову і знову, перевіряючи, чи це не сон. Ноги тремтіли так сильно, що, встаючи з ліжка, він ледь не повз.
Та з часом, попри реакцію тіла, він узяв себе в руки й заспокоївся. Це було схоже на теку з 999 акуратно відсортованих відео, що займала частину його мозку. Саме так виглядав його теперішній стан. Кількість була шалена, але вона не перевантажувала свідомість. Якщо він намагався згадати одне з минулих життів, деталі виринали так, ніби він запускав відео.
Спершу він був приголомшений, але згодом дедалі більше переконувався: це не фільми й не серіали. Перегляд чужого життя, як драми чи кіно, не робить його власною пам’яттю.
Так само, переглянувши іноземний фільм, неможливо за ніч вивчити мову. Але зі спогадами про минулі життя все було інакше. Він міг читати, говорити й писати мовами тих країн, у яких жив. Він знав, як користуватися інструментами, яких ніколи не тримав у руках. Його навички малювання різко зросли, хоча він ніколи не вчився малювати.
Це що, якийсь святковий бонус за тисячне життя?
У цій тривожній, гнітючій ситуації дивна думка раптом промайнула в голові Чхе Уджіна. Якщо він прожив тисячу життів, то, може, й інші переживали те саме? Хіба існує правило, що таке не може трапитися з кимось іншим?
Та байдуже.
Уджін, який щось намагався нашкрябати в блокноті, відклав олівець і знову ліг на ліжко.
То ось чому я так люто хотів стати знаменитістю?
Озираючись на минулі життя, Чхе Уджін зрештою засміявся. У більшості з них він був пов’язаний із мистецтвом. Народившись аристократом у заможній родині, він не міг реалізувати бажання через опір сім’ї, але навіть тоді жив, підтримуючи й люблячи мистецтво. В інших життях він співав, малював, грав, писав п’єси.
Але лише на Землі я не бачив у цьому світла.
В інших світах йому часом вдавалося жити як успішному митцеві. Та чомусь саме на Землі цього ніколи не ставалося. Звісно, деякі його попередні втілення були настільки відомими, що їхні імена знали навіть діти.
Та за життя вони жили в злиднях і презирстві, залишаючись невизнаними. Вони були занадто випередили свій час. Більшість отримала визнання лише після смерті або значно пізніше.
І який у цьому сенс?! Я вже помер. Кому потрібне визнання після смерті…
Було ще більше митців, яких час просто стер, не подарувавши слави навіть посмертно. Те саме стосувалося й багатьох минулих життів Чхе Уджіна, що не лишили жодного сліду. Таких життів у нього було значно більше, ніж успішних. У багатьох він був закутий у жаль і ілюзії.
Коли я не був митцем, я досягав успіху.
У життях, де він не займався мистецтвом, він завжди ставав успішною й визнаною людиною — аристократом, купцем чи кимось іще. Це неминуче породило дивну гордість. Він так старався, то чому про нього ніхто не знав? Та шукати відповідь після смерті було безглуздо.
Це моє тисячне життя. Хочу, щоб цього разу все було інакше. Моя мета — стати відомим, принаймні поки я ще живий?
Він припустив, що саме тому згадав усі 999 життів. Його душа прагнула цього найбільше, і бажання породило диво. Він заспокоював себе, міркуючи про несправедливість, яку пережив. На щастя, його мета в житті давно була чіткою — стати знаменитістю. Отже, напрямок не змінився.
Перше, що зустріло Чхе Уджіна, коли він вийшов із кімнати, було бурчання сестри.
— Навіть якщо неділя, як можна так пізно вставати?! Мама зранку пішла на роботу, а мені треба на заняття з друзями, тож не забудь поїсти! І омлет у холодильнику не забудь! Коли ти тільки-но звільнився з армії, навіть у неділю вставав на світанку й ліз під холодний душ. Геть дисципліну розгубив! — випалила вона.
Спогади про минулі життя нічого миттєво не змінили. Чхе Уджін усе ще був студентом в академвідпустці з туманним майбутнім.
— Я встав рано, просто не виходив із кімнати. Маю справи. До речі, після обіду в мене репетиторство. Може, я тебе сам позаймаю замість зустрічі з друзями? Грошей не візьму, — відповів він.
Попри те, що у вісімнадцять він був стажером в акторському агентстві, Уджін вступив до Університету Кореї, найпрестижнішого в країні. Завдяки розуму й таланту, успадкованим від матері, навіть після звільнення з агентства й армії він легко заробляв репетиторством.
— Та ну тебе! Я в маму пішла, вчуся не гірше за тебе. Навчання з друзями — єдина легальна відмазка потусити. Краще візьми ще одного учня і зароби купу грошей, братику! — кинула вона й вискочила, показавши язика.
Чхе Уджін гірко посміхнувся. Формально, як двадцятитрирічний чоловік після служби, він був головою сім’ї. Насправді ж — актор-невдаха, який мріяв із вісімнадцяти.
Він жив у гуртожитку з групою, що готувалася до дебюту, але все розвалилося в останній момент, і його викинули з агентства. Тепер він був просто хлопцем, який не міг відпустити мрію. Єдине, що в нього було, — статус студента престижного вишу.
Його з сестрою виховувала мати. Вона походила з родини юристів, вийшла заміж одразу після університету й народила двох дітей — Чхе Уджіна та Чхе Уджі. Але дванадцять років тому вона не витримала зрад чоловіка і подала на розлучення.
Тоді до їхнього дому прийшла жінка з дівчинкою, лише на три місяці молодшою за сестру Уджіна, і спокійно зажадала вписати дитину в родинний реєстр. Батько поводився настільки нахабно, що це було огидно.
Він заявив, що раз усе виплило назовні, мати Уджіна має ставитися до позашлюбної дитини як до рідної. Ба більше, він вимагав прийняти й саму коханку, заявивши, що навіть якщо дружина знає про зв’язок, він не збирається його припиняти. Називав це «коханням» і ще й хизувався.
Після того, як мати вирішила розлучитися, її власні батьки від неї відвернулися. Дід Уджіна, який хотів порвати з сім’єю, тоді вперше здався йому холодним і страшним чужинцем.
Відтоді він більше не бачив родичів по материнській лінії. Вони були відомими людьми, часто з’являлися в новинах, але Уджін навмисне відводив погляд. Іноді він ненавидів діда навіть більше, ніж батька.
Невеликих аліментів і жодної допомоги на дітей було замало, щоб вижити з двома малими. Його дитячі слова про бажання стати знаменитістю не раз ранили матір. З часом її визнали на роботі, фінансово стало легше. А Уджін нічого не зробив.
І який сенс у спогадах про минулі життя? Вони зараз нічим не допомагають. Та й це світ без бойових мистецтв і магії.
Серед його втілень були майстри бойових мистецтв і маги. Знання залишилися, але тут вони були марні.
Бойові мистецтва працювали лише в іншому паралельному світі. Там люди літали, накопичивши внутрішню енергію, і могли вбивати піснею. Але не тут.
Уджін спробував застосувати найнадійнішу й найпотужнішу техніку, яку знав. Нічого не сталося. Цієї енергії тут було жалюгідно мало — лише щоб люди й природа не вимерли.
Навіть якби він поїхав у місця на кшталт Амазонки чи Африки й тренувався все життя, максимум — рівень трьох-чотирьох зірок. І він готовий був поставити на це репутацію колишнього старійшини бойових мистецтв.
Як не крути, для здоров’я це корисно. Продовжу.
Навіть якщо користі зараз нуль, внутрішня сила зміцнить тіло. Хоча б це. Але зараз ця вся «мудрість» була варта не більше, ніж омлет у холодильнику.
Несподіваний дзвінок застав Чхе Уджіна дорогою додому після занять.
— Це містер Чхе Уджін?
— Так. Хто телефонує?
Він завжди був обережний із незнайомими номерами.
— Це Кім Сан Джін з проєкту «Death Hill».
— Кім Сан… А, ви ж кастинг-директор «Death Hill», так?
«Death Hill» — фільм, у якому Уджін отримав крихітну роль під час останньої відпустки перед демобілізацією. Дві сцени. Навіть другорядною роллю це було соромно називати. Зйомки закінчилися місяць тому.
— Зі сценами щось не так?
— Ні. Я не відповідаю за зйомки. Наскільки знаю, все нормально. Я дзвоню з іншого приводу. Ви завтра вільні? Точніше… на три дні.
У тоні Кім Сан Джіна було щось інше. Уджін одразу зрозумів — шанс. Його не можна проґавити.
— Три дні? У мене немає нічого критичного, підлаштуюся. Чим можу допомогти?
Хоч справа була термінова, голос його залишався спокійним. Він слухав уважно, не перебиваючи.