08. Дорога додому (1) — 36 розділ
Сльози текли невтомливо.
Здавалося, що в її голові щось зламалося, а затьмарене свідомість ніби ширило у просторі. Рішель втупилася на телеграму у своїй руці.
[Проповідую про смерть твоєї матері. Будь ласка, повернися швидше.]
Її мати померла.
Її мати назавжди покинула її. Вони вже ніколи не зустрінуться. Вона більше не зможе побачитися з нею, відчути її тепло чи поговорити. У якийсь момент вони почали кожного дня сваритися. І більше добрих слів один одному не було. Їй треба було просто перетерпіти. Вона повинна була залишитися з мамою трохи довше. Що змусило її втекти? Що змусило її піти?
Це все її провина.
Хлинули сльози. Вона відчула, що в її серці закололи ніж. Її спалювання і каяття захопили. Вона ще не поговорила з мамою. Вона не змогла знову сказати їй, що любить її. А тепер її матері не стало. Як і батько, вона вирушила в місце, де Рішель ніколи більше її не побачить.
А, тепер вона дійсно одна.
- Рішель, якщо ти так продовжиш, то впадеш.
Її губи торкнулися чогось холодного і гладкого. Це була склянка води. Рішель ледве проковтнула воду. Тільки тоді вона трохи прийшла в себе. Роджерс, який тримав у руці склянку з тривогою дивився на неї. Рішель з запізненням озиралася. Невелика затишна кімната, в якій з меблів були тільки диван і стіл. Схоже, він привів її сюди, бо був стурбований тим, що вона не приходила в себе. Спогади про те, як Роджерс підхопив її, залишилися невиразними.
Взявши хустинку, Роджерс витер мокрі щітки Рішель.
- Ти повинна збуджуватися. Тобі потрібно проводити свою матір.
— Моя мама...
Да. Роджерс був правий. Зараз не було часу плакати. Їй треба якнайшвидше повернутися додому і провести похорон матері.
Але ж вона не може покинути особняку.
Коли на обличчі Рішель відобразилася безнадія, Роджерс поклав їй в руку носовичок.
— Не турбуйся про повернення додому. Я подбаю про це.
— Как...
— Звичайно, це не просто, але цілком можливо. Тож сиди тут і приходь в себе. І пий воду.
Роджерс піднявся зі свого місця. На його губах з’явилась м’яка усмішка.
- Я ж сказав тобі, що зроблю так, щоб усі твої бажання справдились.
*
Роджерс дотримав свою обіцянку. Невдовзі після того, як він пішов, Рішельє повідомили, що мадам Отіс дала їй відпустку.
Рішель відразу повернулася до своєї кімнати і переодягнулася в найтемніша сукня, яку вона мала. Потім вона дістала свій глибоко затаєний чемодан і почала збирати речі. Як і тоді, коли вона приїхала в Бертранд, у неї було не так вже й багато багажу.
Після закінчення підготовки до від’їзду вона попрямувала до близнюків. Діти плакали і кинулися в її обійми.
— Наставница, ви ж приїдете знову?
аби побачити Пені і Ніро?
- Ви більше не повернетеся, так?
— Не хочу, щоб наставниця від'їхала...
У неї защемило серце. Минуло менше року з знайомства з цими дітьми, але здається вона вже встигла прив’язатися до них.
Рішель обійняла близнюків.
- Я обов'язково повернуся. Наставниця не залишить Пені і Ніро самі.
— Да!
Дивно, але близнюки не проводили її до виходу з особняка. Вони просто дійшли до дверей, помахали рукою і потім повернулися й почали малювати. Рішель з тривогою подивилася на їхні спини.
« Чи буде з ними все гаразд під час моєї відсутності...»
По - перше, вона турбувалася про їжу. Вона впевнена, нікому не буде до цього.
Рішель піддала змішаних почуттів і спустилася по сходах. Коли вона прийшла в парадний хол, Роджерс вже чекав її.
- Я приготував екіпаж. І тобі вже варто висуватися. Треба проїхати через Шварцвальд до заходу сонця.
— Під Шварцвальдом ти маєш на увазі ліс, який оточує особняк?
— Да. Цей ліс дуже густий і не пропускає багато сонячного світла, тому вночі тут особливо небезпечно.
Рішель згадала ліс, який здавався особливо чорним на контрасті з білим особняком. Зловісний ліс з настільки чорними деревами, що їх можна було прийняти за мертві, і де вона відчувала на собі погляди незнаних. Від того, що вона знову відчуватиме це відчуття, у неї похолодали кінчики пальців. Рішель кивнула, намагаючись зберігати спокій.
— Я буду мати це на увазі.
- Не хвилюйся, нічого не станеться.
- Що?
Нічого не відповівши, Роджерс першим рушив до входу. Чи це було для мене справжньою потіхою? Увесь цей час я не мав часу на запитання. Коли вона вийшла слідом за ним через парадні двері, там, як і сказав Роджерс, її вже очікував екіпаж. Перед тим як він сів у нього, Рішель встала перед Роджерсом і склавши руки разом.
- Дуже дякую за те, що ти так багато піклуєшся про мене, Роджерс.
- Не потрібно, Рішель.
Роджерс схопив Рішель за плече, коли вона спробувала поклонитися. Його брови сумно зігнулися, як ніби він був засмучений.
- Я не хотів, щоб ти дякувала мені. Допомагати Рішель приносить мені задоволення.
— Роджерс.
— Просто будь у безпеці. Якщо тобі стане легше на серці, і ти знову посміхаєшся мені, цього буде достатньо.
Слова були достатньо солодкими, щоб змусити язик поколювати. Його добрий тон і ставлення зігріли замерзле тіло. Роджерс Уолтер. Надзвичайно ніжний і красивий чоловік, дивно було б не бажати його. Хотіла б вона повністю довіряти йому.
Рішель попрощалася з Роджерсом і забралася до карети. З вікна почав розвиватися рух карети, що відкривався на старовинному особняку. Колись цей величний будинок вражав її і дивував, але тепер лише страх. Рішель стиснула кулаки.
Якщо дозволити, дуже сильно допустити:
А що, коли вона втече?
Від особняка, від секрету Отісів, з яким занадто важко впоратися... Сбежить?
« Можливо... Коли я виберуся з цього особняка."
У цей самий момент вона побачила людську фігуру у вікні третього поверху. Подібно до ляльки з розколого льоду, хлопець зашевели губами. Рішель прочитала по ньому:
"Вернись, обов'язково."
*
Сьогодні Шварцвальд був звичайним лісом, в якому темніше за інші ліси. Вона не відчувала на собі пристойних поглядів і не дув прохолодний вітер.
« Можливо, я все сприймала через напруження?»
Річель відкинулася назад, щоб придушити втому.
Завдяки Роджерсу, який навіть приготував квиток на поїзд, вона змогла дістатися до Дамбліна швидше, ніж очікувалося. Рішель пропустила прийом їжі і просто продовжувала рухатися вперед. Зрештою добралася до місця призначення. Вона зупинилася і подивилася на свій старий маленький будиночок. Щось їй здалося, що пройшло дуже багато часу, хоча її не було вдома менше шести місяців.
Саме в той момент, коли вона простягнула руку, щоб натиснути на кнопку дзвінка, раптово відчинилися вхідні двері, і звідти з плачем вибігла світловолоса жінка у траурі.
— О, Ришель!
Жінка обернулася і кинулась до неї. Рішель охоче обняла її. Це Марґарет Честер, близька подруга, яка завжди підтримувала її.
— Ти прийшла першою, Мег.
Звісно! Боже мій, Рішель. Ти виглядаєш напівживою. Ти що-небудь їла? Ты спала? Ні, неправильно. Підемо в будинок.
Маргарет взяла її за руку, і вони увійшли всередину. Скромний будинок Рішель залишився таким же, яким він був кілька місяців тому: вузькі ґанзо, скрипучий коридор.
А також маленький рай її мами.
— Ох, міс!
- Міс, ви приїхали.
- Давно не бачилися, Рішель.
Входячи в вітальню, вона побачила обличчя, за якими сумувала. Няня Джоанна, її онук Анна і Роберт Честер, чоловік Марґарет.
Але матері ніде не було видно.
Звичайно. Її мати померла. Вона більше ніколи не побачить свою матір, що розтягнулась на дивані у вітальні і віднімає.
— Мисс...
Джоанна і Анна обережно обійняли Рішель. Це були дуже теплі обійми. До такої міри, що вона хотіла залишитися так назавжди. Але вона не могла. Рішель відірвався.
- Що сталося з моєю матір'ю?
— Це...
Анна довго вагалася, а потім дала волю сльозам. Її голос був хриплим, коли вона заговорила:
— Того дня було дощово. Я приготувала вечерю і прийшла до неї, щоб подати його, але вдома її ніде не було. У записці, яку я пізніше виявила, говорилося, що вона піде трохи прогулятися. Тому я поспішила на пошуки...
- І куди вона пішла?
— Вона вирушила прогулятися до річки і впала у воду. До того часу, коли я знайшла мадам, вона була вже...
- Рішель!
Перед очима, здавалося, все закрутилося, і не встигла Рішель опам'ятатися, як вже лежала на дивані. Вона почула плач Маргарет і сильний голос Роберта, який кличе лікаря.
Рішель заплющила очі. Це була жахлива реальність.
*
Похорон мадам Кетрін Говард пройшли скромно.
Після краху сім’ї Хавард, які підтримували зв’язки в громадських колах, виявилися непотрібними. З благородних дам і тих, кого мадам Говард назвала подругами — єдиною присутністю на похороні була мати Маргарет, пані Еллісон. Віконт Оліфант, родич мадам Горворд, прислав свого чоловіка, який пішов відразу ж після того, як привітався з Рішель. Віконта і мадам Говард не мали близьких стосунків. Він лише намагався виконувати мінімальні обов’язки перед племінницею.
Упродовж усього похорону Рішель стояла, похитуючись, як лялька з порваними ниточками. Вона не могла відвести очей від труни своєї матері. Стан тіла, що розбухло від води, було настільки жахливим, щоб Рішель навіть не могла в останній раз закарбувати її у вигляді. Гроб засипали землею. Тепер це дійсно кінець. Сльози, які вона думала вже висохли, знову навернулись на очі.
« Ще трохи».
Вона повинна була сказати ці слова трохи раніше.
Вона дуже втомилася. Вона сподівалася, що її мати допоможе їй. Навіть якщо батька тут немає, давай жити дружно. Вона завжди любитиме свою матір. Їй треба було частіше розмовляти з нею, вкладаючи все своє серце у слова. Їй не слід було уникати її, вона повинна була зустрітися з матір'ю обличчям до обличчя. Вона побігла, втікала і зрештою спізнилася. Вона по дурості думала, що її мати завжди буде поруч.
Рішель подивилася на темні хмари. Воно було таким же, як і в той день, коли вона покинула дім. Як в той день, коли померла її мати.
Як її серце.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand